Новини для українців всього свту

Saturday, Feb. 27, 2021

Ірина Бекешкіна: «Україна — патріархальна, зріла, відкрита до чужинців і все ще… плаксива»

Автор:

|

Березень 11, 2020

|

Рубрика:

Ірина Бекешкіна: «Україна — патріархальна, зріла, відкрита до чужинців і все ще… плаксива»
Ірина Бекешкіна

Ірина Бекешкіна — соціологиня та директорка фонду «Демократичні ініціативи». Здається, вона має відповіді на запитання, які витають у повітрі, але ще не озвучені.

«Якщо популярний політик каже, що треба йти на Захід, то треба»
— Складається враження, що Україна зайшла в розділення ще 2004 року і досі з нього не вийшла…
— Цю конфліктність створили вибори, адже раніше вона не мала яскравого вираження, хоча й очевидно, що суспільство від самого початку було поділене за орієнтаціями на Захід чи Схід. Поділене за мовою, за зовнішнім вектором. Але на повсякденному житті це не позначалося. Бо коли ми у своїх дослідженнях питали, які проблеми найважливіші — то й мова, й зовнішньополітичні орієнтації були десь наприкінці списку. Питання мови в дослідженнях у Донецькій області для респондентів були на 13-му місці, в Луганській — на 17-му. Щоправда, в Криму — на четвертому. Але коли надходив час виборів, то люди чітко ділилися на «наш — не наш». Був кандидат від Заходу та кандидат від Сходу. До речі, Кучму сприймали як кандидата від Сходу проти «західного» Кравчука. Й Ющенко був кандидатом від Заходу. Порошенко переміг у першому турі, бо не було рівноцінного кандидата від Сходу, тому Схід тоді вибори майже проігнорував. І чи не єдиний випадок виборів — це коли Зеленський переміг у всіх реґіонах, хоча в Західному — з меншим рахунком, ніж у Східному, чи Південному. Для всіх він був «свій хлопець», хлопець із народу, слуга останнього — і не важливо, що він за НАТО чи проти НАТО, за Європейський Союз чи за Росію. Його конкуренти розраховували, що коли він чітко висловить свою позицію щодо європейської інтеграції й НАТО, то його рейтинґ зменшиться. Втім цього не сталося, бо для людей не це було найважливіше. Логіка народу: якщо популярний політик каже, що треба йти на Захід, то треба.
— Що нового відкрили вам минулорічні вибори?
— Я багато років мала справу з громадською думкою, але для мене результати виборів також стали несподіванкою. Ніхто цієї перемоги не прогнозував. А ми виявилися інфантильними. Живемо в очікуванні чарівника, можливо, тому, що ми все ж бідне суспільство. Дехто з моїх колег називає цю перемогу електоральною революцією, адже запит на нових людей був дуже високим.
— 60 % і досі вважають президента двигуном реформ, попри зволікання з обіцяним…
— Бо сподівання ще є. Є об’єктивні обставини, які треба міняти, це дуже важко, дуже хочеться розчистити шлях, шлях до світлого майбутнього. Але на цьому шляху лежить стільки всього, що треба розгрібати і що є дуже важким. Не знаю, наскільки це по силах.
— Чи не виникла загроза розвалу держави через наші внутрішні чвари?
— Я цього не бачу, радше навпаки. Не буде зміни орієнтації хоча б тому, що теперішня влада дуже дослухається до громадської думки, а громадська думка налаштована у більшості прозахідно. А от що нам реально загрожує — це хаос. Особливо призначення на ключові посади. Хтось когось знає, хтось когось рекомендував, замість того, щоб проводити серйозні конкурси, тим більше що зараз уже є час.

«Людина шукає те, що співзвучне з її переконаннями»
— У вашому дослідженні про патріотизм була цікава інформація: «західники» вважають патріотизмом мову та культуру, а «східняки» — сплату податків. Як нам поєднати ці два погляди?
— Ця реґіональна відмінність — далеко не головне. У чому немає різниці між «західняками» й «східняками», — любов до своєї країни. На другому місці у визначенні патріотизму стоїть готовність людей захищати свою країну. Навіть зі зброєю в руках. Є ще й таке спільне бачення патріотизму: знання історії, виховання у дітей любові до країни. Якщо ж оцінити повагу до влади, то найменше її вважають складовою патріотизму на Заході, а найбільше — на Сході.
— А це не є наслідком того, що ми були поділені між двома імперіями?
— Не виключаю цього.
— Українська ідентичність ще формується чи вже сформована?
— Вона інтенсивно формується, але ядро вже сформувалося. Ідентичність багато в чому залежить від того, за якими підручниками вчаться діти. Якщо вони вчаться в українських школах, українською мовою — це серйозний чинник. У мій час вчили історію СРСР та України як частина СРСР або Російської імперії. Тепер історія інша, її допомагають нам створювати кіно та мистецтво. Не бачу, щоб можуть відступити назад.
— Навіть попри масовану російську пропаґанду?
— Йдеться не лише про вплив. Насправді людина шукає те, що співзвучне з її переконаннями. Люди не тому мають проросійську орієнтацію, що дивляться певні телеканали, а навпаки — вони обирають ці канали у відповідності до своєї орієнтації. Люди з проукраїнською орієнтацією здебільшого їх не дивляться.
— Чи готове українське суспільство до амністії та згортання війни?
— Звісно, люди хочуть миру, його майже всі хочуть. Але якою ціною? Є дуже помітні червоні лінії. Загальну амністію сприймає лише 8 %. Одні вважають, що можна амністувати тих, хто воював, але не відрізнявся злочинами, катуваннями, сиділи в шанцях і все. Інші вважають, що бойовиків зі зброєю амністувати не можна, а можна лише тих, хто працював у державних структурах не на керівних посадах. Дехто вважає, що взагалі нікого не можна амністувати. Ще червона лінія — проведення виборів на окупованих територіях без їхнього звільнення, адже люди розуміють, до чого це призведе.
— А те, що «армія, мова, віра» не знайшла відгуку на виборах, не означає, що вони більше не цінності для загалу?
— Є цінностями, але не основними. Основні — мир, рівень життя людей і поборення корупції. А це нам не дуже вдається.

«У нас немає перестороги проти жінок»
— Україна ліберальна чи консервативна?
— Консервативна.
— Християнська?
— Атож. Хоча й на західній Україні люди постійно ходять до церкви на служби, приступають до Таїнств, а на східній віра радше ритуальна — по святах підуть посвятити яйця чи воду на Водохреща. Інколи в церкву підуть, поставлять «за упокій» комусь. Але Україна — патріархальна.
— У сенсі не дуже свідома?
— У гендерній темі вона дуже просунулася за останні роки. Перший істотний стрибок був, коли Наталя Вітренко майже вийшла у другий тур президентських виборів, а потім з’явилася Юлія Тимошенко. Вони багато що зробили для того, щоб люди думали, що й жінка щось може. У нас немає перестороги проти жінок на керівних посадах, перепони в іншому — левову частку домашньої роботи й зараз виконує жінка, це вважається саме її обов’язком, а вже потім — усе інше. Словом, «берегиня»… Доки у нас не дійде до рівного розподілу обов’язків, поштовху не буде.
— Як це стимулювати?
— Молодь — вже інша, я бачу це по своїх студентах і колегах. І бачу по молодих сім’ях, ми вже не такі патріархальні, як, наприклад, Греція. Це країна з державною церквою і там чітко діляться ролі чоловіків і жінок. Хоча й у Греції президентом обрали жінку. То ж усе змінюється.
— Україна відкрита для чужинців, тобто вона толерантна, радо приймає міґрантів?
— Вона толерантна, але я б сказала, що лише до тих, хто нам більш-менш близький. І ще толерантна до народів з колишнього Радянського Союзу, адже азербайджанці, грузини — все одно свої. А от що стосується арабів, африканців, то ставляться з пересторогою, хоча ворожості немає.

«Дуже любимо скаржитися»
— Чому Україна така плаксива і почувається нещасливою вже багато років?
— Знаєте, що цікаво? Ми начебто нещасні та бідні, нам нічого не вдається, дуже любимо скаржитися. А дивимося на наше новорічне дослідження «Чи щасливі ви?» Ще й як!
— Невже?
— Більше того, коли питаємо «Чи буде наступний рік для вас кращим?», також чуємо ствердну відповідь. Ми свої можливості оцінюємо краще, ніж можливості країни. Тут, гадаю, є й провина засобів масової інформації (ЗМІ). Бо про країну люди дізнаються зі ЗМІ: у мене була така зарплата, тепер я підробляю, навіть не поміняв роботу, десь підробляю, десь кручуся. А ви погляньте, наскільки зросла кількість закордонних авіарейсів, скільки до нас прийшло лоукостів. Якось зустрічала брата вночі, т один за одним рейси — в Туреччину, Єгипет… Розумію, що це не для всіх, але такого ж раніше не було. А це — покажчик добробуту. Існує й об’єктивний показник — індекс соціального самопочуття. Це щорічний моніторинг із 20 запитаннями Інституту соціології, який вимірюють з 1995 року. Шкала оцінки — від 20 до 60 балів, 60 балів — це коли всі люди всім задоволені, а 20 — ніхто нічим. Усі попередні роки ми були в мінусах, а 2018-го індекс сягнув середніх 40 балів, такий показник залишився і 2019 року.
— То ми подолали плаксиву ментальність?
— На, жаль, ні. Бо якщо дивитися телевізор, — все погано. А треба показувати, що відбувається хорошого, але це ж нецікаво, тому складається враження, що навіть якщо у мене добре, то загалом — погано.
— Ви задоволені власним народом?
— Це мій народ. Я оптимістка і вважаю, що ми поволі повземо вгору, інколи відступаємо, інколи тупцюємо на місці, інколи ще щось, але все одно повземо. У мене пам’ять хороша, не забула, як було у 1990-х. І наш поступ — очевидний.
Розмовляла Лана Самохвалова, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply