Новини для українців всього свту

Thursday, Jan. 27, 2022

Ірина Галай: «Розробляю жіночий костюм для альпінізму, бо «унісекс» — це знущання»

Автор:

|

Грудень 16, 2021

|

Рубрика:

Ірина Галай: «Розробляю жіночий костюм для альпінізму, бо «унісекс» — це знущання»
Ірина Галай

Ірина Галай стала зіркою після сходжень на найвищі гори світу — їй вдалося стати першою українкою на вершині світу Евересті та «горі-вбивці» К2.
— У вас відбувається період реабілітації після літнього сходження на К2, як у спортсменів після чемпіонату світу?
— Авжеж, я ще нічого не тренувалася після К2. Це було найважче фізичне випробування в моєму житті. Про К2 мріяла шість років, навіть повірити не могла, що вона стане для мене реальністю. Коли піднялася на Еверест, уперше збагнула, що можна подумати й про К2. Мені подобалося усе, що там відбувалося, я щодня просто насолоджувалася.
— Навіть коли проходили повз трупи тих, хто там загинув?
— Навіть тоді. Це жахливо, але я не дозволяла собі про це там думати.
— Після успішного сходження на вершини альпіністи стають дуже відомими — як спортсмени після перемоги на Олімпіаді. Вважаєте себе спортсменкою?
— Альпінізм — це не спорт. І Федерація скелелазіння та альпінізму сформована неправильно. Скелелазіння входить до переліку олімпійських видів спорту, а альпінізм — щось зовсім інше. Це заняття для людей, які шукають чогось більшого, ніж спорт. Тут нема такого, що ти можеш із кимсь змагатися за вершину, бо це дуже небезпечно. Альпінізм також був колись у переліку олімпійських видів спорту, але його звідти забрали ще в ХХ ст. через високу смертність.
— Люди гори підкорюють чи вони туди людей пускають?
— Гори мають свій характер. Навіть Говерла. Вона не раз так мене провчила і друзів, яких я туди повела, що ми просто були раді, що вона нам дозволила спуститися. Будь-які гори можуть бути дуже небезпечними. Є погода, до якої треба готуватися. Мають бути необхідні речі — пухова куртка, захист від дощу, правильне взуття. Коли бачу, в чому йдуть люди в гори, хочеться до них підійти і спитати, чи у них розум ж? Чи коли бачу, що тягнуть із собою малих дітей. Добре, якщо ви відбудетеся легким запаленням легенів, а якщо ні?
— Одразу після сходження на К2 ви сказали, що наступна мета — отримати звання «Сніжний барс», здолавши п’ять семитисячників в Азії. Це вважається круто?
— Ще б пак.
— Якщо вас попросять зводити на Еверест, допоможете чи відмовите?
— Якось я організовувала табір для жінок у Непалі, й второпала, що бути гідом — не моє. Але мені пишуть дуже багато людей. Я консультую, але тільки близьких людей. Але намагаюся відповідати всім, хто звертається. Навіть можу поїхати до крамниці, щоб допомогти вибрати спорядження. Інколи дрібниці, на які ви б у житті не звернули уваги, в горах важать дуже багато. Вибереш не такі шкарпетки й зітреш ноги першого ж дня. Спорядження — це 50 % успіху.
— Торік ви організували в Карпатах табір для дітей з аутизмом…
— Це була соціально відповідальна акція. Хочемо його повторити, збираємо кошти. До мене після того табору підходили батьки, дякували: вперше бачу, що моя дитина іще з кимось спілкується, комусь подала руку. Я дуже перенервувала тоді, приїхало 60 осіб. Ми ходили на Великий Верх, жили в Пилипці. Я не знала, як вони підуть, а діти так бігли, що ми за ними не встигали. Це був дуже важкий досвід, але за відгуками батьків я збагнула, що така ініціатива дуже потрібна, бо для цих дітей ніде нічого подібного в Україні немає, ніхто не хоче працювати з аутичними дітками. І мені весь рік батьки писали, просили організувати ще один табір.
— Із побутового боку сходження — це дискомфорт, потягнуті зв’язки, побиті ноги, гірська хвороба, обмороження…
— Це не всі це розуміють, усі хочуть одразу ейфорію на вершині. Коли ми піднялися на перший акліматизаційний вихід на К2, там почався такий шалений вітер, що ми дві доби провели з напарником у наметі, навіть вийти не могли до вітру, даруйте за каламбур. Хлопцям у цьому сенсі легше, у них є пляшки.
— Мені здавалося, що тепер проблема зі спорядженням для чоловіків і жінок давно вирішена, хіба ні?
— Аж ніяк. В альпінізмі усе — для чоловіків! У мене був висотний костюм «унісекс», я так злилася на виробника, з висоти 6,6 тис. м посилала їм «привіти». А коли повернулася з експедиції, виказала свої претензії виробнику, а тепер під проєкт «Сніжний барс» розробляти з ними жіночий костюм для сходжень.
— Це буде ваша лінійка одягу?
— Щодо лінійки не скажу, але костюм точно зроблю! Дуже несправедливо, що у жінок немає нормального альпіністського одягу.
— А проблема з гендером в альпінізмі існує?
— На Евересті зі мною була Тетяна Яловчак, на К2 — Оксана Літинська, я просто вийшла раніше за них. Але якщо брати співвідношення загалом, українок в альпінізмі дуже мало. До мене на Евересті з українців десять років нікого не було — ні чоловіків, ні жінок. Зате після мене пішли всі: щороку п’ятеро-шестеро українців заходить.
— Щодо походів без кисню — це одна із ваших фішок?
— Важить і особливість організму. Насправді йти з киснем дуже незручно. Лізеш по скелі, у тебе десятикілограмовий «болван» у наплічнику і маска на обличчі, яка тисне, заважає добре бачити. До четвертого табору на К2 я піднялася без кисню і планувала йти далі, але мене почало нудити, тому довелося взяти кисень. Хоча можна було ризикнути й далі йти без нього. Але я не пошкодувала про рішення, бо як одягаєш кисень, у тебе одразу адекватність з’являється, розумієш кожен свій крок. Останні 600 м були просто найщасливішим моментом у моєму житті.
— Ви — гарна жінка, ніколи не буває страху, що під час походу може зіпсуватися шкіра обличчя, рук?
— Спершу панічно боялася, що зі мною щось таке станеться на Евересті, бачила світлини людей з фіолетовими обличчями після обмороження. Але коли є конкретна мета, такі речі відкладаєш на другий план. На Евересті у мене таки було обмороження обличчя, волосся випадало просто жмутками, але за кілька місяців організм повністю відновився. Стресові ситуації десь активують сили організму. Плюс я знайшла свої вітаміни, які мені допомогли відновитися. Тепер займаюся їхньою дистрибуцією вітамінів в Україні. У німецькій лабораторії рік розробляли препарат за моїм проєктом. Створили такий вітамінний комплекс, аналогів якому нема, а до цього потрібно було пити жменю ліків, піґулки в горлі стояли. Альпіністам обов’язково треба пити колаген, вітамін Д, який не засвоюється без вітаміну К2; щоб колаген засвоювався — має бути вітамін С і цинк, плюс глюкозамін і хондроїтин для суглобів, вітаміни групи В.
— То свій досвід альпіністки перетворюєте у комерційні проєкти?
— Монетизую власний досвід. Коли займаєшся улюбленою справою, вона дає результати.
— У статусі обласної депутатки ви почали займатися ще одним соціальним проєктом, що стосується захисту лісів…
— Із мамою побувала на Синевирському озері й запустила дрон: вразило, що там довкола чомусь половини лісу немає. Це перша проблема. Друга — Мармароси і Піп Іван, там просто хаос: заповідник, але ліс рубають і вивозять прямо на очах. Я була шокована. Й якщо підходиш, питаєш у водія вантажівки, то він на тебе мало не з лайкою та бійкою кидається. Я іще до К2 мала спілкувалася з головою обласної ради Петровим і він сказав, що варто створити комісію щодо врегулювання питання з незаконними рубками. Розумію, що особливих зрушень у цій галузі досягти не вдасться, але ми хоча б змусимо звітувати начальника обласної поліції щодо того, що вони роблять у плані незаконних рубок на Закарпатті.
— Кілька років тому співачка Руслана займалася схожим проєктом, що призводив до скандалів, бо не завжди людина з-поза лісової галузі розуміється на законності/незаконності рубок…
— Не маю наміру нікого конкретно звинувачувати. Але можу привертати до проблеми (а вона є!) максимум уваги. Так само з моїм проєктом «Чисті Карпати».
— Це та ініціатива, де ви під час походів збираєте та зносите з гір сміття?
— Атож. Я ж не кричу, що конкретні люди чи голови сільрад такі-сякі, що у них сміття всюди і в горах також, а з друзями просто беру пакети і ми зносимо мішки зі сміттям. Сподіваюся, що люди будуть це бачити і не кидатимуть у горах сміття. А також братимуть приклад і зноситимуть його вниз.
— Як сприймають українок у міжнародній спільності альпіністів?
— Українців люблять усі, на відміну від наших північних сусідів, яких переважно не люблять. До мене, зокрема, ставлення спільноти чудове: коли в таборах на мене дивляться альпіністи-чоловіки, вони завжди питають: якщо у вас в Україні такі гарні альпіністки, то які ж у вас пересічні жінки? Розумієте, альпіністки — не королеви краси, це сильні та серйозні жінки. Мене часто питали, чи я не ведуча якогось каналу, і що узагалі роблю на такій висоті. Це приємно, бо я завжди намагаюся виглядати гарно.
— Чи не було вас досвіду не зайти на гору?
— Був, причому двічі з однією горою. Ушбою в Грузії. Вона скельна, я двічі не змогла на неї піднятися. Першого разу її замело снігом і ми не змогли йти, а вдруге, коли ми вже були майже на вершині, почалася гроза. Це було щось пекельне: блискавками било через кожні 2 м, мені одна потрапила в руку, в якій тримала льодоруб. Рука почорніла, волосся на голові здійнялося дибки. Ми вирішили негайно спускатися. Уже внизу тренер сміявся з мене, що через ту блискавку в руку тепер маю перетворитися на Тора. Вирішила спробувати втретє, а якщо ні, вже не турбуватиму Ушбу. До речі, її назва перекладається як «Шабаш відьом», кажуть, що там бачили привиди альпіністів, там багато загиблих, зриваються цілими зв’язками. В Україні є чоловік, який уже 12 разів намагався туди піднятися і не зміг.
Розмовляла Тетяна Когутич, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», українці підкорили гору, яка не піддавалася жодній експедиції.

About Author

Meest-Online