Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 27, 2021

Наріман Алієв: «Глядачу байдуже, яке національне коріння у актора»

Автор:

|

Жовтень 20, 2021

|

Рубрика:

Наріман Алієв: «Глядачу байдуже, яке національне коріння у актора»
Наріман Алієв

Режисер Наріман Алієв, чий фільм «Додому» сколихнув Каннський фестиваль два роки тому, зараз готується знімати нову стрічку Ortalan.

Цензури немає
— Про що цей фільм?
— За жанром це історична драма. Історія, де головний герой, підліток Ісмаїл, повертається з гір до рідного села, а там уже нікого немає. Він намагається знайти свою сім’ю, зрозуміти, що трапилося за одну ніч 18 травня 1944 року, коли його не було. Зазвичай показують, як виселяли кримських татар. Але кінематограф має багато інструментів, щоб розповісти навіть цю історію різними методами — не прямолінійно, не показуючи депортацію безпосередньо. В «Орта лані» глядач побачить лише її наслідки. Ми намагаємося віддзеркалити історію кримськотатарського народу вигаданим персонажем, який не має реального прототипу.
— Звідки така назва?
— У кожної кримськотатарської родини є свої історії про депортацію. Моя сім’я — не виняток. Орталан — це назва села у Білогірському районі, у якому народилася моя бабуся Гульсум, а 1944-го її депортували. Її маленька сестричка померла під час депортації, а матері не стало у в перші місяці після цих подій. Залишався тільки батько, а моя бабуся, найстарша серед дітей, доглядала за меншими. Згодом вона вийшла заміж, народила дітей. Вся сім’я завжди жила з відчуттям, що Крим — їхня батьківщина, а Орталан — рідний дім. Наприкінці 1980-х, коли вони повернулися до Криму, бабуся передусім приїхала до рідного села, та в її будинку жили вже інші люди. Ми щороку їздили до Орталану, куди з’їжджалися люди, які звідти родом, щоб відсвяткувати можливість разом на своїй землі побачити близьких людей. Орталан — це їхнє місце сили.
— Пригадуєте, в якому віці вперше дізналися чи почули про депортацію?
— Я з цим виріс і жив. Я народився в Криму 1992-го, але мої батьки й я отримали українське громадянство аж 1996 року. Завжди було розуміння, що ми дещо інші від оточуючих, що є різниця кримських татар від більшості громадян. На початку 1990-х кримські татари намагалися налагодити побут, споруджували будинки, тому я ріс із відчуттям чогось нового, але наратив, що ми повернулися на рідну землю, був постійно.
— Бюджет фільму — 25 млн грн, із яких 20 млн планують отримати від держави. Це не замало для фільму?
— Певна річ, замало, але український кінематограф завжди живе у режимі економії. Є певні внутрішні обмеження — Державна аґенція з питань кіно може виділяти на авторське кіно не більше 20 млн грн. До того ж у мене завжди є камерні історії, і цей фільм — не виняток. Замість масштабних сцен депортації ми показуємо землю, що залишилася без людей. Дяка Богу, що є можливість отримати хоча б 20 мільйонів, бо ще десять років тому про це могли тільки мріяти.
— Звідки візьметься інша частина грошей?
— Це інвестиції ForeFilms. Також ми маємо за мету знайти інших партнерів, щоб збільшити бюджет. Чи вдасться, важко сказати. Але зупинятися лише на державному фінансуванні не плануємо.
— 80 % — бюджетні кошти, тож чи можливий прояв цензури чи певні «рекомендації» з боку Держкіно?
— Як такої цензури немає, бо держава виступає замовником кінопродукту. Цензура — це коли я не маю права знімати про щось конкретне. Наразі мені ніхто нічого не забороняє робити.

Тривалий і копіткий процес
— Коли відбулася презентація «Орталану» на пітчингу, які претензії чи зауваження до вашого фільму були з боку експертів?
— Я вибудував репутацію, щоб у людей не виникало запитань, чи можу я зняти фільм. Навіть отримуючи фінансування на стрічку «Додому», у моєму портфоліо була фільмографія з коротких фільмів, представлених на великих міжнародних фестивалях, мене знали у спільноті. На пітчингу з «Орта ланом» була повноцінна презентація проєкту, де я намагався вербально-епістолярним жанром пояснити, що буде на екрані.
— Де відбуватимуться зйомки?
— В Україні. Але якщо залучимо додаткове фінансування, можливо, це зміниться.
— Маєте конкретні локації?
— Якщо мова про гори, то це Карпати. Можливо, будемо знімати в Одеський або Херсонській областях.
— Уже є конкретні виконавці ролей?
— Ні. Адже спершу намагаєшся написати хороший сценарій, а вже потім думаєш, як знімати. Наразі ми на другому етапі. Буде багато кримськотатарської мови, а також кримських татар, яких серед акторів небагато. Головний герой — також кримський татарин, якому 12-13 років, такого ще спробуй знайти. Завдання пошуку акторського ансамблю покладають на кастинг. Це тривалий і копіткий процес.
— То виконавець головної ролі може не бути кримським татарином?
— Скажімо правду, глядачу байдуже, яке національне коріння у виконавця, бо головне, щоб у нього повірили.
— Герой фільму — підліток, це з метафоричної точки зори уособлення України, яка намагається наразі повернути Крим?
— Це когнітивні відчуття, бо вам це болить, тому маєте таке сприйняття. Та для людини, приміром, із Польщі, такого усвідомлення не буде. Люди бачать те, що хочуть бачити. Кожен вимальовує свою історію. У фільмі є багато простору для того, щоб глядач знайшов усе, що йому близьке.

