Новини для українців всього свту

Wednesday, May. 12, 2021

Муміне Салієва: «Щоб захищати свій народ, треба іноді жертвувати власною свободою»

Автор:

|

Квітень 23, 2021

|

Рубрика:

Муміне Салієва: «Щоб захищати свій народ, треба іноді жертвувати власною свободою»
Муміне Салієва

Складно сказати, ким є Муміне Салієва — мамою, у якої четверо дітей, дружиною політв’язня Сейрана Салієва, котрого засудили на 16 років російської в’язниці, активною, сміливою і небайдужою жінкою, котра думає про біди інших, чи спокійною та умиротвореною піщинкою-частинкою Всесвіту?

Кількість дітей без батьків сягнула сотні
— Ви брали участь у реалізації проєкту фотовиставки про дітей політв’язнів. Розкажіть, як тривала робота?
— У рамках проєкту «Вірність собі — не злочин» треба було сфотографувати всіх дітей політв’язнів, а це 191 дитина, і одна з експозицій мала бути виконана у вигляді загального колажу, на якому були б представлені всі діти. Але потім вирішили, що робити окремий макет на кожну дитину — завдання, яке технічно складно реалізувати, адже потрібна велика площа для всіх світлин. Тому вирішили обмежитися експозиціями дітей із дев’ятьох сімей. Відібрали історії, де переважно були активісти, багатодітні батьки. Вони описані як українською, так і англійською мовами.
— Знаю, що з дітьми політв’язнів працюють психологи…
— Коли кількість дітей, які залишилися без батьків, збільшилася в рази, 2016-го виникло об’єднання «Бізім балалар» («Наші діти»). Організація акумулювала кошти, які жертвували небайдужі люди, і розподіляла їх серед дітей, яких стає дедалі більше. За одну ніч 27 березня 2019 року після обшуків у більш ніж 30 будинках, їхня кількість збільшилася на 58. В один день із моїм чоловіком заарештували ще кількох багатодітних батьків, серед них учителя фізкультури, у котрого 13 дітей. Тоді кількість дітей без батьків сягнула сотні. Їх треба виховувати, формувати, в них треба багато вкладати, адже це наше майбутнє покоління, про яке треба піклуватися вже сьогодні. Їх треба підтримувати морально, розвивати інтелектуально, розвивати їхній інтерес до навчання, адаптувати до нових, абсолютно невідомих їм реалій. Коли я озвучила ідею допомоги таким дітям, мене підтримали пересічні люди. З’явилися психологи, котрі стали працювати з дітьми, запропонували свої послуги викладачі, репетитори, лікарі, художники. Я вирішила структурувати їх в якусь платформу. Так почав працювати проєкт розвитку дітей політв’язнів «Кримське дитинство».
— Працюєте з дітьми по всьому Криму?
— Коли дітей було не багато, збиралися на одному майданчику. Але тепер маємо вже кілька реґіональних локацій. Наприклад, у Бахчисараї є 65 таких дітей. Якось нам виділили ігрову кімнату для малюків, старші хлопчики пішли займатися в майстерню до майстра з карбування, а дівчатка — на майстер-клас із малювання. Раптом телефонує власник ферми, при якій діє зоопарк, запрошує до себе. Обов’язково знаходиться власник кафе, котрий влаштовує дітям доброчинний обід, хтось організовує транспорт для того, щоб перевезти їх із локації на локацію. Відбуваються дивовижні процеси: без грошей, ми весь день із ранку до пізнього вечора займаємося з дітьми, годуємо їх. І так щомісяця. У період карантину у нас, звісно, інший формат зустрічей, але обов’язково намагаємося підтримувати зв’язок із дітьми.
— Що дають ці зустрічі дітям?
— Для них важливо, що вони перебувають у колективі, де їх розуміють. Коли після березневих обшуків до нас прийшли 58 дітей і Азіме, одна з доньок Яшара Муедінова, сіла і зарюмсала, до неї підійшла Аміра Сірук і запитала, чому плаче. «Тому що мого тата до в’язниці посадили», — пояснює Азіме, а Аміра їй каже: «Не плач, мій тато вже три роки у в’язниці». Дівчинка витерла сльози і більше не рюмсала, бавилася з іншими.

Майданчик допоміг упоратися з проблемами
— А були випадки, коли діти відмовлялися йти до школи?
— Перші два тижні у багатьох сім’ях діти категорично відмовлялися йти до школи: боялися, як їх тепер сприйматимуть однолітки, адже в суспільстві є стандартне розуміння, що правоохоронці хапають злочинців. Але наш майданчик допоміг їм упоратися з проблемами. Ми хотіли, щоб у них не зникла любов до навчання, щоб діти розуміли, що хоча держава так чинить з ними, це ще не означає, що у них має бути аґресія і злість. Ми також пояснювали батькам і вчителям, що до дітей якийсь час потрібен особливий підхід. І, на щастя, ми не спостерігали, щоб із дітей хтось сміявся або знущався. Навпаки, казали: «Ми знаємо, що твій тато у в’язниці, але не віримо, що він злочинець, він у тебе хороший».
— У Бахчисараї, де багато вчителів — кримські татари, дітям простіше. А як в інших реґіонах?
— Я якось запитала з Меріем, дружину Бекіра Куку, ув’язненого правозахисника. Вони мешкають у Кореїзі, де мало кримських татар. Я поцікавилася, які стосунки з однокласниками в її дітей. Меріем розповіла, що нещодавно однокласник сина знайшов в Інтернеті інформацію про Бекіра Куку і був вражений, скільки там про нього всього. Однокласник сказав: «Я подумав, що Бекір — відомий блогер, його навіть Google знає».
— Як почало змінюватися ваше життя після 2014 року?
— До 2014 року у нас була традиційна кримськотатарська сім’я, в якій вся увага була зосереджена на дітях, їхній освіті та розвитку. Я закінчувала магістратуру за фахом економіст, чоловік був екскурсоводом у Бахчисараї, займався репетиторською роботою, брав активну участь у громадському житті міста — проводив дитячі свята, спортивні змагання, організовував збори коштів для онкохворих дітей. Після 2014 року ми не знали, що буде, та й ніхто не знав. Але з часом побачили картину майбутнього життя — насильницьке вбивство Решата Аметова, зникнення Ервіна Ібрагімова, кримінальні справи у «справі 26 лютого», а потім і «Хізб ут-Тахрір». Чоловік тоді сказав, що ми не можемо вдавати, що те, що відбувається, нас не стосується. Ми відвідували сім’ї, які спіткала біда, підтримували тих, кого переслідували. Писали у соціальних мережах про обшуки, затримання у арешти кримських татар.

«Ми вирішили стояти до кінця»
— Це був початок громадянської журналістики?
— Атож, ми стали громадянськими журналістами. У нас не було вибору, бо всі незалежні і українські медіа, а також кримськотатарський телеканал АТR, із Криму витіснили. Цю місію почали виконувати пересічні люди: я — економістка, чоловік — філолог, хтось — кухар, хтось — будівельник. Так виникла «Кримська солідарність». Ми розуміли, що наша активність потрапляє в об’єктив силовиків і внутрішньо готувалися, що прийдуть і до нас. 2016 року чоловік отримав першу адміністративну справу, 2017-го до нас вже прийшли з першим обшуком, після якого чоловіка заарештували на 12 діб.
— А як окупанти боролися з громадянськими журналістами?
— Спершу під час обшуків або судів могли просто вибити з рук телефон і камеру у стримерів, могли по голові вдарити. А вже потім почали використовувати «закон» — притягували до адміністративної відповідальності нібито за організацію або участь у несанкціонованому мітинґу. Та який мітинґ — люди стихійно збиралися біля будинку, до якого приїхали збройні силовики, або до «судів», висловлювали свій протест і позицію. Такий менталітет народу: не залишати в біді один одного і тих, хто потрапив під репресивний каток. Окупанти відповіли штрафами, адміністративними арештами, створювала досьє на активістів. Вони не відразу заводили кримінальні справи, а ніби давали вибір — або мовчи, або їдь із Криму. Але ми вирішили стояти до кінця. Коли чоловік вийшов після адміністративного арешту, я поглянула на нього і питаю: «Що будемо робити?» В він відповідає: «Ми будемо тут».
— Тобто, відчаю і горя не було?
— Ми якоюсь мірою були готові, бо розуміли: для того, щоб захищати свій народ, його ідентичність, духовність і культуру, треба іноді жертвувати власною свободою. Щоб показати світовій спільноті абсурдність репресивної політики, що відбувається в Криму, коли зі звичайних людей роблять терористів-екстремістів. І світ бачить, що звинувачення мирного населення Криму у захопленні влади, у тероризмі — безглуздість. Не лише мій чоловік, але й десятки кримських татар пожертвували своєю свободою, своєю сім’єю, розуміючи, що це не безглузда і невиправдана жертва. Це їхній шлях ненасильницького опору російській аґресії.
— Політв’язні сидітимуть у тюрмах весь термін, відведений їм російським «судом»?
— Якщо заарештовують десятьох, на їхнє місце приходять 20. Людей, готових встати поруч із нами, стає дедалі більше і консолідація з ними дедалі міцніє. Якщо заарештовують чоловіків, у котрих залишаються вагітні дружини, народ зустрічає їх біля пологового. Якщо активістам присуджують штрафи, збирають гроші, щоб погасити ці штрафи. Люди масово пишуть політв’язням листи та не залишають їхні сім’ї наодинці з проблемами. Хіба можна за такої активності людей повірити, що наші чоловіки сидітимуть у тюрмах по 15-20 років. Ми віримо, що настане день, коли уся ця брехня навколо «терористів» стане очевидною, а та робота, яку ведемо, дасть свої результати.
Розмовляла Зера Аширова, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», за участь в «українському батальйоні» кримського татарина ув’язнили на шість років.

About Author

Meest-Online