Новини для українців всього свту

Friday, Feb. 3, 2023

Любов Загоровська: «#Моя УПА — це про московську окупацію, масові депортації, арешти та катівні»

Автор:

|

Грудень 14, 2022

|

Рубрика:

Любов Загоровська: «#Моя УПА — це про московську окупацію, масові депортації, арешти та катівні»
Любов Загоровська

Боротьба України з російськими поневолювачами триває щонайменше 400 років. А «Видавництво Старого Лева» запропонувала для читання збірку спогадів 39 учасників українських визвольних змагань середини ХХ ст. Укладачка видання — Любов Загоровська, івано-франківська журналістка, письменниця та волонтерка.

Зараз повторюємо урок
— Цього року виповнилося 80 літ Української повстанської армії (УПА). Вихід книжки збігся з датою чи так планували?
— Я не писала книжку до цієї річниці. Завершила роботу, видавництво погодило. Якийсь час «#Моя УПА» стояла у видавничій черзі.
— Мар’яна Савка, головна редакторка видавництва так відгукнулася про збірку: «Це книжка про те, чому ми переможемо і чому москалі не люди». Як ви сприймаєте ці слова?
— Вони абсолютно правильні, адже в книжці зібрані історії людей, які переживали фактично те саме, що переживаємо ми зараз, але майже 100 років тому. Йдеться про московську окупацію, масові депортації населення, арешти, катівні для людей, місця масових поховань тощо. Історія рухається по колу. Ми зараз повторюємо урок, який, на жаль, пройшли колись наші дідусі та, бабусі.
— Ваша книжка розпочалася з інтерв’ю з леґендарним Мирославом Симчичем на псевдо «Кривоніс», який 32 роки провів у радянських таборах. 2008-го йому поставили пам’ятник у Коломиї. А 14 жовтня ц. р. нарешті присвоїли звання Героя України. Ви привітали п. Мирослава?
— Якраз розмовляла телефоном із п. Раїсою, його дружиною, бо передала їм книгу, щоб вони мали. Розмовляли, як 5 січня святкуватимемо 100-річний ювілей п. Мирослава. Їй видання сподобалося.
— Як вам запропонували зустрітися з ним?
— Знайомі з Києва робили проєкт про УПА, їм потрібно було записати інтерв’ю з п. Мирославом. Відправляти кореспондента до Коломиї було якось складно, тому шукали когось на місці. Я зголосилася допомогти. Поїхала. У мене залишилися неймовірні враження від того, наскільки це потужна особистість, наскільки незламний, нескорений навіть у своєму тодішньому віці, а йому вже було за 95.
— Чи багато знали про УПА до спілкування з учасниками визвольного руху?
— Про УПА вчили у школі, в університеті, чула фактично кожна родина. На Івано-Франківщині у ближньому родинному колі чи не кожного є та чи інша історія, яка тривалий час замовчувалася, приховувалася. Тож тема для мене не була новою. Але для мене було таким дещо, мабуть, здивуванням, а може, навіть потрясінням те, що історія ось близько, а не так, як ми звикли — десь на помітній відстані.
— Чи є у вас особиста сімейна історія, пов’язана з УПА?
— Я не знала ні діда, ні бабу. Я є пізньою дитиною, вони померли ще років за 20 до мого народження.

Живі голоси героїв
— У книжці «#Моя УПА» — 39 історій. Чи вирізняєте когось такого, як Катерина Бережанська, яка десятикласницею допомагала УПА?
— Моє знайомство з п. Катериною відбулося в селі Виспа Рогатинського району. Фактично кордон Івано-Франківської і Львівської областей. Неподалік — кілька урочищ, там були великі табори бійців УПА. Вони звідти виходили в навколишні ліси, тривали бої. Ніхто не знав куди занесуть поранених, до якої хати. Так треба було для конспірації. Прибігав зв’язковий по Катрусю, стукав у двері, їй треба було швидко дістатися до пораненого. Світла не можна було запалювати, хіба вогник свічки. Так надавала першу медичну допомогу, перев’язувала бійців. Потім їх далі перевозили до іншого місця, підпільного шпиталю чи до надійних людей.
— У Катерини була одна особлива зустріч через роки…
— Вона розказувала про один бій, в якому були тяжкопоранені хлопці. Дуже переживала, чи все зробила правильно. Все життя не знала, що з тими хлопцями відбулося потім. А на початку 1990-х у Львові був великий з’їзд колишніх вояків УПА й її викликали на сцену, попросили щось розповісти. Вона згадала ту страшну для неї ніч. Сходить зі сцени, а в прохід виходить чоловік і стає перед нею на коліна. Каже: «Сестричко, то був я. Це ви мене врятували».
— Стефанія Костюк?
— Абсолютно неймовірна жінка. Більшість героїв цієї книги були зв’язковими, медсестрами, навіть просто їсти варили, переховували бійців. А Стефанія була в Службі безпеки ОУН, пройшла вишколи на найвищому рівні, виконувала прямі доручення та завдання керівництва Проводу. Розказувала про місця, де були катівні. Згадувала, як перші совіти втекли і зайшли німецькі війська, і за той час тоді якраз наші бійці змогли захопити тюрму. Просили дівчат принести їсти, бо хлопці кілька днів там голодні були. Ті побачили величезні купи одягу — чоловічого, жіночого, дитячого. Коли дівчата запитали, де люди, чий одяг там лежав, їм показали щойно насаджений сад шовковиці.
— Чи спілкуєтеся із кимсь із героїв своєї книжки?
— З багатьма не можу спілкуватися з простої причини: їх уже немає. Я чотири роки тільки те й робила, що їздила, скидала вдома на комп’ютер аудіозаписи і продовжувала їздити. Бувало, мені казали: «Ви нещодавно спілкувалися, а співрозмовника вже немає».
— Особливість книжки ще й у тому, що можна почути голоси ваших співрозмовників…
— Якщо відкрити будь-який розділ, там є QR-код, за яким можна почути уривки розмови. Це живі голоси героїв. З кимсь я зустрічалася, коли вони були бадьорі, а хтось майже вже не міг говорити.
— Українські музеї не зацікавилися записами спогадів учасників УПА?
— Вони цінні насамперед для родичів. Діти, онуки, взявши книгу, можуть почути рідні голоси. Пропозицій від музеїв ще не було. Якщо будуть, готова надати всі аудіозаписи.
— До презентації книжки був залучений Володимир В’ятрович, колишній голова Українського інституту національної пам’яті. Як склалася ваша співпраця?
— Ми познайомилися роки три тому випадково на етапі, коли я ще їздила збирати інтерв’ю. Була якась пресконференція. Після завершення мене представив Володимиру спільний знайомий як людину, яка займається темою УПА. Додалися в друзі в соціальній мережі, відповідно, він бачив уривки інтерв’ю, які я у себе на сторінці публікувала. Коли вже був готовий рукопис, то в повідомленні запитала, чи не міг би він стати автором передмови. Відповів, що спершу треба почитати текст. Прочитав і прислав передмову.
— У Львові презентували книжку, ту Києві. Куди тепер?
— Ми дещо підлаштовуємося під графік п. В’ятровича та засідань Верховної Ради, плюс якісь свої плани є у Володимира, поїздки тощо.
— Яке запитання на презентації запам’яталося найбільше?
— Люди не особливо запитували, адже це — Львів, і майже в кожного є своя історія, пов’язана з УПА. Люди підіймалися та розповідали свої сімейні спогади.

Персональні побажання від конкретних дітей
— Одна з ваших попередніх книжок — «На їхніх маленьких плечах». Чому писали про дітей і для дітей?
— Коли стався Майдан, після нього війна, мені здається, вже немає людей, які не почали б займатися волонтерством. Але ніхто не порушував тему участі дітей у цьому процесі. А саме дівчатка і хлопчики рік у рік плели обереги, малювали, писали листи бійцям. І мені захотілося написати про цих дітей. Я не робила історичну книжку. Радше художню. Але додавала реальні історії з життя, які бачила на власні очі.
— Чим вразили діти, які долучалися до волонтерства?
— Ми проводили волонтерську акцію, збирали кошти на ремонт автівки. Підходить хлопчик. Видно, що з нещасливої сім’ї. Перед тим я бачила, що він сидів біля церкви з простягнутою рукою та жебракував. Підійшов, подивився, каже: «Цьоцю, ці гроші на армію?» — «На армію». Він вивернув кишеньки і по гривні, по дві, які назбирав за той день, висипав у скриньку. Обернувся і пішов.
Або така історія. На фестивалі у мене була локація, де діти могли малювати чи писати листи. Прийшла дівчинка, написала, побігла. За якийсь час знову приходить і каже: «Цьоцю, знайдіть мого листа». А я їх в пуделко скидала, тож на дівчинку дивлюся трохи з докором. А вона скривилася, каже: «Мені дуже треба!». Шукали, шукали, знайшли. З’ясувалося, що дівчинка ще пішла на майстер-клас і зробила з кави маленьке сердечко. Його й доклала. Коли я вже вдома сортувала ту купу листів, саме її послання розгорнулося. Знову треба було те кавове сердечко упакувати. Фраза з листа просто впала в око: «Дорогий солдате, я живу в інтернаті. У мене немає мами і тата. Але тепер я кожен день буду молитися за тебе». І всі діти писали не «дорогому воїну», а «дорогому Сергію» чи «дорогому Юрію». Кожен зі захисників тоді отримав по 10-12, а може, й більше листів з персональними побажаннями від конкретних дітей.
— Зараз ще займаєтеся таким волонтерством?
— Останні чотири роки волонтерю в геріатричному пансіонаті Івано-Франківська.
— А маєте проєкти, які можуть потім ще переродитися в книги?
— Наразі, ні. Я, либонь, дуже втомлена після книги «#Моя УПА». Якийсь час треба, мабуть, щоби відійти, перепочити. Тим більше, що події в Україні не надто налаштовують на якісь творчі речі.
Розмовляла Валентина Самченко, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», відбувся благодійний концерт «Від УПА до ЗСУ».

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply