Новини для українців всього свту

Thursday, Feb. 2, 2023

Катерина Загородня: «Моя книга працює на спільну перемогу»

Автор:

|

Грудень 07, 2022

|

Рубрика:

Катерина Загородня: «Моя книга працює на спільну перемогу»
Катерина Загородня

Книга «Я працюю між Європою й Азією» розповідає про цікаві турецькі професії, аналогів яким немає ні в Україні, ні в багатьох інших країнах. Її авторка — Катерина Загородня, яка сім років тому приїхала до Туреччини на коротке стажування, але вирішила залишитися там.

Про професії, що викликають подив
— Як виникла ідея написання книги й як саме обирали професії героїв?
— Коли приїхала до Анкари, не мала того, хто міг би розказати про особливості проживання в Туреччині, про звички людей, про традиції, про повсякденне життя. Але зустрічала багато дивних речей. Першим мене зацікавив чистильник взуття. Одразу не змогла збагнути, це робота, чи такий підробіток у безхатченка. Важко було уявити, що досі хтось чистить взуття на вулиці. Як виявилося, це дуже давня професія, а чоловік, який нею займається, її любить. А якось зранку побачила сімітчі — продавця традиційних турецьких бубликів. Він ішов вулицею з тацею на голові та щось волав. Я спершу навіть трохи злякалася. Лише згодом второпала, що так він закликає купити свіжі сіміти. Ще більше подиву викликав давулджу, коли вночі під вікнами почула барабанний бій. Так він дає сигнал про те, що вже час вставати до молитви та ранкового розговіння. Раніше люди не мали годинників і давулджу були у великій пошані. Тепер ця професія є радше традицією, ніж потребою.
— Отже, ці люди не лише представники давньої професії, вони розповідають і зберігають історію, передають традиції…
— Для мене вони в чомусь герої, бо присвячують життя тому, що вже не престижно чи прибутково. Вони продовжують традиції. Чистильник взуття розповів, що діти його соромляться й не мають бажання продовжувати професію. Але він не сумує, вважає себе мотиватором, бо своїм прикладом переконує дітей вчитися, якщо не хочуть стати чистильниками взуття. Можливо, і не престижно, але виглядають турецькі чистильники взуття як персонажі з кіно, бо мають особливу тумбу — оздоблену та гарну, часто наспівують турецьких пісень і насвистують під час роботи. Ці тумби можна побачити в аеропортах і люксових готелях, де вони схожі на королівські трони. Ці тумби, між іншим, виготовляє одна лише компанія в Ізмірі. Їх навіть у спадок передають. У Стамбулі чистильники взуття часто заманюють клієнтів, кидаючи щітку на тротуар, а коли ті зупиняються, дякують і пропонують почистити взуття, за що потім просять грошей. Описаний мною чистильник взуття такого маркетингу не розуміє і каже, що в Анкарі цей підхід не спрацював би. Його професія — одна із найстаріших у Туреччині, але на неї впливає сучасний стиль життя. Часто молодь навіть не носить взуття, яке потребує догляду чистильника. Його клієнти, здебільшого, державні службовці, працівники офісів, які приходять і розповідають останні новини, діляться життєвими проблемами. І взуття чистять, і отримують бонусом короткий сеанс психотерапії.
— Підтримуєте зв’язки з кимсь із людей, описаних у вашій книзі?
— Навмисно не підтримую, але, приміром, капиджі (наглядач за будинком) працює в моєму будинку, і бачу його ледь не щодня. Авторка сценаріїв до турецьких серіалів — моя колишня студентка. І для того, щоб із нею поговорити про професію, потрібно було спершу навчити її англійської мови, бо тоді я ще не знала турецької в потрібному для якісної розмови об’ємі.

Про можливе продовження книги
— Як довго збирали матеріал для свого твору?
— Кілька років поспіль. Спершу робила нотатки, потім короткі оповідки. Тоді я працювала журналісткою в українському виданні Ukr Ayna. Мій інтерес зростав, тому вирішила спілкуватися з представниками професій, які мене цікавили. Їхні розповіді були настільки яскравими, що вже не могла залишити їх без оприлюднення. Так і сіла за написання книги. Для мене це був своєрідний виклик, бо від початку і до моменту виходу книги це був мій власний шлях першопрохідця.
— Чи хотіли б додати ще професій?
— Є така ідея. Розглядаю можливість видання другої частини. Матеріалу для неї вже маю достатньо. У Туреччині є ще багато цікавих і не описаних професій. До прикладу, людина, яка продає корм для голубів біля мечеті, чи людина, яка ходить вулицями з великою тацею та розносить чай по крамницях і перукарнях. Але це на перспективу, бо зараз хочу спробувати себе в іншому літературному жанрі.
— Які були очікування від видання цієї книги?
— Передусім хотіла поділитися тим, що здивувало та було незвичним для мене. Не мала мети розбивати стереотипи про Туреччину, прикрасити чи погіршити сприйняття країни. Наприклад, деякі розділи викликають критику моїх читачів. Дехто писав, що їх шокувало ставлення до життя рятувальника з пляжу, його спосіб життя та намір «нагулятися» з іноземками, а одружитися згодом у своєму селі. Про те, що він обирає собі партнерок за паспортами. Але це реальний персонаж і справжня історія. Я ціную думку моїх читачів і завжди рада відгукам, особливо цінними вони став від початку війни. Приємно, коли десь о годині десятій вечора приходить повідомлення від жінки, яка читає мою книжку та занотовує цитати, чи розповідь про те, що моя книжка розчулила до сліз. Я відкрита до спілкування зі своїми читачами.

