Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 21, 2021

Ірина Магрицька: «Українці в Україні є національною меншиною»

Автор:

|

Березень 24, 2016

|

Рубрика:

Ірина Магрицька: «Українці в Україні є національною меншиною»

Ірина Магрицька

Час від часу можна чути, що Україна — багатонаціональна держава, а українці — поліетнічна нація. Аргументом для цього називають дані першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, за якими на території нашої Батьківщини живе аж 130 націй і народностей, а також висновок Державного комітету статистики України про те, що багатонаціональною є не лише Україна загалом, а й кожна її область. Наскільки таке твердження обґрунтоване, розповіла Ірина Магрицька, науковець із Луганська, котра зараз живе в Івано-Франківську.

«Висновок Держкомстату притягнутий за вуха»
— У світовій практиці держави, в яких найчисленніша за кількістю своїх представників етнічна група переважає всі інші групи, вважають моноетнічними. Більшість європейських країн — моноетнічні, однак деякі з них мають тенденцію до втрати цього статусу через активний наплив міґрантів. Якою ж насправді є Україна за своїм національним складом?
— За результатами перепису 2001 року, етнічних українців в Україні — 77,8 %, росіян — 17,3 %. Вісім наступних за величиною груп (білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї) становлять 3,1 % населення. Ще вісім (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи) набирають разом 1,1 %. Решта 112 спільнот становлять у сумі лише 0,4% загальної кількості жителів України.
— Хоч кількість представників цих 112 національностей вимірюється одиницями, для нашого Держкомстату це — цілі народи в Україні?
— В останній групі прописалися «нації» та «народності», рідні мови яких належать до таких екзотичних для нас мовних груп, як угро-фінська, тунгусо-манчжурська, самодійська, чукотсько-камчатська, ескімосо-алеутська, північнокавказька тощо. Кількість їхніх представників в Україні — мізерна. Наприклад, алеутів — шестеро, юкагирів — 12, ітельменів і тофаларів — по 18, чукчів — 30. Хіба може людина при повному розумі піднести їх до рівня народів в Україні, якщо вони є лише ліченими представниками малих корінних народів Півночі, Далекого Сходу, Сибіру та Північного Кавказу? Якщо ж простежити динаміку кількісного складу населення в межах «групи 112» за результатами двох останніх переписів — 1989-го і 2001 року — то картина така: енці (був один — стало 26), іжорці (було дев’ятеро, тепер — 812), ітельмени (було двоє, тепер — 18), кети (було восьмеро, тепер — 37), ліви (було шестеро, тепер — 235), ороки (замість двох — 959), орочі (замість 19 — 288), нганасани (замість одного — 44), негідальці (було десятеро, стало 52), нівхи (також було десятеро, тепер є 584), селькупи (замість 11 — 62), тофалари (замість трьох — 18), удини (зі 109 збільшилося до 592), ульчі (з 13 до 76), чуванці (з 35 до 226), чукчі (не було зовсім, тепер є 30) й юкагири (замість трьох — 12).
— Наскільки коректні статистичні дані про «групу 112»?
— Стосовно цих переписів у мене виникло не одне запитання. Скажімо, вони засвідчують жваве переселення лівів до України: 1989-го їх в Україні було всього шестеро, а 2001-го стало 235. Але видана в Росії 1998 року енциклопедія «Народи та релігії світу» стверджує, що загальна чисельність лівів у світі — 226, і живуть вони — в приморській Латвії. Ця ж енциклопедія інформує, що іжорців — корінного народу Естонії та Росії — всього 820 осіб. Як могло статися, що 812 із них за три роки перемістилися за тисячі кілометрів до України? Загальна кількість ороків — це тунгусо-манчжурський народ, який споконвіку живе на о. Сахалін і о. Хоккайдо — близько 500 осіб. А в Україні 2001 року їх опинилося вдвоє більше, ніж загалом у світі, — 959! А ви колись чули, щоб євреї уточнювали, що вони — горські, грузинські чи середньоазійські? Бо я — ні. А саме такі національності фіксує всеукраїнський перепис населення.
Тож така статистика більше подібна до відвертої маніпуляції чи фальсифікації задля зміцнення тези про багатоетнічну Україну. Навіть цих прикладів достатньо, щоб поставити під сумнів достовірність результатів перепису населення України 2001 року. Але навіть із такої статистики випливає, що Україна, в якій українців 78 %, меншою мірою поліетнічна, ніж більшість європейських моноетнічних країн.
В Україні є лише два корінні народи — українці та кримські татари, і три народності — гагаузи, караїми та кримчаки. Всі інші є тільки діаспорами, тобто маленькою часткою народів, які проживають за межами України. Найбільша ж діаспора — росіяни — живе в Україні не компактно, а дисперсно (як і більшість інших неукраїнців). Та й переселилися вони в Україну зовсім недавно, за часів СРСР.
Загалом же у 22 областях етнічні українці становлять понад 70 % населення, у трьох областях — Одеській, Донецькій і Луганській — від 57 % до 63 %, і лише в Криму та Севастополі їх менше 50 %. Навіть на моїй рідній Луганщині, в її північних районах, українців — понад 80 %! Тому висновок Держкомстату про багатонаціональність України й усіх її областей притягнутий за вуха. Бо ж смішно читати, приміром, що навіть Івано-Франківщина є багатонаціональною, бо в ній, крім українців (їх 97,5 %), живе ще 90 національностей і народностей.

«Дискримінації за мовною ознакою держава просто не помічає»
— Якою є політична мета таких маніпуляцій? Кому так важливо поширювати міф про багатонаціональність України?
— Іван Дзюба не втомлюється наголошувати на тому, що сенс офіційно пропагованих формул на кшталт «народи України», «Україна — багатонаціональна країна» — це поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни. Ми й не зчулися, як від початків незалежності зникає з ужитку термін «титульна нація» на позначення українського народу, що дав назву державі. Він був поширений навіть за часів УРСР, тобто ще до Другої світової війни, а тепер мав би позначати державотворчу націю. Розмивання українського характеру нашої держави грає на руку тим, хто «нерівно дихає» стосовно українців як усередині країни, так і зовні. Бо саме тому, на відміну від мононаціональних європейських країн, Україна так і не стала де-факто національною державою. Національна українська мова (а саме на ґрунті своїх національних мов сформувалися європейські національні держави, а вже на основі тих мов — національні культури, спільні традиції, погляд на історію) в Україні за 24 роки незалежності так і не утвердилася в основних сферах суспільної діяльності попри декларативність її державного статусу. Американська співачка Брія Блессінґ, опанувавши українську мову й відвідавши Київ, була спантеличена та здивована тим, що української тут так мало чути.
Тож українці, домінуючи чисельно, не домінують у суспільстві в мовному плані. Україномовні, а отже, й українокультурні українці в Україні фактично є національною меншиною. При цьому великій частині українців байдуже, якою мовою розмовляти, свої мовно-культурні права відстоювати вони не бажають. Це є ознакою недосформованості української нації, корінням чого є важкий постґеноцидний та колоніальний спадок. Оскільки Україну офіційно визнано багатонаціональною державою, а українці в ній юридично не є ні національною меншиною, ні титульною, державотворчою нацією, то й їхньої дискримінації за мовною ознакою держава просто не помічає.
— Якою має бути стратегія Української держави в сфері етнонаціональних взаємин?
— В Україні, як у будь-якій демократичній країні, має бути так: якщо ти, незалежно від національності, не знаєш державної мови — то не маєш ніякої перспективи, ніде не працюватимеш і навіть не отримаєш громадянства. За словами Юрія Шевчука, професора Колумбійського університету, в США, Франції, Італії людина, котра не володіє державною мовою, не лише почувається некомфортно, її там відкрито дискримінують і змушують виконувати мовні правила; там жодна титульна нація не виправдовується за своє право мати свою державну мову. Лібералізм у мовному питанні ніде не проходить, особливо в країнах із важким колоніальним спадком. Замість того, щоб утверджувати державну українську мову, як того вимагає ст. 10 Конституції України, нова влада, активно втілюючи гасло «Єдина країна — единая страна!», здійснює таким чином в усіх гуманітарних сферах неприховану новітню русифікацію та демонструє зневагу до української мови як державної, до українців і до самої України.
Я цілком згодна з пропозиціями відомого борця за українську державність мовознавця Святослава Караванського стосовно того, що для перетворення України на європейську державу потрібно прийняти «Закон проти дискримінації титульної нації», бо в Україні існує унікальна ситуація, коли титульну націю дискримінують у своїй же державі. Наша держава також мала б парафувати декларацію Організації Об’єднаних Націй 2007 року «Про корінні народи», за якою б українці (а також кримські татари, караїми, гагаузи та кримчаки) у своїй країні мали б окреме, захищене державою, право на збереження і розвиток власної мови та культури.

Радіо «Свобода»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply