Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 24, 2021

Мар’яна Долинська: «Львова ніхто ніколи не завойовував, але завжди всі «визволяли»

Автор:

|

Жовтень 12, 2021

|

Рубрика:

Мар’яна Долинська: «Львова ніхто ніколи не завойовував, але завжди всі «визволяли»
Мар’яна Долинська

Княжий період Львова оповитий багатьма вигаданими мітами. Їх розвінчує Мар’яна Долинська, докторка історичних наук і львів’янка у сьомому поколінні.

Однією з найгірших проблем є комплекс меншовартості
— 1356 року Казимир ІІІ локує Львів на маґдебурзькому праві. Чи можемо говорити, що ця дата є початковою для міста, яке розвивається в європейських тенденціях і традиціях?
— Ні, ми можемо говорити про елементи просторової локації міст на маґдебурзькому праві в останній третині XIII ст., в часи князя Лева. Це було місто в мурах, щільно забудоване, з прямокутно-перпендикулярним плануванням тощо.
— А що таке маґдебурзьке прав?
— Невід’ємною складовою маґдебурзького права була наявність німецької громади при його наданні. Процес надання маґдебурзького права називається «локацією», що ділиться на просторову та правову. Правова — одномоментний акт, коли володар (якщо він міг писати) чи хтось за нього підписував документ: ми такі-то надаємо нашому милому місту для того й того землі. Але це ще треба було втілити. Просторова локація мала багато своїх правил, втілених у середмісті, це зв’язано з податками. Існує леґенда про податок, якщо будували кам’яницю ширшою, ніж на три вікна. Це неправда, ніхто вікон не регламентував, ішлося про ширину ділянки, на якій можна було звести кам’яницю. Просто на певній ширині не можна було зробити більше, ніж три вікна. Археологічні розкопки показують, що до половини Площі Ринок є забудова, старша за XIII-XIV ст. Ще один із найшкідливіших мітів про історію Львова — прийшов Казимир і приніс цивілізацію. Екскурсоводи чомусь дуже люблять це популяризувати.
— Особливо польським туристам…
— Ось вулиця Вірменська. Якщо подивитися на план середмістя, то побачимо, що це трапеція, а не квадрат. Чому? Бо вірмени оселилися там раніше, і вже під них долаштували решту.
— Тобто йдеться про другу половину XIII ст.?
— Може, навіть і середину. Каплиця Катерини на Низькому замку мала руські розписи. Там, де стоїть Катедральний собор, була руська церква. і там, де Домінікани, — також. Річку Полтву міліорував князь Лев, аби захистити середмістя. Це свідчить про його освоєння ще в княжі часи.
— Є ще багато версія, що русини обмежувалися у Львові вулицею Руською. Це правда?
— Що таке вулиця? Це не лише лінійне уявлення про якусь дорогу, фасади чи паркани обабіч. Це територіальне утворення. Тож Руська вулиця — це ряд осель, об’єднаних однією ознакою. В реєстрах деколи тяжко вловити різницю між українцями і поляками, хіба що за іменами, коли вони різко відрізняються — Ян, Іван, Йоган. На 1607 рік Львів був багатонаціональним, але з великою частиною українського населення.
— Коли ми говоримо про Львів XIX ст., початку ХХ ст., перед 1939 роком, наскільки він був українським за духом?
— Не можу на це запитання відповісти об’єктивно. Мені здавалося, що Львів був дуже українським. Але читаючи літературу, маючи числа, не можу цього стверджувати.
— За других совітів, 1944-го і в післявоєнне десятиліття, замість інтелігентних поляків, яких вигнали зі Львова, чи вони самі виїхали, приходить покоління російськомовної інтелігенції, а також селяни з навколишніх сіл…
— Існує версія, що були інтелігентні поляки, потім — не менш інтелігентні «асвабадітєлі», а потім прийшло українське бидло й усе знищило. Необхідне глибоке дослідження тих, хто тоді приїхав. Адже радянська влада нав’язала людям багато дурниць. Мабуть, однією з наших найгірших проблем є комплекс меншовартост. Треба виховувати почуття власної гідності.

Кожен убитий воїн має право бути похованим
— Львів у ХХ ст. мав кілька військових перипетій навколо міста. Перша — це польсько-українська війна, потім творення «Цвинтаря орлят» на Личакові…
— Не кажіть так. Львівська міська рада прийняла ухвалу, що треба казати «польський військовий цвинтар».
— Друга — це коли ми говоримо про прихід других совітів — Марсове поле, монумент неіснуючій радянській армії. Де існує межа між моральністю і шанобливим ставленням до померлих воїнів інших національностей і маркуванням простору?
— Кожен убитий воїн має право бути похованим і має бути зазначено, що це його могила. Але не може бути меморіалу переможцям на чужій території. Свого часу працювала комісія з військових поховань, в яку я входила. Щодо українсько-польської війни, люди не з Галичини цього не розуміють. У нас були дуже нерівні сили, бо в них був Інститут історичної пам’яті на чолі з Анджеєм Пшевозняком, а з іншого боку була я як голова комісії. Абсолютно не співмірні речі. І 2004 року, коли Віктор Ющенко, дякуючи за справді велику підтримку польській стороні, відкрив цей меморіал, нам довелося здатися. Спробували збалансувати і збудувати наш меморіал. Він вийшов недолугим, як сировинний придаток до того, що був.
До 1994-го, до якоїсь там річниці перемоги в так званій Великій вітчизняній, ми вигадували якісь речі — щоб квіти ставити на всі цвинтарі, навіть знайшли старий цвинтар німецьких полонених на Замарстинові, але ветерани війни, що увійшли в той оргкомітет, як почули про ті німецькі поховання, то відбувалися страшні речі. Але коли перед святкуванням приїхали ветерани зі Східної України, то наші ветерани вже були перевиховані. Натомість східні ветерани казали на наших, що вони — буржуазні націоналісти. Чудово вирішили проблему з пам’ятником Кузнєцову. Його Львівська міська рада ґонорово подарувала на Урал, де він народився. Всі були щасливі і ніякого скандалу. Щодо могили, також треба було прах перенести, але то все кошти. А 1994 року Леонід Кравчук усі ради розігнав.
Але місця поховань повинні залишатися. Так званий Пагорб слави мусить стояти, як і Марсове поле — це кенотаф, там нічого нема. Я б польський військовий цвинтар законсервувала, як був, і показувала, до чого радянська влада доводила військові, навіть не ворожі їй цвинтарі. А так довелося відступати, по шматку хвіст відрізати, там за щербець, там за статую летуна, ще за щось.
В часі незалежності я була на цвинтарі, там стоять пілони з написами місць боїв. У польській мові часто прийнято вказувати без денотату — Krakowskie, Galickie. Людина, яка знає історію, розуміє, що то про якесь передмістя. Але є місця, які зрозуміти тяжко. Не пам’ятаю, хто з нашої влади висунув пропозицію: зробімо так само і напишемо «галицьке». Там, де наш монумент, де були бої, де наша Цитадель. А що галицьке? Така війна написів нічого не дає. Незнання історії навіть львів’янами є разюче. Не знаю, що зараз вчать у школі. Щоб люди не знали самого факту українсько-польської війни і хто від кого Львів обороняв.
Тим меморіалом у теперішнього українського населення виховується поняття, що обороняли Львів від них. Так написано на кресленнях костелу Марії Остробрамської (тепер — церква Покрови). 1929 року костел будували «до пам’яті перемоги над українцями та більшовиками». Хоч це східна дорога і там справді пройшла радянська армія, але перемога чомусь над українцями. І тепер у просторі маркуємо цей меморіал, архітектурно він досконалий. Проєкт прекрасний, він вражає, притягає. А що робити з ним, не знаю. Де треба вішати таблицю, де пояснювати, що це була за війна і за кого.
— Традиційно вважають, що покровителем/опікуном/оборонцем Львова є святий Юрій. Але це певний новотвір?
— Початок 1990-х, Львівська міська рада, відділ культури очолює Всеволод Іськів, мій колега з університету. День міста в горбачовські часи був дуже приємною подією, бо не був заідеологізованим. «Товариство Лева» привозило гаварецькі горщики, весь день всі ходили, це було щось надзвичайне. Після 1991 року йшлося про те, що треба День міста святкувати, але він починає втрачати значення, бо вже є Україна і купа інших проблем.
Отже, коли його святкувати? У вересні не будемо, бо 17 вересня — «золотий вересень». Львова, до речі, ніхто ніколи не завойовував — починаючи від Казимира і закінчуючи совєтами, його завжди всі «визволяли», й австріяки його визволили 1772-го. І це все, крім німців, відбувалося у вересні. Тепер у вересні спокійно можна було б робити День міста. Але тоді це було не можна. Влітку не можна, бо нема студентів, взимку не можна, бо холодно, в березні-квітні — дощі. Залишається травень. А в травні — Юрія. І Всеволод мені каже: слухай, а як ти дивишся на те, щоб Юрій був патроном Львова? Я кажу: нічого такого не чула. Біжу до Володимира Вуйцика і питаю: Володимире Степановичу, який стосунок має Юрій до Львова? А він: «Ніякого».
Але все ж його приплели. Та я нічого злого в цьому не бачу. Воно не шкодить. Ну, виник 30 років тому той покровитель. Прекрасний святий, катедральна церква Юра ще з XIII ст. То чом би й ні?
Розмовляв Віталій Ляска, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», львів’янин подарував Національному музею історії України сокиру з тризубом.

About Author

Meest-Online