Новини для українців всього свту

Thursday, Jan. 27, 2022

Георгій Кунах: «Ампутанти займаються серфінгом і незабаром отримають автівки»

Автор:

|

Січень 14, 2022

|

Рубрика:

Георгій Кунах: «Ампутанти займаються серфінгом і незабаром отримають автівки»
Георгій Кунах

Георгій Кунах у юності уникнув військової служби, але 2014-го прийшов у військкомат і пішов на війну добровольцем. Повернувся з війни і замість того, щоб продовжити тихе й спокійне життя, звільнився з «хлібного» місця, бо там надто багато людей, які не хотіли змінюватися. Організував групу ветеранів у Дніпровському районі, щоб допомогти їм, а потім прийшов до створення великого столичного центру, який у своїх програмах підтримки тепер відомий на всю Україну.

Про синдром правди
— З чого все це почалося?
— З мого повернення із війни. 2015 рік — це демобілізація першої-другої хвилі. Хлопцям, які повернулися з фронту, одразу стало все зрозумілим: вони втратили роботу. Тих, хто поїхав на схід добровольцем, назад уже не приймали. Я працював в «Укртрансінспекції» міста Київ.
— Вас також звільнили?
— Ні, сам пішов. Я повернувся з фронту з іншими поглядами, а тут залишилися ті ж люди, що й за Януковича. Ми не розуміли одне одного. Я звільнився, бо не міг із ними працювати.
— То був посттравматичний синдром?
— Ні. Насправді це був синдром правди, який посилював відчуття щось змінити в країні. А як можеш щось зробити, якщо люди, які створювали хибні практики, залишилися? Вони присмокталися до потоків і звідти їх не відірвати. А на тебе дивляться з насмішкою: я ж тебе туди не посилав. Тому пішов на власні хліби. До одного побратима зателефонував, іншого, і починаю розуміти: тут проблем і проблем. Запропонував: «Якщо ми зараз усі не зберемося і не спробуємо самі все вирішити, нам уже нічого не вдасться!». Тож організував першу спільноту, яка називалася «Рада ветеранів АТО Дніпровського району». Це було 2015 року. На той час було пів сотні ветеранів.
— А на які кошти жили?
— Запаси у мене були, я ж до війни не бідував. У мене гарна машина, дача, квартира… Коли йшов в антитерористичну операцію (АТО), у мене народився другий син, йому було всього три місяці. Дружина була шокована. Але я розумів: якщо ми не підемо воювати, вони прийдуть сюди. Навіть не замислювався, як моя сім’я житиме. Військком умовив йти не в добровольчі батальйони, а в Національну гвардію, бо статус перших був тоді не врегульованим. «У тебе маленькі діти, якщо раптом що — дружина хоч пенсію отримає швидше», — пояснив він. Слов’янськ, Маріуполь, Попасна… Багато бачив, та розповідати про це не хочу. Дуже важкими були 2014-2015 рр. Демобілізувався, заощадження розходяться, грошей залишається все менше. А дітям усе потрібне, лише пелюшки скільки коштують!

