Багато років Ігор Дмитрович Кобрин знімає кіно на історичні теми. Має десятки фільмів, які проливають світло на не надто добре відомі широкому загалу сторінки української історії.
— Давайте почнемо з назви одного вашого фільму — «Апельсинова долька». Зараз, коли Російська імперія розвалилася вдруге, і з того часу скоро мине уже 30 років, якою мірою Україна все ще залишається «апельсиновою долькою»?
— Найгірше, що пов’язує обидві ці події, це те, що у нас не було політичної культури, політичної еліти. Ні 1918-го, ні 1991-го. Ми як тоді не знали, яку державу будувати, так і тепер не знаємо. Яку державу ми будуємо? Соціальну, ліберальну? У нас незалежність абстрактна. Ми незалежні, але далі що?
— Чехи і словаки також не мали державного досвіду, але їм це вдалося…
— Чехи і словаки жили в зовсім іншій імперії, ніж Російська. Вони мали представництво в парламенті…
— І наші галичани були депутатами австро-угорського парламенту…
— Тому і є така величезна різниця зараз між сходом і заходом України. Галичани знали, що будувати — парламентську ліво-ліберальну республіку. Ми зараз теж будуємо те, що ми бачили…
— Олігархічний капіталізм?
— Боротися з олігархами немає сенсу, з ними треба домовлятися. Врешті-решт крупний капітал, це крупний капітал, на ньому також стоїть держава. Так, сучасна держава має будуватися на середньому і малому бізнесі, але ж не треба нищити великий.
— Повернімося до «Апельсинової дольки». Коли дивишся цей фільм, складається враження, що автору дуже не подобається те, як діяла українська делегація в Брест-Литовську. А чи бачите ви альтернативу?
— Ми й справді не можемо нічого змінити в історії, але можемо проаналізувати. На мій погляд, найбільшою помилкою тогочасних українських дипломатів було те, що вони не визначили для себе головну небезпеку. В політиці немає друзів, є союзники. А вони не розуміли, що всі, хто чинить спротив червоним, є тимчасовими, але союзниками. І тому білі, добровольча армія Денікіна, Колчак — всі вони, маючи різні політичні платформи, мали єдине спільне: були противниками більшовизму. А ще, коли УНР пішла на перемовини з німцями, вони не відчували, що ми входимо до складної системи світової політики, з Антантою, з країнами Вісі, що воювали між собою. До речі, коли німці зайшли в Україну, Добровольча армія Денікіна з ними не воювала. А ми взялися воювати на безліч фронтів.
— Зараз в Україні існують дві різні історії — та, про яку ми говоримо, і «радянська». Наскільки небезпечним є це співіснування?
— Це може бути бомбою, а може, навпаки — не порушувати мирного співіснування. Коли ми говоримо про суто економічну історію, вони цілком мирно співіснують. Та коли це починають використовувати політики, це і є бомба. Історія повинна належати історикам, а політика — політикам.
— У Польщі був де-факто націонал-соціаліст Пілсудський, у Фінляндії — Маннергейм, в Угорщині — Хорті, в Румунії — Антонеску. В своїх країнах всі вони залишаються поважними історичними фігурами. Але радянська практика сформувала заскорузлі стереотипи: оті фашисти, а ці — антифашисти. Ці дві історії співіснують у нашій державі, постійно конфліктуючи, провокуючи збурення. Що з тим робити?
— Коли різні частини України мають різних героїв, це можна якось перетерпіти, час розбереться. А от коли ми про це багато торочимо зараз, то розвалюємо державу.
— Ну, а те, що викладають у школах, це яка з «українських історій»?
— Почитайте підручники з історії Канади, США, Франції — там немає жодних оцінок, там є факти, а учні можуть робити висновки, які завгодно.
— А вчитель інтерпретує ці факти…
— Треба навчити людину мислити, а не вкласти їй в голову висновки.
— Існує запит на іншу якість спілкування влади з громадою в Україні. Передусім, мова про культурний продукт — літературу, кінематограф, театр. Якою мірою ваш цех це забезпечує?
— Все, що я роблю, роблю тому, що так вважаю за потрібне. Я ніколи в житті не зробив жодного замовного фільму. Мистецтво завжди повинно шукати резонанс. Мені не цікаво розмовляти з людиною, котра мене не розуміє. Останні свої фільми я робив російською, бо хотів, аби мене почули на Сході.
— Там чудово розуміють українську мову. А українська мова зазнавала утиску впродовж дуже довгого часу. Чи має вона право розраховувати на якісь преференції, які б компенсували той тиск, приниження, русифікацію?
— Вакарчуку потрібні квоти? А Скрипці? А Руслані?
— Наприклад, квоти на радіо існують всього два роки. Було дуже багато спротиву, критики. А тепер з’явилося чимало виконавців і всі вони помітні. Натомість спеціалізовані просвітницькі телеканали на 100 % російськомовні…
— А нормальна людина буде вкладати гроші в канал, який дивиться 0,01 % аудиторії?
— А скільки разів показували по телебаченню з 2004 року «Апельсинову дольку»?
— «1+1» показав двічі…
— Я з сумом подивився на Youtube кількість переглядів цього надважливого для розуміння історії України фільму. — трохи більше 3 тис. за три роки. Це дуже мало…
— Це — специфічний продукт, який не розрахований на масову аудиторію.
— А хто буде кіно робити на іншу частину аудиторії?
— Шалені рейтинґи бувають лише у тих, хто б’є по больових точках.
— А як ви ставитесь до двомовних програм на нашому телебаченні? Один ведучий українською мовою спілкується, а другий — російською…
— Це — повний ідіотизм. Україномовний українець вважає себе приниженим, а російськомовний — не оцінить. А загравання і вашим, і нашим — від відсутності якоїсь визначеної позиції щодо української мови в Україні. Ми думаємо, що таку програму на «україно-російській» мові будуть дивитися росіяни і російськомовні українці? Та їм на такі речі начхати!
Розмовляв Сергій Тихий, Укрінформ