Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 27, 2021

Марія Помазан: «З дитинства мріяла, щоб на мою честь грав гімн України»

Автор:

|

Жовтень 27, 2021

|

Рубрика:

Марія Помазан: «З дитинства мріяла, щоб на мою честь грав гімн України»
Марія Помазан

Запоріжанка Марія Помазан виступає в категорії F35 (спортсмени з ураженням опорно-рухового апарату). Цього року на Паралімпійських іграх вона здобула золоту медаль у штовханні ядра.
— На зустрічі з паралімпійцями Володимир Зеленський сказав, що ви — люди не з обмеженими можливостями, а з надможливостями…
— Та ні, я звичайна людина. Це моє життя, і не знаю, як жити по-іншому. Я постійно живу в режимі тренувань і змагань.
— Про що говорили під час тієї зустрічі?
— Це була традиційна церемонія вшанування, але цього разу не запросили тренерів. Наказ про нагородження тренерів є, а їх самих не викликали. 2016-го, 2012 року ми були з тренерами. Цього разу було маленьке приміщення. Може, карантин не дозволив, але було негарно. Спортсмена нагороджують, коли він переміг, а коли виступив невдало, питають із тренера. Але ми гаруємо удвох і повинна винагороджуватися робота обох.
— Атлетику називають легкою, але вона зовсім не легка…
— Маєте рацію, атлетика зовсім не легка. У шкільні роки я дуже хотіла потрапити до збірної. Не знала, як я це зроблю, але дуже хотілося. Гадала, що закінчу школу і поїду до Києва. Тоді не знала, що в Запоріжжі є відділення «Інваспорту». На першому курсі університету випадково дізналася. Попросила маму поїхати і дізнатися, що і як, бо через заняття не могла сама. Вона поїхала, сказали, що можна мене на легку атлетику віддати. Приїхала і познайомилася з Тамарою Володимирівною, а за два роки потрапила до збірної.
— Якщо тренер поруч, тобі спокійніше?
— Коли заходжу в сектор, обов’язково маю подивитися їй в очі і заспокоїтися. Навіть якщо щось не вдасться, знаю, що вона мене лаяти не буде. Просто скаже, що робити тепер. Мені психологічно спокійніше, коли вона поруч. Коли ми були в Ріо, де 80 тис. глядачів, і не було зрозуміло, куди її посадять, я її очима шукала.
— Коли ви виступали в Токіо, падав дощ. Були готові до того, що доведеться виступати в таких умовах?
— У мене був досвід, але під таким дощем ми зазвичай не виступаємо, щоб не захворіти, не отримати травму. У нас із тренеркою був план підготовки. Переглянули прогноз погоди, проговорили техніку і план підготовки до дощу також. У сектор я взяла і тальк, і рушники, планувала виступати в короткій формі, але було прохолодно, тому одягнула довгу.
— Якби можна було в житті щось змінити, що б це було?
— Я б нічого не змінювала. Мені давали довічні довідки звільнення від фізкультури. У другому класі я сиділа, а інші діти займалися. Наступного року, коли дали довідку, я попросила, щоб мама дала її мені. Я її подерла і сказала, що сидіти не буду, хочу, як всі діти, займатися навіть попри біль. Якби тоді мама мене не послухала, не знаю, чим би займалася. Мама бачила, що я щаслива. Авжеж, я багато чого не могла, але мама подарувала мені відчуття щастя.
— Ви перехворіли на коронавірус. Як витримали хворобу?
— Були панічні атаки, задишка. Але я вчасно зреагувала, знала, що, можливо, контактувала з ковідним хворим. Коли у мене піднялася температура, то вже знала, що це. Відразу зателефонувала лікарю, зробила рентген, виписали медикаменти. Дяка Богу, до пневмонії не дійшло, але був важкий бронхіт. З ускладнень була анемія. Я боялася, що це щось із серцем. Будь-яке навантаження — голова паморочиться. Але пройшла обстеження і виявилося, що це через низький гемоглобін. Місяців зо два відходила, кашляла.
— Ви вакцинувалися перед виїздом в олімпійське село?
— У мене й у тренерки (вона також перехворіла) були великі титри. Ми до останнього не поспішали вакцинуватися, але потім я для себе вирішила, що хворіти не хочу. Так, шанси захворіти є і після вакцинації, але тоді хвороба в легкій формі минає. Ми зробили вакцину і полетіли в Токіо.
— Чи змінилося олімпійське село у зв’язку з карантином?
— Ще б пак! Контроль в’їзду, ми здавали багато аналізів. Щодня треба було здати аналіз слини, відзначатися в спеціальній програмі, а якщо ні, то нас знаходили, стежили, чи контактували з кимсь із хворих. Збірна Австралії навіть попросила окремий будинок, окрему їдальню. Страшно було бути контактним і захворіти.
— А що чекало контактних?
— Карантин 27 годин. Здав аналізи, пройшов карантин, здав повторно через 27 годин. Усе залежало від результату аналізу.
— Вам виповнилося 33, які завдання ставите собі тепер?
— Я з дитинства хотіла бути в спорті, хотіла, щоб на мою честь грав гімн України. У школі в 9-10 класі написала про це у творі. Коли у людини є мета — цікаво жити.
— У вас є коханий?
— Особисте життя залишається особистим. Тому не питайте.
— Заради стосунків не плануєте перервати спортивну кар’єру?
— Ні. Наразі бачу себе в спорті. Поки не буде тренерської роботи, буду гарувати. У мене є бажання побити паралімпійський рекорд китаянки. Буду працювати, а як складеться, не знаю. Раніше була мета завоювати паралімпійську медаль, тепер хочу побити рекорд.
— Скільки метрів треба наростити у штовханні ядра, щоб його побити?
— На 14 м треба кинути, мій особистий рекорд — 13 м 59 см. Але чемпіонат світу в Японії — швидше, ніж за рік. Треба працювати, час іще дозволяє.
— Ви не носите кульчики й узагалі прикраси. Це через спорт?
— Техніка безпеки. Нігті не можна, коли ядро штовхаєш. Ланцюжок порвати можна. Волосся на потилиці разом із ядром не раз летіло. Раніше була коротка зачіска, а зараз я відростила волосся, тож бувало, що жмут волосся летів разом із ядром.
Розмовляла Ольга Звонарьова, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», на літніх Олімпійських іграх в Токіо-2020 (Японія) Марія Помазан здобула золоту медаль.

About Author

Meest-Online