Новини для українців всього свту

Tuesday, Jan. 25, 2022

Ірина Рябенька: «Фільм про концентраційний табір може повернути увагу Заходу»

Автор:

|

Січень 06, 2022

|

Рубрика:

Ірина Рябенька: «Фільм про концентраційний табір може повернути увагу Заходу»
Ірина Рябенька

В основу однойменної стрічки Ірини Рябенької лягла книга «Світлий шлях»: Історія одного концтабору» Станіслава Асєєва, який зміг пережити два роки в катівні «Ізоляція» в Донецьку.
— Чому саме ця важка тема? Ви були знайомі зі Стасом раніше?
— У мене було насамперед бажання зробити фільм про Україну. Мені сподобалося, що одним із випускних проєктів Ганноверського університету прикладних наук і мистецтв є створення повноцінного документального фільму. Це одна з небагатьох таких магістерських програм у Німеччині. Спершу я думала знімати про життя в «сірій зоні», щоб трошки відкрити німцям очі на те, що відбувається на сході України. Але наприкінці весни 2020 року побачила «Рандеву» з Яніною Соколовою, де Стас був гостем. Написала у Facebook, що дуже хочу розповісти його історію. Наступного дня ми вже спілкувалися у скайпі, у липні почали планувати, а в жовтні вирушили на зйомки.
— Як вдалося отримати фінансування?
— Університет влаштовує пітчинг тем студентів. У землі Нижня Саксонія є фонд Nordmedia, який пропонує студентам-початківцям різні види фінансування — можна отримати до 10 тис. EUR. Ми отримали максимальну суму. А знімальну техніку надає університет. Я запросила до себе в команду Хованнеса Мартіросяна, студента Бабельсберзького університету кіно, він — професійний оператор-постановник. Фелікс Крумме, мій одногрупник, виконував функції продюсера. Ми втрьох поїхали до Києва. Зняли все там. Хованнес знайшов мені класну команду серед студентів свого університету, які зробили музику, саунд-дизайн, графічний дизайн. Цікаво, що команда була інтернаціональна, в т. ч. двоє українців і лише один німець.
— За мотивами книги Станіслава Асєєва «Світлий шлях» Валентин Васянович зняв художній фільм «Відблиск», світова прем’єра якого відбулася у вересні на Венеційському кінофестивалі. Розкажіть, будь ласка, про свою роботу…
— Наш фільм — документальний. Ми провели зі Стасом два знімальні тижні. Метраж вийшов 56 хв. Фільм вдався монотонним і статичним, та я не ставила собі за мету зробити його «жвавішим», адже мені було важливо, щоб усі розповіді Стаса були почуті. «Світлий шлях» складається з трьох частин. Перша — про життя Стаса в Києві після полону. Й як не крути, він живе «Ізоляцією», хоча це вже мирні будні в столиці. Друга частина — про «терапію», точніше, самотерапію. Стас відмовився від послуг професіоналів, мотивувавши це тим, що жоден психолог там не був, не знає, що довелося пережити, тож не зможе допомогти. Його власна терапія складається з бігу і викладання рефлексій у письмовій формі. Десь 15-20 хвилин фільму — це інтерв’ю, де Стас у лісі в спортивній формі сидить і розповідає про все, що відбулося. Видно, що людина напружена, але не дозволяє собі показати хвилювання, розчарованість. І як доповнення — книга, яку читає автор. Глядачі бачать сцени в пастельних тонах
— На контрасті…
— Саме так! У Берліні до мене підійшов українець, колишній кіношник, сказав, що розмірковував, яким чином можна показати те, що фізично показати неможливо, адже ніхто з нас не поїхав би в Донецьк. І сказав: вам це вдалося саме за допомогою цих кадрів, алегорій.
— Фільм зняли російською мовою…
— Стас розповідає свою історію російською. В Берліні ніхто не поставив запитання, а от у Гамбурзі пролунало з громади: у вас обох чудова українська мова, чому в фільмі розмовляєте російською…
— Українці російською зрозуміють, а ось росіяни українською — ні. Не менш важливо, щоб про ці речі знали там?
— Стас теж так і відповів. Книга також білінгвальна, тому що йому дуже важливо, щоб передусім російськомовний читач її прочитав. Якщо хоча б один російськомовний глядач цей фільм побачить, це вже перемога. А для закордону в нас готові німецькі й англійські субтитри.
— На які фестивалі подаєтеся й які перспективи отримати визнання?
— Ми подалися на 30 фестивалів. В основному, в категорії «права людини», а якщо немає такої, просто «документальний фільм». Переважно намагаємося потрапити на фестивалі в Німеччині, бо країна виробництва — ФРН. На інші європейські. Також відправили на український Docudays UA, ще не отримали відповіді, очікуємо наприкінці січня чи на початку лютого. Вже маємо кілька відмов. З Лейпциґу, хоча я дуже на нього сподівалася, з Амстердаму. Але попереду ще буде багато великих фестивалів. Треба просто подаватися і чекати. Маємо два американських фестивалі в «багажі»: Direct Monthly Online Film Festival і Docs Without Borders Film Festival. Ми на них були офіційно відібрані, маємо дві відзнаки, але сподіваємося зробити світову прем’єру на серйозному фестивалі офлайн.
— Під час обговорення в Берліні один німецький аналітик зауважив, що такі фільми корисно було б показати на телебаченні. Це реально?
— Це, на жаль, велика проблема, адже є чітке розмежування — телевізійний фільм і документальне кіно. Ми зробили саме документальне, для кінозалів. Цей фільм треба дивитися від початку до кінця, дуже багато думати, стежити за кожним словом. Це не так, коли можна сісти перед телевізором і паралельно щось робити. Треба постійно концентруватися на історії, бо все стає зрозуміло аж у кінці. Якщо пропонувати його на телеканал, доведеться все переробити, фактично змонтувати новий фільм. Телеглядач, зокрема, любить закадровий текст, який усе пояснює, і ненавидить субтитри, отже повинен був би бути переклад Стаса німецькою. Та в мене була чітка та принципова позиція: Стас має звучати, щоб був його голос, його емоції, перекладач ніколи не зможе передати інтонації Стаса.
— На українському телебаченні мовної проблеми, принаймні, не було б. Ви хотіли б показати його на вітчизняних каналах?
— У мене є велика надія на розвиток Суспільного телебачення. Чим кращим воно ставатиме, чим більше глядачів завоює, тим більше шансів, що наші люди стануть більш вдумливими.
— А наскільки реально показати фільм у Росії?
— Ви не перша мене про це питаєте. Якщо почати його активно просувати на російський ринок, боюся отримати протидію, бо ми ж знаємо, як швидко там блокують усе, що їм не подобається. Інколи думаю, коли приходять відмови від організаторів фестивалів: тема актуальна, чому відмова? Можливо, ми говоримо занадто гучно про те, про що краще не говорити?
— Навчання завершиться. Які маєте подальші плани та мрії?
— Мені залишилося написати дипломну роботу. На жаль, вона ніяк не пов’язана з фільмом. Якщо після цього в Німеччині чи у Великій Британії (я добре володію німецькою та англійською) знайдеться щось цікаве, можливо, на кілька років ще залишуся за кордоном, щоб набути більше досвіду. Але в кінцевому рахунку бачу себе в Україні, дуже хочу повернутися і там розвиватися сама та розвивати наше телебачення.
Розмовляла Ольга Танасійчук, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», у Bellingcat назвали причетних до тортур у катівні «Ізоляція».

About Author

Meest-Online