Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 29, 2022

«Навіть для тих, хто нас підтримує, було б зручніше, якби Україна здалась»

Автор:

|

Травень 27, 2022

|

Рубрика:

«Навіть для тих, хто нас підтримує, було б зручніше, якби Україна здалась»
Дар’я Бассель

Відкрився 75-й Каннський кінофестиваль. У одній із його головних конкурсних програм «Особливий погляд» бере участь український фільм «Бачення метелика». Дебют режисера Максима Наконечного — це жорстка та сюрреалістична історія про жінку-воїна, яка не бажає бути жертвою. Після звільнення з ворожого полону Ліля намагається повернутися до свого мирного життя в Україні. Біль і травма через пережите повсякчас виринають на поверхню, ніби уві сні, та щось всередині неї не дозволяє забути, чому вона мусить жити далі. Співсценаристкою фільму стала Ірина Цілик, а продюсерками — Ліза Сміт і Дар’я Бассель.
Максим Наконечний: — Усе почалося з того, що я монтував документальний фільм «Невидимий батальйон» про жінок, які тоді воювали на російсько-українській війні. І мав переслухувати багато разів одні й ті ж самі репліки, одні й ті ж кадри передивлятися. Деякі слова героїнь цього фільму вразили мене настільки, що почав задумуватись про роль жінки на війні, про загрози, які чекають жінку на війні й у полоні. Тоді я запросив Ірину Цілик, одну з режисерок «Невидимого батальйону», долучитися до процесу написання сценарію. Тішуся, що вона погодилась. Історія вигадана, не заснована на реальних подіях, але натхненна реальністю.
— Вона навіть випередила реальність…
М. Н.: — Якимось чином так. Але всі ці факти воєнних злочинів, насилля, були і до цього повномасштабного вторгнення, просто вони були не настільки масовими і до них не так була прикута суспільна увага. Тому випередження було хіба в цьому, що ми звернули на них увагу.
— Чи могли ви припустити, що фільм стане настільки актуальним?
М. Н.: — Було очевидним, що рано чи пізно Росія захоче більшого і повномасштабне вторгнення неминуче. Я гадав, що важливо зробити цей фільм, зважаючи на те, що люди втомилися від війни, а я розумів, що скоро доведеться «втомлюватися» ще дужче.
Дар’я Бассель: — Я маю протилежний досвід. Не була повною мірою занурена у події війни на Сході. Макс монтували фільми, які були пов’язані з війною на сході України з 2014 року. У мене такого не було, я була спостерігачем. Звісно, що як програмерка Docudays UA я багато переглядала фільмів на цю тему, але мені здавалося, що ця історія існує на локальному рівні. Тож не вірила, що буде повномасштабне вторгнення. Тобто я належала до цієї частини населення, для якого воно стало великим шоком.
— Ви обоє багато займалися документальним кіно. Чому ігровий проєкт?
М. Н.: — Документальне кіно мені видається набагато чеснішим за ігрове. Але за документальне кіно я брався переважно як продюсер. Можливо, просто не зустрів своєї історії. Проте мав змогу багато спостерігати за стражданнями режисерів документального кіно і думав, наскільки зручнішим є те, коли все відбувається за твоєю вказівною.
Д. Б.: — Це було оманливе відчуття.
М. Н.: — Абсолютно! Але все одно: не вдалося, можна зробити ще один дубль, поставити людей туди, куди треба. Мені також здається, що зважаючи на тематику фільму, жанр ігрового кіно конкретно в цьому випадку є набагато етичнішим, ніж жанр документального. Маю на увазі насамперед історію, яка зображена у нашому фільмі. Загалом потрібно щоразу обирати те, що краще пасує.
Д. Б.: — Я працювала в ігровому кіно також. І я для себе ніколи не розділяла ігрове та документальне кіно, не приймала жодних рішень працюю тільки там, чи там. Так склалось, що в документальному кіно в мене більше досвіду, але мені все цікаве.
— У фільмі задіяні не лише професійні актори. Чому?
М. Н.: — У нас є і професійні, і непрофесійні актори. Виконавці головних ролей Рита Бурковська, Любомир Валівоць, — доволі досвідчені. На роль чоловіка головної героїні ми пробували непрофесійних акторів, людей із бойовим досвідом, але швидко збагнули, що там динаміка ролі така, що якщо за неї візьметься людина без акторського досвіду, це буде безвідповідально, адже я не надто компетентний, щоб працювати з травматичним досвідом людини. Крім того, в нас є певна категорія акторів, які ніби й не є професійними, але насправді є професіоналами в кіно. Наталка Ворожбит — драматургиня, режисерка. Звісно, в неї менша амплітуда навичок перевтілення, але вона може дати фору багатьом акторам у широті бачення ролі, широті бачення сцен. Вона багато пропонувала, вона глибоко та багатошарово розуміла контекст. Тому я б не назвав її непрофесійною. Непрофесійних акторів ми відбирали на ті ролі, де фактура чи природа людина або її досвід є важливими. Тобто всі рішення приймалися не глобально через якусь загальну концепцію, а щоразу спираючись на специфіку ролі.
— Ірина Цілик написала, що на Каннському фестивалі потрібно бути максимально некомфортними. Яким є ваше бачення?
Д. Б.: — Без сумніву, ми поділяємо її думку. Ми попередньо обговорювали позицію українських кінематографістів в Канні. Питання «бути чи не бути» було в усіх. Згодом усі усвідомили, що бойкотувати фестивалі таким чином, щоб туди не їхати, не варто. Потрібно бути, і, як правильно каже Іра, бути некомфортними. Зрозуміло, що Канни це дуже великий медійний майданчик, кажуть, ця подія за кількістю акредитованої преси — друга після Олімпіади. Тому стратегічно важливо, щоб там були й українське кіно, і українські кінематографісти.
— Потрібно говорити про імперіалістичний вплив російської культури на нашу, бо Захід усього цього не усвідомлює. Зрештою, ми самі це почали усвідомлювати масово не так давно…
М. Н.: — Бути незручними не є нашим початковим задумом, але ми бачимо, що український дискурс стає зараз незручним для загалу. Навіть для тих, хто нас підтримує зручніше було б, якби Україна здалась. Вони цього очікували, це видавалося найімовірнішим результатом вторгнення. А ми продовжуємо боротись за свою ідентичність, за свою свободу і звісно це буде незручним, бо у нас немає іншого виходу.
Розмовляла Катерина Сліпченко, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», українські фільми отримали нагороди в Канні.

About Author

Meest-Online