Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 16, 2021

Іван Малкович: «Росіяни перебирають собі все найкраще»

Автор:

|

Серпень 15, 2021

|

Рубрика:

Іван Малкович: «Росіяни перебирають собі все найкраще»
Іван Малкович

Іван Малкович — поет, автор та упорядник книжок для дітей, засновник видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», лавреат Шевченківської премії.

Треба обходитися без російського
— Часто традиційну культуру, яку ми почали відновлювати в 1990-х, зводять до шароварщини, тобто знецінення. Як із цього кола вирватися й зрозуміти, що автентика — це не щось пласке, примітивне, а це глибоке і це сила?
— Колись Павличко сказав на одному ще рухівському виступі: почекайте, клубок намотувався 300 років в один бік, дайте розмотати його. І клубок розмотався лише на 30 років назад. У Львові Ярина Винницька реалізувала «Ковчег», зібрала таланти в народних строях, у вишивці. З’являються майстрині, виявляється, нічого не втрачено.
— У чому вага традицій, танцю, співу, тривкості, що йде до батьків, дідів і далі?
— Якщо людина вміє думати, то вона замислиться — звідки я походжу? Шукає своє коріння. Ми бачимо, що зараз панує російське. Хоча я маю рідних і знайомих, які вони своїх діточок так виховали, що вони російськомовного контенту не сприймають. Я ж хочу побачити, як буде відбуватися їхня соціалізація, бо коли вони зустрічаються з дітками, які слухають російське, у них виникає нерозуміння: як ти це слухаєш? Водночас бачу, що цим дітям батьки не забороняють дивитися англомовні, іспаномовні мультики. Я знаю в Карпатах маленьке дитя, ще трьох рочків не має, а за мультиками вивчило купу англійських слів і дражнить своїх бабусь: як, ви того не знаєте? Ясно, що це не український контент, бо немає достатньо мультфільмів. Та важливіше, щоб обходитися без російського.
— Як на вас вплинув період знайомства з Києвом? Ви ж україномовній, а Київ — російськомовний…
— Я до Києва приїхав після музичного училища — молодий поет, юне обдарування. І перебував в україномовному середовищі, плекав його довкола себе в університеті. І навіть тих київських дітей чи десь зі Східної України, які російською балакали, коли ми їздили у колгосп, я українізовував і не зважав на російське. Згодом на мене звернули увагу Дмитро Павличко, Ліна Костенко, й я вже мав якийсь авторитет, що я міг перебивати думку російськомовних, російськомислячих і російськоцентричних.
— А чи не було зацікавлення до вас із боку спецслужб?
— Було. У мого дядька, в якого я жив, впродовж місяця було три обшуки. Але тоді, коли я був на заняттях, і він не міг про це мені сказати. Потім виявилося, що вони йому погрожували, що мене виключать з училища. Але мій дядько побоювався моєї мами, бо вона забезпечувала йому частину добробуту, намагалася всім якось допомогти. Пригадую своє перше зіткнення з кадебістською системою. Ми були на військовій кафедрі у бункері, підходить начальник кафедри: курсант Малкович. Повів мене коридорами, завів, а там чекає якийсь майор. Виявилося, що мої вірші читали на «Радіо Свобода». І як це могли бути? Я взагалі вперше почув, щоб мої вірші там звучали. Хто міг взяти? Мене залякували, чинили провокації. Один товариш запропонував мені в гуртожитку створити щось таке.. Ніби жартівливо, а потім мене викликають і кажуть: ви створюєте. Тоді бандурист Віктор Мішалов приїхав із Австралії. Мовляв, ви зустрічалися. Але дядько мене навчив, що казати — що нічого не знаю, а якби знав, то першим би до вас прийшов.

Росіяни не перекладатимуть проукраїнські книжки
— Вашими хресними батьками в поезії називають Дмитра Павличка і Ліну Костенко. В незалежній Україні до них застосовують термін «живі класики». Чи є він коректним?
— «Живі класики» — не наш термін. Ліна Костенко — живий класик. У Facebook, який веде не вона, — 800 тис. підписників! Її сторінка входить у п’ятірку найпопулярніших — два президенти (теперішній і Порошенко), ще хтось і її сторінка.
— Але водночас, українці читають щораз менше…
— Тут є кілька проблем. По-перше, це загально планетарна проблема читання і ґаджетування. А в нас іще й україномовне і російськомовне читання є. З четвертої книжки про Гаррі Поттера ми намагалися, щоб український переклад виходив швидше, ніж у наших сусідів у Росії та Польщі. Ми виходили першими. Наші переклади вважали кращими, точнішими.
— Який був найбільший наклад книжки з вашого видавництва?
— Пів мільйона.
— Ваше видавництво ще до війни припинило контакти, співпрацю з російськими видавництвами. Чи це було складно, були фінансові втрати?
— Я ніколи не гнався і не хотів російських грошей. Я дуже дивний чоловік. Не раз наступав собі на економічне горло. 2012 року почалися неприкриті антиукраїнські виступи. З того часу з Росією не працюю.
— Але є українські видавництва, які досі з Росією працюють…
— Вони це арґументують тим, що, мовляв, поширюючи український продукт, українські казки, літературу, в т. ч. дитячу, ми культурницьки завойовуємо Схід. Українська література в російському перекладі може змінити щось у свідомості росіян? Я так не думаю. Тим паче, що вони не перекладатимуть проукраїнські книжки. Читачі ж не будуть знати, що це українські книжки, бо багато українських авторів пишуть російською мовою.
В принципі, я б продав права на наші «100 казок» у трьох томах, якби комусь продавав. Тому що росіяни привласнюють собі дуже багато наших казок. Причому вони й ілюстровані у проукраїнському дусі. У третій книжці на обкладинці стоять козаки, такі, як тепер на сході хлопці, вони мають сучасний і давній вигляд —можеш впізнати, це наші. І вони там промовляють — ми воюємо з вами.

Письменник може бути різним, але його твори — дивовижні
— А в чому цінність казки для суспільства?
— В казках є архетипи нашої національної свідомості, національної пам’яті, як описують ті чи інші явища. Ще дуже важливо, хто записав цю казку. Не штука вловити рибку й її вмертвити. А якщо почув гарну казку, то штука її записати тією мовою, якою розказував оповідач. Це дуже добре робив Іван Рудченко, брат Панаса Мирного. Шишацький-Ілліч чудово описав у казці змія, що він кольору, як гарбуз, і які крила. І ти бачиш, як давні люди уявляли того змія, бо той, хто оповідає, чув іще від когось. Кость Лавро, коли малює зайчиків і котиків, мені здається, що вони існували 700 років тому. Він якісь такі архетипні образи вловлює, і здається, що вони завжди були, він їх просто виловив звідти.
— Казки — це образи чудесного і натхненного. Натомість шкільна література — часто образ протилежний, образ страдництва і образ, який, якщо на широкий загал говорити, наближається до образу Хариті з Коцюбинського — сумно, стражденно і песимістично. Що з українською літературою у школі не так?
— Зараз є тенденція все замінити, зокрема, всіх класиків, нічого сумного не лишити, а залишити веселе, звести все до «95-го кварталу». Я не вважаю, що це правильно. Ясно, що ми не маємо вивчати «Миколу Джерю» чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Добре було б звертати увагу і на сучаснішу літературу, більше її давати. Але ми можемо міняти погляд на усталені речі. Колись мав таку оказію, що мені довелося виголошувати Шевченківську промову. І я казав, як ми можемо поміняти парадигму сприйняття того Шевченка. Ми завжди його як кріпацького сина оплакували. І ніколи не дивилися на нього як на того, хто сам себе зробив, як на героїчний чин — хлопчик без тата, без мами, який відчуває в собі полум’я творчості, який хоче навчитися краще малювати. Любить коней, вояків малювати, напитує маляра, ходить туди сам.
— А кого з літераторів ви внесли б у шкільну програму?
— Для цього необхідно ознайомитися зі шкільною програмою, бо вони дуже швидко міняються. Але мені особисто бракує в шкільній програмі Юрія Косача. Це була суперконтраверсійна постать у нашій літературі. Допускаю, що при житті я б, можливо, йому не подав руки. Це небіж Лесі Українки, син її наймолодшого брата. Еміґрував, жив в Америці, приятелював зі зеленим змієм, на якомусь етапі зблизився навіть із радянською системою. І навіть приїжджав сюди на святкування 100-річчя Лесі Українки. Я відкрив його для себе як письменника, зокрема, твори, які написав наприкінці життя. «Володарку Понтиди» у нас навіть видавали, але скорочена, можливо, втричі або й в чотири рази. Бо там українські моменти забирали. Але коли я видав повне видання, яка це розкішна мова. Такої в українській літературі немає, вона дивовижна. «Чарівна Україна» — про війну, про один випадок. Написано дуже класично, ніби як народне малярство розфарбоване. Письменник може бути різним, але його твори — дивовижні.
Розмовляв Віталій Ляска, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», Іван Малкович 2015 року продав на 35 % більше книжок, ніж 2014-го.

About Author

Meest-Online