Ігор Кобрин: «Наша проблема не в еліті, а в народі»
Багато років Ігор Дмитрович Кобрин знімає кіно на історичні теми. Має десятки фільмів, які проливають світло на не надто добре відомі широкому загалу сторінки української історії.
— Давайте почнемо з назви одного вашого фільму — «Апельсинова долька». Зараз, коли Російська імперія розвалилася вдруге, і з того часу скоро мине уже 30 років, якою мірою Україна все ще залишається «апельсиновою долькою»?
— Найгірше, що пов’язує обидві ці події, це те, що у нас не було політичної культури, політичної еліти. Ні 1918-го, ні 1991-го. Ми як тоді не знали, яку державу будувати, так і тепер не знаємо. Яку державу ми будуємо? Соціальну, ліберальну? У нас незалежність абстрактна. Ми незалежні, але далі що?
— Чехи і словаки також не мали державного досвіду, але їм це вдалося…
— Чехи і словаки жили в зовсім іншій імперії, ніж Російська. Вони мали представництво в парламенті…
— І наші галичани були депутатами австро-угорського парламенту…
— Тому і є така величезна різниця зараз між сходом і заходом України. Галичани знали, що будувати — парламентську ліво-ліберальну республіку. Ми зараз теж будуємо те, що ми бачили…
— Олігархічний капіталізм?
— Боротися з олігархами немає сенсу, з ними треба домовлятися. Врешті-решт крупний капітал, це крупний капітал, на ньому також стоїть держава. Так, сучасна держава має будуватися на середньому і малому бізнесі, але ж не треба нищити великий.
— Повернімося до «Апельсинової дольки». Коли дивишся цей фільм, складається враження, що автору дуже не подобається те, як діяла українська делегація в Брест-Литовську. А чи бачите ви альтернативу?
— Ми й справді не можемо нічого змінити в історії, але можемо проаналізувати. На мій погляд, найбільшою помилкою тогочасних українських дипломатів було те, що вони не визначили для себе головну небезпеку. В політиці немає друзів, є союзники. А вони не розуміли, що всі, хто чинить спротив червоним, є тимчасовими, але союзниками. І тому білі, добровольча армія Денікіна, Колчак — всі вони, маючи різні політичні платформи, мали єдине спільне: були противниками більшовизму. А ще, коли УНР пішла на перемовини з німцями, вони не відчували, що ми входимо до складної системи світової політики, з Антантою, з країнами Вісі, що воювали між собою. До речі, коли німці зайшли в Україну, Добровольча армія Денікіна з ними не воювала. А ми взялися воювати на безліч фронтів.
— Зараз в Україні існують дві різні історії — та, про яку ми говоримо, і «радянська». Наскільки небезпечним є це співіснування?
— Це може бути бомбою, а може, навпаки — не порушувати мирного співіснування. Коли ми говоримо про суто економічну історію, вони цілком мирно співіснують. Та коли це починають використовувати політики, це і є бомба. Історія повинна належати історикам, а політика — політикам.
— У Польщі був де-факто націонал-соціаліст Пілсудський, у Фінляндії — Маннергейм, в Угорщині — Хорті, в Румунії — Антонеску. В своїх країнах всі вони залишаються поважними історичними фігурами. Але радянська практика сформувала заскорузлі стереотипи: оті фашисти, а ці — антифашисти. Ці дві історії співіснують у нашій державі, постійно конфліктуючи, провокуючи збурення. Що з тим робити?
— Коли різні частини України мають різних героїв, це можна якось перетерпіти, час розбереться. А от коли ми про це багато торочимо зараз, то розвалюємо державу.
— Ну, а те, що викладають у школах, це яка з «українських історій»?
— Почитайте підручники з історії Канади, США, Франції — там немає жодних оцінок, там є факти, а учні можуть робити висновки, які завгодно.
— А вчитель інтерпретує ці факти…
— Треба навчити людину мислити, а не вкласти їй в голову висновки.
— Існує запит на іншу якість спілкування влади з громадою в Україні. Передусім, мова про культурний продукт — літературу, кінематограф, театр. Якою мірою ваш цех це забезпечує?
— Все, що я роблю, роблю тому, що так вважаю за потрібне. Я ніколи в житті не зробив жодного замовного фільму. Мистецтво завжди повинно шукати резонанс. Мені не цікаво розмовляти з людиною, котра мене не розуміє. Останні свої фільми я робив російською, бо хотів, аби мене почули на Сході.
— Там чудово розуміють українську мову. А українська мова зазнавала утиску впродовж дуже довгого часу. Чи має вона право розраховувати на якісь преференції, які б компенсували той тиск, приниження, русифікацію?
— Вакарчуку потрібні квоти? А Скрипці? А Руслані?
— Наприклад, квоти на радіо існують всього два роки. Було дуже багато спротиву, критики. А тепер з’явилося чимало виконавців і всі вони помітні. Натомість спеціалізовані просвітницькі телеканали на 100 % російськомовні…
— А нормальна людина буде вкладати гроші в канал, який дивиться 0,01 % аудиторії?
— А скільки разів показували по телебаченню з 2004 року «Апельсинову дольку»?
— «1+1» показав двічі…
— Я з сумом подивився на Youtube кількість переглядів цього надважливого для розуміння історії України фільму. — трохи більше 3 тис. за три роки. Це дуже мало…
— Це — специфічний продукт, який не розрахований на масову аудиторію.
— А хто буде кіно робити на іншу частину аудиторії?
— Шалені рейтинґи бувають лише у тих, хто б’є по больових точках.
— А як ви ставитесь до двомовних програм на нашому телебаченні? Один ведучий українською мовою спілкується, а другий — російською…
— Це — повний ідіотизм. Україномовний українець вважає себе приниженим, а російськомовний — не оцінить. А загравання і вашим, і нашим — від відсутності якоїсь визначеної позиції щодо української мови в Україні. Ми думаємо, що таку програму на «україно-російській» мові будуть дивитися росіяни і російськомовні українці? Та їм на такі речі начхати!
Розмовляв Сергій Тихий, Укрінформ
Як допомогти собі та своєму ближньому
Дякую, що приділяєте увагу цій дуже важливій темі. Нажаль, більшість уУкраїнці рятували світ, зокрема, і 1920 року на Віслі
Річ Посполита була ліквідована 1795 року. Тому: Сто років тому 15 серпСпостерігачі ПАРЄ прилетіли до України
Мій коментар видалено. Я це так розумію що моя присутність на цьому саСпостерігачі ПАРЄ прилетіли до України
Вважаю дії української делегації у ПАРЄ правильними по суті але не спо