Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 1, 2021

Ірма Вітовська: «Твердження, що культура має бути поза війною — від лукавого»

Автор:

|

Липень 16, 2021

|

Рубрика:

Ірма Вітовська: «Твердження, що культура має бути поза війною — від лукавого»
Ірма Вітовська

Коли в Україну прийшла війна, далеко не всі українські артисти висловили свідому громадянську позицію. Хтось зібрав валізи та помчав до Росії у пошуках «високих гонорарів» і «слави». Інші ж — залишилися відданими Батьківщині. Серед тих, ким справді можемо пишатися, — заслужена артистка України, акторка театру та кіно Ірма Вітовська-Ванца.
— Знаю, що ви були особисто знайомі з Василем Сліпаком…
— Я познайомилася з Василем, коли навчалася на першому курсі Львівської консерваторії. Час від часу ми з ним спілкувалися, бо він товаришував з моєю однокурсницею. А ще в нас було таке місце, де ми часто перетиналися — їдальня. Ми там постійно їли і багато розмовляли… Також він ходив як вільний слухач на наші заняття, йому було дуже цікаво пізнавати те, що вчимо ми. Бо, насправді вокалісти також проходять акторську школу. Вона у них, звісно, не така, як у акторів драми, але також їм потрібна. Нам усім, своєю чергою, було цікаво слухати Василя. Власне, ми всі якось одночасно розвивались: він відкривав для себе певні напрямки театрального мистецтва, а ми — світи опери.
— Яким він тоді був?
— Якщо б ви побачили записи та світлини з тих часів, десь 1994 року приблизно, то ви б його не впізнали! Тоді він ще такий худенький був, абсолютно не схожий на того Василя, якого пам’ятаємо зараз. Це вже тепер ми його знаємо чоловіком: із широкими плечима, стрункою поставою та голосом… До речі, тоді у нього голос був дуже рідкісний як для хлопця. Це було надзвичайно, бо співав насправді дуже високо. Мабуть, не кожна представниця жіночого сопрано могла такі високі ноти взяти.
— Його унікальний тембр голосу був щасливим квитком на світову сцену…
— Беззаперечно! Василь Сліпак — справжній феномен у чоловічому вокалі. Тому, аж ніяк не дивно, що його голосом почали цікавитись за межами України. Тоді він отримав пропозицію та й поїхав собі. Але, знаєте, всупереч цьому, він завжди був відданим Україні. А ще завжди з теплом говорив про те, що важливо, аби у світі знали про українських співаків. Як оперний співак, він завжди вболівав за мистецтво вокалу та за своїх побратимів і сестер, які живуть цим мистецтвом.
— Коли Василь поїхав підкоряти Європу, ваші життєві дороги розійшлися?
— Не зовсім. Вдруге у моєму житті Василь уже з’явився з баритоном. Це було ще до Майдану. Він тоді приїхав з-за кордону до Києва, мав якісь справи тут. Якось так сталось, що ми зовсім випадково зустрілися, випили кави. Я спершу Василя навіть не впізнала, бо в університеті відпустила його ще хлопцем, а під час цієї зустрічі побачила дорослого чоловіка. Пригадую, підходить до мене дядько, і каже: «Ти що, мене не впізнаєш?». А я дивлюся на нього і не можу згадати, хто це, хоч і розумію, що обличчя знайоме.
— Відданість Василя Сліпака Україні була справді надзвичайною. Навіть під час Майдану, перебуваючи за межами Батьківщини, він активно підтримував своїх співгромадян. Як відреагували, коли дізнались, що Василь пішов на війну?
— Спершу я навіть не знала, що Василь у самому серці Парижу збирає людей, аби підтримати український Майдан. Потім для мене був шок, що Василь їздить на схід і возить допомогу для наших хлопців. Але ще більше була шокована, коли почула, що він пішов воювати. Розумієте, Василь Сліпак був людиною з неймовірними амбіціями та потенціалом. У нього в майбутньому могла б бути ще блискучіша кар’єра, він би й надалі прославляв Україну на світовому рівні! Але поїхав туди, і, на превеликий жаль, загинув… Але він щиро туди пішов, бо був справді до кінця відданий Україні! Це його туди й повело.
— Знаємо, що й Ваша громадянська позиція — чітка й переконлива. Ви також активно займаєтесь волонтерством, та, якщо не помиляюсь, навіть їздили на передову до наших захисників?
— Нашим воїнам почала допомагати ще 2014-го. Тоді, мабуть, кожен хотів у це якусь частинку себе вкласти. Я теж допомагала, чим могла: час від часу ходила у військовий шпиталь, шукала якісь кошти на операції для поранених АТОвців. І на передову ми також возили допомогу, щоправда, це більше одягу стосувалося, медикаментів. Але, я й досі ні на крок не відходила від цієї теми, бо мене це болить і відчуваю в собі сумління. У моїх планах — долучитись до якоїсь реабілітаційної програми для хлопців і дівчат, яким складно повернутися в соціум після війни. Розумієте, війна — це руйнація певних орієнтирів, великий вантаж. А ще мені дуже образливо і боляче бачити, що у нас стільки людей, які абсолютно байдужі й далекі до того, що відбувається на сході.
— Коли ви були на передовій, виступали для хлопців?
— Ні, не виступала, у мене не було такої програми, бо, все ж, я не співачка. Туди їхала трішки з іншою метою, насамперед — допомогти. Хоча, у мене є мрія повозити туди кіно або вистави якісь. Знаю, що одна наша вистава незабаром поїде на схід. Не лише до хлопців на позиціях, а й, загалом, на деокуповані території. Але це процес колективний. Сама цього зробити не зможу. Але не забувайте, що можна й зі запілля українську культуру популяризувати.
— «Культура має бути поза війною, навіть під час війни». Нерідко це твердження можна почути в українському соціумі. Як реагуєте на таке?
— Це твердження від лукавого! Це абсолютно безбожно! Не було б війни та смертей — гаразд, ваше право, втручатися в політичне життя, чи ні. Але коли стільки людей гине, коли стільки наших співгромадян полягло, то мистецтво не може бути поза війною. Якщо воно поза війною, то це те ж саме, що й паразитство. Якщо не розуміти цього і байдужіти, нічого в Україні не зміниться. Не кожен може поїхати туди, на передову. Хтось має змінювати державу тут, давати нашим воїнам надійний тил. Тому кожен, і навіть митці, діячі культури, повинні працювати як бджоли у вулику.
Розмовляла Анастасія Сорока, «Вголос»

Як повідомляв «Міст», раніше Ірма Вітовська казала: «Дивлюся на деяких депутатів, і мене просто шляк трафляє».

About Author

Meest-Online