Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 24, 2021

Катерина Калитко: «Не певна, що аґресору варто пробачати»

Автор:

|

Червень 11, 2021

|

Рубрика:

Катерина Калитко: «Не певна, що аґресору варто пробачати»
Катерина Калитко

Читаючи нову поетичну збірку Катерини Калитко «Орден мовчальниць», я занотовував усі думки-асоціації, які народжували вірші. Потім попросив прокоментувати їх саму авторку.
— Мені здалося, що ваша героїня не зовсім добровільно вступає в «Орден мовчальниць»…
— Жінок нечасто питають, перш ніж інсталювати їм певні «базові налаштування», від раннього родинного виховання до пізніше нав’язаних очікувань, обмежень і стереотипів, і так упродовж століть. Із цим контекстом і працює моя книжка. Мовчання, над яким розмірковую — не добро і золото, а травма, примус, страх, із якого ростуть комплекси на покоління вперед. Є певні вірші, які пунктирно прошивають структуру збірки, вертаються в символічний світ жіночого ордену, де практикують примусове зашивання рота. Цей образ може викликати цілком фізичне відторгнення. Але так і має почуватися людина, яка приміряє на себе всю систему заборон та обмежень, крізь яку жінка продирається на свободу. В орден мовчальниць рідко потрапляють із власної волі. Від жінок хочуть, аби вони були зручними. А найбільш зручні вони, коли мовчать.
— «Ось і приповзла, зміючко» — так зустрічають вашу жінку знайомі. Це наслідки війни чи радше універсальна екзистенційна проблема людини?
— Мені здається, кожна людина все життя шукає «своїх», незалежно від того, випадає їй на віку пережити війну чи ні. Часом щастить і знайти, але множина цих «своїх» часто змінна. Передусім унаслідок життєвих поворотів і внутрішнього росту самої людини. Війна, безумовно, критично впливає на логіку зближення та відчуження. Але моя література — ще й про приватну реінтеграцію в український соціум з усіма його шкідливими звичками до максимального втручання в чуже життя і товстошкірої байдужості водночас.
— «Не мужчина, не друг і не воїн — то чи й досі людина?» Багато з чоловіків спіткнеться об ці слова…
— Це один із біографічних моментів, тож спотикатися об слова має той чоловік, який побачить у цьому дзеркалі себе. А загалом ідеться про очевидні соціальні ролі, зони відваги, людяності та відповідальності. І муляти вони можуть тому, хто підважує віру іншого в людськість і людяність, має бути готовий спіткнутися об таку прикру констатацію.
— Чи можна поєднати ці протилежні світи — війну і мир?
— Вони вже поєднуються. Часто — в потворний спосіб. Втім, я не намагаюся сказати, що під час війни та великих соціальних потрясінь життя має зупинитися. Воно прекрасне, коли щире. Ось тільки не вірю в щирість демонстративного позитиву. І в те, що війна може бути невидимою, так само.
— Слова «людина людині свідок» схожі на вирок, сумне пророцтво…
— Чому ж? Бути свідком життя ближнього свого — один із найкращих сенсів життя, що тільки можна уявити. Це про діалог, порозуміння, взаємопроникнення і його плоди. Про взаємну ніжність і пам’ять. Зрештою, вся історія світової літератури — це коли людина людині свідок.
— «Повна відсутність спільної мови з Богом». Погодитеся, що це найбільша проблема сучасного глобалізованого світу?
— Мені подобається глобалізований світ. Подобається як його швидкість, потужність, безмежжя, поліваріантність, так і зворушлива крихкість, яку ми зараз спостерігаємо в прямому ефірі. Ця цитата — про інше. Про момент, коли патерналістський діалог з вищим началом виказує свою неспроможність, коли доводиться шукати нових складних відповідей. Інколи вони взагалі не приходять, залишаються тільки запитаннями й спробами окреслити власне місце в світі.
— «Дрова закінчувалися. Але вони не спалили книг». Це одне з небагатьох місць, що дає надію…
— Я б посперечалася щодо того, що книжка складена з безнадією. Вона болісна, та це інше. Люди мають право бути різними, вони й бувають різними, і в різних своїх станах потребують зовнішнього опертя. Мені важлива власна гіперчутливість, як форма взаємодії зі світом. Я проти того, щоб відвертатися від болю та замовчувати його, і послідовно опоную диктатурі позитивного мислення над усіляку ціну. Хоча нас вчили бути зручними, та коли болить, не рятують поради на кшталт «тримайся», «все буде добре», «треба вірити в хороше». А відчуття несамотності в темряві, знання, що й таке можна прожити й проговорити, бо хтось уже прожив і проговорив — може зміцнити. Люди, які пережили горе і темряву, зазвичай здатні обдарувати інших найтоншим світлом.
— «Вільні люди такі нестерпно непримиренно красиві». Пам’ятаєте ви, як народилися ці слова?
— З дуже наочного спостереження різниці між тим, хто має відвагу на свободу, вчинок і почуття, і тим, хто цього боїться. Погляд і постава вільної людини й боязкої дресированої людини відрізняються просто неймовірно.
— «Смерть говорить… старанно артикулюючи шиплячі». Хто саме ховається за образом смерті, читачі, гадаю, легко розгадають. Як же пробачити аґресору?
— Не така вже й легка ця загадка. Ось ви, наприклад, помилилися. Це також історія з прототипом: тут український чоловік, який вважає себе патріотом, із фонетично досконалою українською вимовою. Дуже цікаво спостерігати за читацькою інтерпретацією, яка вже не залежить від авторки. Що ж до аґресора — не певна, що варто йому пробачати. Пам’ятати заподіяне тобі зло не означає бути лихим, це частина людської природи, інстинкт самозбереження. За кілька поколінь по тому, як буде відновлено контроль над українськими кордонами й реінтегровані окуповані території, виплачені репарації й здійснене безповоротно свідоме розділення з минулим, ми, гадаю, зможемо повернутися до гуманістичних абстракцій на цю тему.
Розмовляв Олег Поляков, УП

About Author

Meest-Online