Новини для українців всього свту

Sunday, Jul. 25, 2021

Іолана Тимочко: «Мої вірші — це своєрідна фіксація внутрішніх процесів»

Автор:

|

Червень 18, 2021

|

Рубрика:

Іолана Тимочко: «Мої вірші — це своєрідна фіксація внутрішніх процесів»
Іолана Тимочко

Іолана Тимочко — молода письменниця, пише з десяти років, має виданий роман. Не любить конкурси й інші заходи, де треба «мірятися» творчістю. А ще вона синестетик, гіперчутлива і не розуміє людей, які засуджують самопіар.
— З чого почався ваш творчий шлях?
— Ніколи не виокремлювала для себе таких початків. Вигадувала історії, відколи себе пам’ятаю. Передавала їх різними способами. У ранньому дитинстві це було малювання й ігри. Навчилася писати — з’явилися тексти, але ними не обмежуюся.
— Свої вірші записуєте чи запам’ятовуєте?
— Записую. Чудово запам’ятовую усе, що можна осягнути органами чуттів, а ось із пам’яттю на абстрактні речі у мене не склалося.
— Стан депресії, невдоволеності властивий усім творчим людям?
— Депресія не має жодного стосунку до творчості, це хвороба, зумовлена порушенням біохімії мозку. А хвороби потрібно лікувати. Наскільки успішно це можна зробити творчістю, без медикаментів і психотерапії, не знаю. Щодо стану невдоволеності, то він не з’являється без причини, а лише тоді, коли не закриті якісь важливі потреби. Чи сприяють вони творчості? Ні, заважають і відволікають.
— Коли пишете вірш, думаєте про читача?
— Ніколи. Навколо і так забагато цензури. Навіщо пускати її ще й у свою голову?
— Про що ти б ніколи і нізащо не взялися писати?
— Що болить, про те й пишу. Не опираюсь на тему, лише на емоцію. Хапаюся за образ, метафору, нав’язливу думку і навколо неї вибудовую текст. Мої вірші — це своєрідна фіксація внутрішніх процесів. Іноді це — замальовки моменту, іноді — спогади, сни. Багато черпаю з фольклору, зокрема, пісень і казок, і не лише на ідейно-тематичному рівні, а й на рівні форми. Старих віршів це не стосується, виокремити в них основні мотиви легко. Це мітологія, ностальгія за минулим, соціальна тематика, природні ритми та циклічність. Про що б не стала писати? Про все, що недостатньо відчула. Не знаю, як вмістити у вірш зовнішні події, політику чи релігію, не скотившись у публіцистику і пропаґанду. Ще не люблю інтимну лірику, поетичну шароварщину, натуралізм у поезії.
— Чи можна назвати поетів пророками?
— Не треба сакралізувати поетів. Це звичайні живі люди, з різними характерами, вираженою тілесністю, емоціями, правом на помилку. Це не пророки, не месії. Поети — це просто люди, що мають високу чутливість, живе образне мислення, дружать з метафорою і влучно добирають слова.
— Пишете вірші на замовлення?
— Ніколи не бачила хороших віршів на замовлення. Усілякі привітання/листівки — це не поезія, а римування слів у рекламі — моветон.
— 2015 року вийшов ваш роман «Перший спалах». Як з’явилася ідея його створення?
— Вже й не пригадую. Зате пам’ятаю, звідки взявся початок сюжету. В дитинстві я дуже любила читати газети «Цілком таємно». Там була історія про хлопчика, який пішов до лісу і повернувся додому через три дні, однак не зміг згадати, де був і що робив. Мені хотілось написати оповідання про такого ж хлопчика. А воно розрослося в роман.
— Ви не любиш конкурси. Чому?
— Брати участь у конкурсі варто лише тоді, коли впевнений, що журі пишуть краще за тебе. Або добре знаються на справі. На жаль, таких мало. А є ще суб’єктивний смак. Конкуренція в творчості породжує всіляких авторитетів/лідерів, які задають тенденції і на яких починають рівнятись інші. Це руйнує індивідуальність, знищує родзинку, яка робить автора унікальним.
— Ви не могли писати майже сім років. З чим це пов’язано?
— Проґавлений посттравматичний стресовий розлад. У мене було хибне уявлення про нього, поверхнево-стереотипне. Я думала, що це лише зовнішні тригери і надокучливі сни. І дуже раділа, що уникнула цього. Навіть пишалася своєю стійкістю. Я й не знала, чим насправді було моє нібито вміння холоднокровно мислити у критичних ситуаціях. І навіть подумати не могла, що вчасно непрожиті емоції можуть фактично знищити особистість. Упродовж кількох років просто переповзала з дня на день, нічого не відчуваючи й не прагнучи. Думала, ось ти яке, дорослішання. Радію, що змогла зрозуміти, в якій пітьмі опинилась і що це ненормально. Жаль лише, що йшла до цього настільки довго і що вчасно не звернулась за допомогою. Інакше й бути не могло, бо мені бракувало знань для усвідомлення, що допомога все ж потрібна.
— Виділяють близько десяти типів синестезії, яка саме у вас?
— Синестезія є в багатьох, просто не всі усвідомлюють її як окремий інструмент для сприйняття дійсності. У мене, мабуть, кілька типів синестезії. Я бачу колір і форму звуків, звучання різних інструментів розрізняю за відтінком і структурою, музичну композицію сприймаю у вигляді складного динамічного візерунка; у слів, промовлених наживо, є об’ємна форма. Запахи для мене мають не лише колір, а й температуру, щільність, текстуру. Відчуваю їх шкірою, вони можуть налипати на неї, обплутувати. У світла також є подібна властивість, наприклад, біле хочеться змити.
— Коли виявили в себе таку особливість?
— Коли мій хлопець здивовано запитав: «Ти теж бачиш колір музики?». Це було три роки тому. До того я думала, що так можуть усі.
— Чим ще захоплюєтесь, крім поезії?
— У мене доволі мінливі інтереси, до яких періодично повертаюсь. Малювання, фотографія, декор. Віднедавна займаюся ткацтвом. Дуже люблю речі ручної роботи, тож мрію створити простір для гуцульського гендмейду, щоб популяризувати його і дати можливість майстрам отримувати гідну винагороду за свою роботу. Також веду блог в Instagram, де ділюся різноманітними спостереженнями, відкриттями та віршами.
— Якось ви зазначали, що погляди «письменник/художник має бути голодним» — зло…
— Цей популярний стереотип — родом із викривленого подання історії, який, на жаль, досі не вмер. Саме з нього ростуть корені таких проблем, як відсутність гонорарів за публікації, небажання платити автору за результат його діяльності, знецінювання. Мовляв, хіба писання/малювання — це робота? Піди вагони порозвантажуй. Письменник або художник, який живе виключно зі своїх творів — в Україні радше виняток, ніж правило. А має бути навпаки.
— Деякі люди засуджують самопіар. Що думаєте з цього приводу?
— Це їхні проблеми. Самопіар — це насамперед любов до себе і своєї діяльності, здорове людське бажання заявити про себе, показатися світові. Це про те, щоб діяти, а не сидіти, склавши руки, і чекати на удачу. Не розумію, чому ми не можемо прямо сказати, що класні в цьому, цьому і цьому, а маємо чекати, поки це за нас зробить хтось інший.
— Якби в вас була можливість за пів години навчитися чого завгодно, що б це було?
— Літати. Ця тема не дає мені спокою зі самого дитинства. Дуже сподіваюся, що доживу до того часу, коли кожен охочий зможе придбати літаючий ранець чи костюм. А якщо брати щось реальне, то це була б англійська мова.
Розмовляв Максим Петях, «Вгору»

About Author

Meest-Online