Наталя Сумська: «Я для цього і працюю акторкою, щоби люди могли просто підійти»
Наталія В’ячеславівна Сумська народилася 22 квітня 1956 року. Вона — українська акторка та телеведуча, провідна акторка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії (2008), лауреат премії Кабінету Міністрів України ім. Лесі Українки.
— У вашому арсеналі таке розмаїття театральних ролей, якому можна лише позаздрити: від Жанни Д’Арк до Кайдашихи. Вам простіше викликати у людини сльози чи примусити сміятися?
— Викликати у глядача сльози легше, ніж змусити його сміятись. Це — дуже тонка річ і вона складніша. Тут уже іде в роботу почуття міри і смаку. І якщо глядачу подобається твоя манера гри, за це він і нагороджує тебе оплесками, сміхом і своєю присутністю в залі.
— Бувало, що відмовлялися від ролі?
— У кіно відмовлялася, коли пропонувалися досить невеличкі ролі, які нічого собою не представляли. Тоді я делікатно дякую.
— Вам комфортно почуватися перед камерою, коли не бачите перед собою оці живі очі глядачів?
— Фактично, це ті самі сотні очей, може трохи менше, там же ціла зграя людей — освітлювачі, гримери, костюмери — і це все також моя велика сім’я, бо деякі ж кінострічки знімаються і по півроку! Такий режим акторського існування: буває — що спокій, а буває, що все одночасно — кінозйомки до п’ятої ранку, вранці репетиція, ввечері вистава — і ти просто падаєш, але треба триматися, і це не перший раз. Зараз знімаюся у повнометражному фільмі за романом Василя Шкляра «Чорний ворон». У мене там трохи містична роль провидиці, знахарки, лікувальниці Явдохи. Коли мені запропонували зніматися, я ні секунди не вагалася, бо присутність в українському кінопросторі зараз для кожної української акторки вкрай важлива.
— Незабаром має вийти новий комедійний серіал «Подорожники» за вашої участі…
— Це сімейна комедія про той родинний бізнес, який розвивається у нас на трасах. У нас там зірковий склад — Олеся Жураківська, Віктор Андрієнко, В’ячеслав Довженко, Ірма Вітовська. Ми ще роки два тому робили «пілот», потім шукали гроші, я навіть для виборювання більшої фінансової підтримки пішла на ту кіношну комісію прямо в костюмі, в ролі і стала розповідати, хто який персонаж. І серіал підтримали на пітчингу патріотичного кіно від Міністерства культури. Мене неймовірно тішить, що зараз знімається все більше нашого кіно, поновлюються деякі кінострічки, і спасибі владі, чи кому там дякувати, за те, що виділяють кошти і нашого вже багато, слава Господу! Це вкрай важливо. А куди ж тоді дивитися глядачеві, як не на своє? Це і є ненав’язливе звикання до українства, вони дивитимуться, вчитимуться, любитимуть українське кіно, українські пісні та мистецтво.
— Розкажіть, як це бути народною артисткою?
— Я цілком спокійно з цим живу і, часом, їжджу міським транспортом, до мене підходять люди, я їх не цураюся, в жодному разі! Я для цього і працюю акторкою, щоби люди могли просто підійти, і за це безмежно їм вдячна. Хтось традиційно вітається в крамниці, хтось підходить, розповідає свої враження від вистави, ми спілкуємося, це нормально, це — складає моє життя, нікуди від цього не дінешся. Були симпатичні моменти, наприклад, з поліціянтами, знаєте, які вони талановиті бувають! На розі Хрещатику стояв один — просто геній, так він віртуозно володів цією паличкою. А я не стрималася і йому кажу: ви мій кумир, Миколо Васильовичу! Він застидався. А потім, якась така оказія: я їду на зелене світло, а збоку мене автомобіль підрізає. І той молодик доводить, що має рацію, а я мала посвідчити — і мій телефон у протоколі залишився. І от, десь місяців за два, телефонує той Микола Васильович: «Альо, це ж ви сказали, що я ваш кумир?» — «Атож, Миколо Васильовичу, а що треба?» — «Та, треба тут пояснювальну». Я: «Все. Зараз буду».
А якось була така ситуація: повертаю я біля театру на Банковій, і стоїть голубчик: «Наталю В’ячеславівно, ви розмовляєте по телефону!» І в мене спрацювало, я стала викручуватися: «Це я роль вчу, а не розмовляю, от дивіться, телефон лежить і мені репліку дає». Він дивиться на мене: про що вона каже? А я далі: дивіться, я ось маю тут на цю репліку заспівати. «Та, їдьте з Богом уже!» — він мені.
— Це справді кумедні ситуації, але вони обов’язково мають бути у житті…
— Ще б пак, ми часто про це потім згадуємо, коли готуємося до репетицій. Жартуємо, підтримуємо одне одного, налаштовуємося більше на комедію, бо якби ми налаштовувалися на трагедію, нам би може й нічого і не вдалося. Майже завжди актори так існують на світі — вони жартують, кепкують, доймають одне одного.
— Ви для себе колись уявляли, що могли би не стати актрисою? Ким тоді могли б стати?
— Ні, ні, ні! (сміється) Розумієте, тут спрацьовує присутність акторської родини — і нікуди від цього не подітися. У світі є багато акторських династій, щоправда дітям акторів притаманно, що вони соромляться в присутності своїх близьких репетирувати, готуватися до вступу в інститут тощо. Я це бачу по собі й по родичах, от, прийшли ми до родини сестри, дівчинка закінчує школу, а я тут тисну: давай, ми з тобою попрацюємо, давай, поспіваємо. А вона засоромилася і каже: «Я потім».
— Бояться порівняння з визнаними батьками?
— Мабуть. Або, ця могутня присутність акторства в родині бентежить молоду людину — і їй треба усамітнитися десь на боці, з чужими. Я це розумію і не напираю. Коли вступав наш молодший син, ми з чоловіком підступалися до нього дуже делікатно: давай тобі поможемо, давай попрацюємо. Я дістала йому переклад Хлєстакова українською мовою, щоб він готувався, бо бачимо — час підтискає, ми ж такі відповідальні з татком. І наші діти, здається, поступово вбирають це з молоком матері, це ті традиції, які мають бути незмінними.
— Ми знаємо про вашу активну громадянську позицію, зокрема, ви активно підтримували прийняття закону про мовні квоти на радіо. Чи задоволені результатами?
— О, ні! Бо й досі чую на радіо, як до студії приходить гість і починає російською, то й ведучий спілкується з ним російською. А чому? Це нонсенс, це просто дивно! Вочевидь, треба ще працювати в цьому напрямку. Російською ж говорити ніхто не забороняє, але ми повинні розуміти трагічність і важливість історичного моменту, бо занадто дорого сплачено за мову, за присутність українства взагалі в просторі, в історії. Треба бути патріотичнішим у кожному кроці кожного дня, наближати Україну до серця, до молоді, до дітей. Коли я бачу матусь із дітками, які промовляють до дитини українською, в мене одразу покращується настрій на цілий день.
— Тобто, така невеличка приємність створює настрій вам, а ви його поширюєте далі — передаєте зі сцени сотням глядачів?
— Та так. До театру приходять тисячі людей — і ми створюємо їм настрій до життя, а від настрою залежить все, від настрою можна зважитися на дуже великі вчинки!
Розмовляла Любов Базів, Укрінформ
Як допомогти собі та своєму ближньому
Дякую, що приділяєте увагу цій дуже важливій темі. Нажаль, більшість уУкраїнці рятували світ, зокрема, і 1920 року на Віслі
Річ Посполита була ліквідована 1795 року. Тому: Сто років тому 15 серпСпостерігачі ПАРЄ прилетіли до України
Мій коментар видалено. Я це так розумію що моя присутність на цьому саСпостерігачі ПАРЄ прилетіли до України
Вважаю дії української делегації у ПАРЄ правильними по суті але не спо