Наталія В’ячеславівна Сумська народилася 22 квітня 1956 року. Вона — українська акторка та телеведуча, провідна акторка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії (2008), лауреат премії Кабінету Міністрів України ім. Лесі Українки.
— У вашому арсеналі таке розмаїття театральних ролей, якому можна лише позаздрити: від Жанни Д’Арк до Кайдашихи. Вам простіше викликати у людини сльози чи примусити сміятися?
— Викликати у глядача сльози легше, ніж змусити його сміятись. Це — дуже тонка річ і вона складніша. Тут уже іде в роботу почуття міри і смаку. І якщо глядачу подобається твоя манера гри, за це він і нагороджує тебе оплесками, сміхом і своєю присутністю в залі.
— Бувало, що відмовлялися від ролі?
— У кіно відмовлялася, коли пропонувалися досить невеличкі ролі, які нічого собою не представляли. Тоді я делікатно дякую.
— Вам комфортно почуватися перед камерою, коли не бачите перед собою оці живі очі глядачів?
— Фактично, це ті самі сотні очей, може трохи менше, там же ціла зграя людей — освітлювачі, гримери, костюмери — і це все також моя велика сім’я, бо деякі ж кінострічки знімаються і по півроку! Такий режим акторського існування: буває — що спокій, а буває, що все одночасно — кінозйомки до п’ятої ранку, вранці репетиція, ввечері вистава — і ти просто падаєш, але треба триматися, і це не перший раз. Зараз знімаюся у повнометражному фільмі за романом Василя Шкляра «Чорний ворон». У мене там трохи містична роль провидиці, знахарки, лікувальниці Явдохи. Коли мені запропонували зніматися, я ні секунди не вагалася, бо присутність в українському кінопросторі зараз для кожної української акторки вкрай важлива.
— Незабаром має вийти новий комедійний серіал «Подорожники» за вашої участі…
— Це сімейна комедія про той родинний бізнес, який розвивається у нас на трасах. У нас там зірковий склад — Олеся Жураківська, Віктор Андрієнко, В’ячеслав Довженко, Ірма Вітовська. Ми ще роки два тому робили «пілот», потім шукали гроші, я навіть для виборювання більшої фінансової підтримки пішла на ту кіношну комісію прямо в костюмі, в ролі і стала розповідати, хто який персонаж. І серіал підтримали на пітчингу патріотичного кіно від Міністерства культури. Мене неймовірно тішить, що зараз знімається все більше нашого кіно, поновлюються деякі кінострічки, і спасибі владі, чи кому там дякувати, за те, що виділяють кошти і нашого вже багато, слава Господу! Це вкрай важливо. А куди ж тоді дивитися глядачеві, як не на своє? Це і є ненав’язливе звикання до українства, вони дивитимуться, вчитимуться, любитимуть українське кіно, українські пісні та мистецтво.
— Розкажіть, як це бути народною артисткою?
— Я цілком спокійно з цим живу і, часом, їжджу міським транспортом, до мене підходять люди, я їх не цураюся, в жодному разі! Я для цього і працюю акторкою, щоби люди могли просто підійти, і за це безмежно їм вдячна. Хтось традиційно вітається в крамниці, хтось підходить, розповідає свої враження від вистави, ми спілкуємося, це нормально, це — складає моє життя, нікуди від цього не дінешся. Були симпатичні моменти, наприклад, з поліціянтами, знаєте, які вони талановиті бувають! На розі Хрещатику стояв один — просто геній, так він віртуозно володів цією паличкою. А я не стрималася і йому кажу: ви мій кумир, Миколо Васильовичу! Він застидався. А потім, якась така оказія: я їду на зелене світло, а збоку мене автомобіль підрізає. І той молодик доводить, що має рацію, а я мала посвідчити — і мій телефон у протоколі залишився. І от, десь місяців за два, телефонує той Микола Васильович: «Альо, це ж ви сказали, що я ваш кумир?» — «Атож, Миколо Васильовичу, а що треба?» — «Та, треба тут пояснювальну». Я: «Все. Зараз буду».
А якось була така ситуація: повертаю я біля театру на Банковій, і стоїть голубчик: «Наталю В’ячеславівно, ви розмовляєте по телефону!» І в мене спрацювало, я стала викручуватися: «Це я роль вчу, а не розмовляю, от дивіться, телефон лежить і мені репліку дає». Він дивиться на мене: про що вона каже? А я далі: дивіться, я ось маю тут на цю репліку заспівати. «Та, їдьте з Богом уже!» — він мені.
— Це справді кумедні ситуації, але вони обов’язково мають бути у житті…
— Ще б пак, ми часто про це потім згадуємо, коли готуємося до репетицій. Жартуємо, підтримуємо одне одного, налаштовуємося більше на комедію, бо якби ми налаштовувалися на трагедію, нам би може й нічого і не вдалося. Майже завжди актори так існують на світі — вони жартують, кепкують, доймають одне одного.
— Ви для себе колись уявляли, що могли би не стати актрисою? Ким тоді могли б стати?
— Ні, ні, ні! (сміється) Розумієте, тут спрацьовує присутність акторської родини — і нікуди від цього не подітися. У світі є багато акторських династій, щоправда дітям акторів притаманно, що вони соромляться в присутності своїх близьких репетирувати, готуватися до вступу в інститут тощо. Я це бачу по собі й по родичах, от, прийшли ми до родини сестри, дівчинка закінчує школу, а я тут тисну: давай, ми з тобою попрацюємо, давай, поспіваємо. А вона засоромилася і каже: «Я потім».
— Бояться порівняння з визнаними батьками?
— Мабуть. Або, ця могутня присутність акторства в родині бентежить молоду людину — і їй треба усамітнитися десь на боці, з чужими. Я це розумію і не напираю. Коли вступав наш молодший син, ми з чоловіком підступалися до нього дуже делікатно: давай тобі поможемо, давай попрацюємо. Я дістала йому переклад Хлєстакова українською мовою, щоб він готувався, бо бачимо — час підтискає, ми ж такі відповідальні з татком. І наші діти, здається, поступово вбирають це з молоком матері, це ті традиції, які мають бути незмінними.
— Ми знаємо про вашу активну громадянську позицію, зокрема, ви активно підтримували прийняття закону про мовні квоти на радіо. Чи задоволені результатами?
— О, ні! Бо й досі чую на радіо, як до студії приходить гість і починає російською, то й ведучий спілкується з ним російською. А чому? Це нонсенс, це просто дивно! Вочевидь, треба ще працювати в цьому напрямку. Російською ж говорити ніхто не забороняє, але ми повинні розуміти трагічність і важливість історичного моменту, бо занадто дорого сплачено за мову, за присутність українства взагалі в просторі, в історії. Треба бути патріотичнішим у кожному кроці кожного дня, наближати Україну до серця, до молоді, до дітей. Коли я бачу матусь із дітками, які промовляють до дитини українською, в мене одразу покращується настрій на цілий день.
— Тобто, така невеличка приємність створює настрій вам, а ви його поширюєте далі — передаєте зі сцени сотням глядачів?
— Та так. До театру приходять тисячі людей — і ми створюємо їм настрій до життя, а від настрою залежить все, від настрою можна зважитися на дуже великі вчинки!
Розмовляла Любов Базів, Укрінформ