Крим буде деокупований
— Крім українського прокату, міркуєте над фестивалями?
— Фестивалі — це певний елемент дистрибуції, де оцінюють художню складову фільму. І для нас це презентаційний майданчик, де різні країни можуть зацікавитися нашим фільмом. Завдяки фестивалям фільм «Додому» показали у 20 країнах, серед яких Філіппіни, де, напевно, в інших обставинах подивитися фільм з України на великому екрані не мали б змоги.
— Ви спілкуєтеся з рідними, які живуть у Криму, яких конкретних кроків там чекають від України?
— Насамперед — деокупації. Іноді здається, що тут, на материковій Україні, думають, що кримці тільки сидять і сподіваються, коли ж їх урятують. Насправді за ці майже вісім років ситуація суттєво змінилась, бо там немає української повістки у інформаційному просторі. Там немає ні українських телеканалів, ні радіо, сайти заблоковані. Так, є проактивні кримчани, які цікавляться і у курсі українського інформаційного поля, але таких — меншість. Для того, щоб боротися за мізки людей, які там живуть, ці громадяни повинні постійно бути дотичними до інформації з України. Більшість навіть не знає про важливий прийнятий нещодавно в Україні закон про корінні народи. Якщо взяти освіту, то більшість не знає, як вступити до закладу вищої освіти на материковій Україні. Сьогоднішнім абітурієнтам — по 17-18 років, на момент анексії вони були у третьому-четвертому класі. Чи пам’ятають вони українську мову? Ні. Тому мовне питання, навіть для тих, хто не знає української, але хоче вивчити, теж дуже гостре й актуальне.
— Чи залучаються представники мистецької спільноти до Кримської платформи?
— Це політично-дипломатичний процес. Особисто себе в ньому не бачу, бо вважаю це недоречним. Нещодавно мене запрошували на подію, організовану при Кабінеті Міністрів, де планували обговорення щодо майбутнього Криму. Але я туди не пішов, адже результативність цього обговорення була незрозумілою: а що далі? Чи розроблять покрокову «дорожню» карту, чи підпишемо декларацію? Чіткої відповіді не було.
— Ви вірите в ефективність Кримської платформи?
— Вірю, що рано чи пізно Крим буде деокупований. Яким чином це станеться, ніхто не знає. Той факт, що за вісім років уперше створили майданчик, на якому артикулюють питання Криму та який зібрав навколо себе більше 40 країн світу, вже добре. Тепер є питання щодо реальних інструментів, через які можна впливати на політику у Криму як і з боку України, так і з-за кордону. Часто ми розраховуємо в багатьох речах, що інші країни щось зроблять за нас, але ми й самостійно багато можемо зробити.
— Що саме?
— Якщо говорити про заборону в’їзду до України російських артистів, які нелегально виїжджають до Криму. Чи повинно так бути? Авжеж. Хоча, мабуть три роки заборони — це ж занадто поблажливо, враховуючи, як поводяться окупанти зі засудженими кримцями. Ми маємо сформувати розуміння у світі, що має бути покарання за порушення законів. Але правила мають бути однаково застосовані для усіх без винятку. Це до того, що, наприклад, є бізнес, який працює в Україні, окупованому Криму і Росії, то його треба карати або нехай виходить із українського простору. Це речі Україна має робити з поваги до себе.
— Як український режисер заробляє собі на життя?
— В усіх по-різному. Правда в тому, що заробляти на українському кіно режисерові неможливо. Хтось підробляє на телебаченні, на рекламі, сценарії пише. У мене фільм виходить раз на три-чотири роки — це довгий шлях. В мене є пасивне джерело прибутку, що дає мені можливість займатися чим хочу.
Розмовляла Ірина Голіздра, УП

Як повідомляв «Міст», режисер Алієв знімає драму про депортацію кримськотатарського народу.

About Author

Meest-Online