Про «заробіток» для ЗСУ
— Хто здебільшого читає вашу книгу?
— Українці по всьому світу. Друкована версія продавалася в Туреччині. У електронної географія вельми широка, але відстежувати її за адресою електронної пошти непросто. Завдяки зворотному зв’язку знаю, що її читали в Нідерландах, Польщі, США й інших країнах. Одну друковану книгу купив українець, який живе в Стамбулі й одружений із туркенею. Вона по цій книзі вчить українську. Електронну книжку купив моряк, який ходить на кораблі в Середземному морі. Багато купували в Києві, Рівному, Сумах, Івано-Франківську. Одну з книжок купили в Ірпінь. Уже після окупації міста. Це було дуже зворушливо.
— Віддаєте частину коштів від продажу на потреби Збройних сил України (ЗСУ)?
— Усі кошти від продажу в Туреччині й електронної версії йдуть на ЗСУ. З початку війни задумалася, як моя книжка може допомогти Україні й її захисникам. Тоді ж почала активно поширювати інформацію у соціальних мережах і продавати електронну версію, а всі кошти відправляти у фонд «Повернись живим». Оплата йде не мені, а одразу на рахунок цього фонду. З початком війни продається в середньому одна книжка на день, паперові примірники розпродали повністю. Вартість електронного примірника невисока (120 грн), але квитанції про переказ коштів у фонд «Повернись живим» часто приходять на більші суми. Завдяки цим пожертвам сама мета написання книги трансформувалася. Можу констатувати, що книжка принесла більше користі, ніж я попередню очікувала та сподівалася.

Про життя іноземок у Туреччині
— Зараз над чим працюєте?
— Над новою книжкою про жінок із різних країн, які приїхали до Туреччини за власним бажанням і з різних причин. Існує стереотип, що до Туреччини жінки приїздять, аби вийти заміж. Насправді 70 % так і роблять, але далеко не всі. Коли зараз читаю сучасну літературу, то часто помічаю, що образ жінки подають таким чином, що вона нічого не вирішує у своєму житті. Зокрема, має статися якась драма з чоловіком. Вона розлучилася і поїхала кудись. Її кинув хлопець, і вона вирішила кардинально змінити своє життя. Я зустрічала багато жінок, які живуть за кордоном, займаються своєю професією, змінюють своє життя, бо так вирішили. Комусь сподобалася країна, у когось робота за кордоном і вони можуть дозволити собі жити, де хочуть, а хтось влаштувався на хорошу роботу в Туреччині. Жінки самі вирішують, як і де їм жити, не очікують для цього особистої драми. Це буде феміністична пропаґандистська книжка. Може, гучно звучить, але відчуваю потребу цю тему розвивати та висвітлювати.
— Ви давно в Анкарі?
— Приїхала до Анкари 2016 року на стажування, викладала англійську мову. Згодом почала працювати в компанії, що допомагає студентам з підготовкою до здачі тесту TOEFL та ELS. Ми співпрацювали з Бількентським університетом, створили підручник для підготовки до мовного іспиту та три підручники з практики читання.
— Тобто було уявлення про створення книги?
— Це не зовсім одне й те ж, але ця робота мені сподобалася. Навіть при створенні підручника є творча складова. Приміром, я помітила, що в турецькій культурі люди не надто обізнані в американській та європейській культурах. Тому додала в підручники з читання тексти про словенського філософа Славоя Жижека, співака Джима Моррісона й інших, щоб читали не лише про Клеопатру чи Ньютона.
— Чи важко іноземці, яка живе в Туреччині, звикнути до особливостей країни?
— Щось легко, щось важко. Туреччина вражає, бо коли виходиш на вулицю, завжди є на чому зупинити погляд. До прикладу, якось увечері я побачила довжелезну чергу за хлібом. Перша думка, що якась криза чи дефіцит наближається. Але то була черга за піде на іфтар (хліб для вечірнього розговіння) в період Рамадану. А ще в перші державні вихідні на роботі вибралася вранці в місто поїсти чогось смачного. Але того дня завжди дуже людний Кизилай (центр Анкари) виявився майже порожнім, а всі заклади харчування зачиненими. Це були перші дні байраму — всі святкували. І навіть після семи років Туреччина продовжує мене дивувати — тут набереться матеріалу на ще не одну книгу.
Розмовляла Ольга Будник, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», хірург із Туреччини безкоштовно оперував у Львові.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply