Новини для українців всього свту

Thursday, May. 26, 2022

Нана Войтенко: «Українська наука дуже відстає від американської та західноєвропейської»

Автор:

|

Травень 13, 2022

|

Рубрика:

Нана Войтенко: «Українська наука дуже відстає від американської та західноєвропейської»
Нана Войтенко

Українська нейробіологиня Нана Войтенко з’ясувала, які молекулярні механізми та в яких саме клітинах залучені до процесу передачі больового сигналу.

Взаємодія відбувається на примітивному рівні
— Як ви стали нейробіологинею?
— Усе сталося доволі випадково. За освітою я фізик. Вчилася в Московському фізико-технічному інституті, а працювати над дипломною роботою на останньому курсі приїхала до його філії в Києві. Потрапила у відділ Платона Григоровича Костюка, він одним із найвідоміших українських нейрофізіологів. На початку 1990-х, саме в цьому інституті впроваджували дуже багато нових методів дослідження.
— А які це були методи?
— Нервова клітина створена для того, щоб отримати та передати сигнал. Але виміряти його дуже складно. У нашому інституті вперше зробили діаліз нервової клітини, який дозволив вимірювати трансмембранні струми.
— Наскільки зараз галузь нейробіології відрізняється в США, Західній Європі та в Україні?
— Українська наука дуже відстає від американської та західноєвропейської. Адже витрати на розвиток науки там і у нас просто незрівнянні.
— Тобто найбільше бракує фінансування?
— Не вистачає багатьох речей — фінансування, політичної волі і правильної інфраструктури. У США та Західній Європі зазвичай наука дуже тісно пов’язана з освітою. Всі основні наукові центри — в університетах. Так найсвіжіші наукові дані закладаються в голову студентам, і потім апробують у клініці. І тоді студент наприкінці навчання перетворюється на потенційного «Доктора Гауса», який тямить у взаємодії всіх систем організму. На жаль, в Україні зовсім інша ситуація — університети окремо, лікарні окремо. Взаємодія між ними відбувається на дуже примітивному рівні.

Гендерною рівністю і не пахне
— У вас більшість проєктів на ґрантовій основі?
— Наука так влаштована, що вчені борються за ґранти. Зазвичай це дуже тривала, марудна праця. На якомусь етапі усвідомлюєш, що треба мати фінансування, щоб отримати незалежність і самостійність. А щоб мати фінансування, потрібно вміти писати ґранти. А для цього потрібно писати наукові статті, щоб у всьому світі тебе знали, твої роботи цитували й підтримували.
— Були моменти, коли ви розчаровувалися у науці?
— Далеко ходити не треба. Коли в нашому інституті відбувалися вибори директора, я брала в них участь. Моїм конкурентом був академік поважного віку, й я програла з невеликим відривом. Після цього мене чомусь почали сприймати як особистого ворога цього академіка, хоча я визнала його перемогу та запропонувала працювати разом. Відтак мені довелося піти з інституту, в якому пропрацювала 30 років.
— За свою кар’єру ви зіштовхувалися з сексизмом чи стереотипами, що жінка нібито не може займатися такою серйозною галуззю?
— Зі мною такого не було. Та в Національній академії наук (НАНУ) є. Коли проводили вибори в Інституті математики, однією з претенденток була чудова науковиця Олександра Антонюк. Але більшість літніх учених не змогли прийняти думку, що жінка буде їхньою директоркою. При цьому вважається, що гендерне питання «в нормі», бо в Україні є більш ніж 40 % жінок-науковиць, в Європі їх набагато менше. Та це тому, що зарплати в нас дуже маленькі, і чоловіки не йдуть туди працювати. А от серед директорів інститутів і членів президії НАНУ є лише дві жінки. Там гендерною рівністю і не пахне.
— Які новаторства українці можуть запозичити з інших країн?
— Ми вже почали розвивати ґрантову систему. Держава не може, як це відбувалось у СРСР, централізовано фінансувати науку. Так не буває навіть у розвинених країнах, тому потрібна інша система. У нас запустили Національний фонд досліджень, який почав на конкурсній основі фінансувати проєкти. Саме це і потрібно розвивати. Усе фінансування має відбуватися на конкурсній основі. А ще нам бракує власної експертизи, тож доводиться звертатися за допомогою до колег із-за кордону, щоб вони оцінювали наші проєкти.

Взаємодія має бути взаємовигідною
— А є щось, чого можемо навчити інші країни?
— Будь-яка взаємодія має бути взаємовигідною. Приміром, у нашій лабораторії дуже добре поставлені поведінкові тести. Крім цього, в Україні достатньо м’які дозвільні процеси використання лабораторних тварин. Щоб отримати дозвіл на роботу з лабораторними мишами в Англії, потрібно цього пів року добиватися. У нас поки із цим простіше. Тому європейські партнери дуже часто приїжджають до нас, щоб провести серію експериментів.
— Мабуть, без лабораторних тварин обійтися не можна?
— Те, що людство навчилося лікувати дуже багато захворювань, — заслуга тварин, які віддали своє життя, щоб людство подолало онкологічні, серцево-судинні, інфекційні захворювання. Знову ж таки, розробка вакцин відбувається завдяки тому, що у нас є можливість працювати з лабораторними тваринами. Такі досліди потрібні, бо вони рятують людські життя. Особливо, якщо йдеться про життя дитини. Скільки життів мишок можете протиставити одному дитячому життю? Тим більше, цих мишок не виловлюють у дикій природі. Їх навмисно вирощуються у клініках тільки в тій кількості, що необхідна для певних експериментів.
— А наскільки зараз змінився фокус учених у галузі нейробіології?
— Наш мозок дуже складний. У своєму розпорядженні ми не маємо нічого, що було б складнішим за нього. Не знаю, чи зможемо ми коли-небудь зрозуміти, як усе там влаштовано. Але вчені роблять дуже багато. Ми багато чого вже розуміємо на молекулярному та клітинному рівнях — як нервові клітини передають сигнали, як вони пов’язані, які молекули «працюють» усередині клітини. Проте, досі незрозуміло, як утворюються образи, думки, де зберігаються наші спогади. Зараз одне із важливих спрямувань нейрофізіології — дослідження процесів старіння мозку. Людство навчилося перемагати дуже багато хвороб. Фактично, інфекційні хвороби вміємо перемагати, бо в нас є антибіотики. Серцево-судинні захворювання більш-менш контролюємо і людина, яка веде правильний спосіб життя, в принципі, може впоратися з цими ними. Ми також починаємо розуміти, як перемогти онкозахворювання — багато таких хвороб уже не смертельні, бо є способи їх лікувати. А от, що стосується хвороби Альцгеймера, Паркінсона, різних склерозів тощо — їх ми ще не можемо перемогти.
— Наскільки розробки в галузі нейробіології допоможуть у лікуванні ментальних розладів?
— Це дуже непросте питання. Не впевнена, що в Україні працюють над новими ліками проти ментальних розладів, бо це дуже складні й дорогі дослідження. Людський мозок унікальний, і якщо інші хвороби можна вивчати на лабораторних тваринах, то захворювання, які властиві тільки людині, вивчати дуже складно.

Якщо зловживати знеболювальним, виникає звикання
— А наскільки фізичний біль пов’язаний із ментальним?
— Фізичний біль ініціюється безпосередніми діями на нервові закінчення — коли ми порізалися, вкололися, обпеклися чи у нас запалення внутрішніх органів. Усе це активує сигнали в закінченнях нервових клітин. А те, що ми називаємо душевним болем, активується іншими механізмами. Коли людина переживає стрес, нещастя та страждання, в організмі відбуваються певні зміни у біохімічних процесах. Знижується концентрація так званих гормонів щастя — серотоніну, дофаміну, ендорфіну, а концентрація стресових гормонів навпаки збільшується. Кортизол спричиняє звільнення адреналіну та, відповідно, активацію цілого каскаду реакцій в організмі, які призводять до порушення роботи кровоносних судин, серця. І тоді можемо відчувати біль, найчастіше десь біля серця.
— Наскільки науковці працюють над тим, щоб подолати проблему залежності від знеболювальних?
— Проблема знеболювальних ліків у тому, що вони не селективні. Тобто діють на універсальні молекулярні механізми, які є у нас скрізь. Якщо в нас болить зуб і ми випили піґулку, вона діє на ті ж рецептори, що у шлунково-кишковому тракті, серцево-судинній, нервовій системі. Тому виникає сонливість, нудота, різні побічні явища. Якщо зловживати знеболювальним, виникає звикання. Тому є завдання знайти такий механізм, що був би унікальний для конкретного типу болю.
— А які дослідження ви могли би назвати своїми основними досягненнями?
— Механізмами хронічного болю я займаюся 20 років. І вважаю, що моя команда зробила внесок у розуміння того, що хронічний біль — це окрема клінічна сутність. Він може існувати незалежно від того, існує його первинне джерело, чи ні. Ми зробили свій внесок у розуміння цього процесу: на молекулярному рівні, у спинному мозку (а це та система, яка отримує сигнал і здійснює його первинну обробку) молекулярні механізми починають працювати інакше і відтворюватися в такому патологічному стані. Простіше кажучи, вони звикають так працювати, і навіть коли вже немає джерела болю, продовжують працювати так, що людина відчуває біль.
— Яка ваша найбільша мрія?
— Зараз я зосередилася на новому медично-освітньому проєкті. Мрію, щоб в Україні з’явився медичний університет нової формації. У нас є напрацювання, пов’язані з підходами персоналізованої генетичної терапії. Це допоможе подолати спонтанний біль при цукровому діабеті.
Розмовляла Олена Барсукова, УП

Як повідомляв «Міст», нейромережа знайшла можливі ліки від коронавірусу.

About Author

Meest-Online