Про відчуття, що війна далеко
— Олександр Турчинов (виконувач обов’язки президента України 2014-го. —- Ред.) в одному інтерв’ю сказав, що їхньою помилкою було намагання захистити, відгородити суспільство від війни. Відтак на жодному мікрорівні не було усвідомлення, що війна близько, майже поруч…
— Коли ми під’їжджали до Києва, я розумів, що там люди воюють, гинуть, а тут — усе гаразд. В перші дні був сам не свій. Ніяк не міг збагнути: дискотека, музика. Люди живуть своїм життям і таке відчуття, що війна далеко.
— У вас назбиралося майже дві роти?
— Десь так, і нас уже почали чути та бачити. Спершу адміністрація району, а згодом і міста нами зацікавилися. Наприкінці 2016-го в нас було вже 1,2 тис. осіб. Це було великим рухом, збори проводили щодня. Усі хлопці приїжджали з проблемами: зубами, кардіологією… Треба було лікувати, влаштовувати дітей у садочки, спробувати домогтися безплатного харчування у школах. Процес формування соціального пакету лише приймали на державному рівні, а ми вже вирішували ці питання. По-своєму змінювали життя. А за якийсь час практично автоматизували процес.
— Виглядає як ініціатива знизу, яку ніхто не стимулював…
— Ми мали це почати, бо проблем було багато. Виплат за загиблими не було, поховати нормально нікого не могли. Перший помітний для всіх проєкт — «Алея Слави» на Лісовому цвинтарі (2016). Цвинтар власноруч упорядковували, підмести, занести — все робили самі. На початках допомагала Дніпровська адміністрація, потім долучилася Київська міська. Віталій Кличко, мер Києва, сказав: «Наші хлопці повинні лежати першими, щоб усі їх бачили». І нам виділили ділянку землі. Потім у нас термін облаштування закінчувався, спонсор затримував виплати на плити для благоустрою, і міський голова дав нам 60 тис. грн власних грошей. Але це стосується померлих чи загиблих. Зараз же ми супроводжуємо військового практично з перших днів демобілізації.
— До прикладу?
— 2015 року ми створили загони Муніципальної варти, щоб стежити за порядком у кожному районі. Проводили спільні з поліцією рейди на залізничному вокзалі. Охороняли парки, лікарні, комунальні підприємства. Ось вам і зайнятість ветеранів, і охорона міста, і момент децентралізації. Раніше мені доводилося особисто приїжджати до лікарень, коли військового хотіли змусити платити або купувати ліки. Ми зуміли подолати це.

Про спорт і спілкування
— Як розумієте, що саме потрібно ветеранам?
— У нашому центрі працюють не просто мотивовані, а добровольці, сім’ї загиблих, учасники Революції гідності, тобто кожен щось робить і глибоко переймається. І, звісно, дякую мерії Києва. Торік 58 сімей отримали з бюджету компенсацію на придбання житла. На обліку є ще 3,5 тис. людей. Ця програма спільного фінансування житла «50 х 50». Адже якщо людині даєш безоплатну квартиру, вона цього не цінує, це формує патерналізм і хибне відчуття, що тобі всі винні. Але коли вкладаєш у це гроші, ти розумієш, що не просто так отримав, а наполовину купив зі своєї зарплати, позичив десь — зовсім інше відчуття. Понад 1,5 тис. дітей ветеранів відпочили за оздоровчою програмою безкоштовно. Щомісяця сім’ї загиблих для малолітніх дітей отримують трохи більше 7 тис. грн і трохи більше 5 тис. — батьки воїнів, які загинули. Ветерани користуються безоплатним паркуванням, а шестеро ампутантів незабаром отримають у подарунок корейські позашляховики. Готуємо й ще один проєкт — серфінг для інвалідів. У парку Муромець плануємо обладнати спеціальні інклюзивні снаряди для тренувань і щоб поставити ветерана на дошку. Та не тільки серфінг, ще й веслування є. Де і спорт, там і спілкування. Тому ветерани мають команди в районах, футбольні поля.
— Хлопці повоювали, немолоді, не дуже легкі, а таки м’яч ганяють…
— Зі самого початку створення Центру опікуємося тим, що допомагаємо з оформленням статусу учасника бойових дій. 2018 року ухвалили норму: якщо людина звільнилася з лав Збройних сил України або взагалі комісувалася додому, але більш ніж за рік після повернення з фронту померла, то одноразову грошову допомогу не виплачували. Ми виявляли такі сім’ї (їх загалом було понад 27), які змогли отримати грошову допомогу, а це чимало — 500 прожиткових мінімумів на всіх членів сімей. Хто загинув, не повернеш, але вдови допомогу отримують.
— Коли востаннє почувалися щасливим?
— У нас є побратим, мати померла, дружина померла. Програма покращення житла збилася через те, що одного члена сім’ї не стало. Він був украй пригнічений. Каже: «Не знаю, як жити, і де брати сили, щоби жити. Хлопці часто з ним розмовляли. Тепер працює в муніципальній охороні, дитина з ним, з житлом усе налагодилося. Нещодавно зустрів його, чоловік усміхається. Заради такого варто жити й працювати.
Розмовляла Лана Самохвалова, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», на одну з вершин Кавказу зійшли українці на протезах.

About Author

Meest-Online