Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 19, 2021

Фільм «Зарваниця» виходить на широкі екрани

Автор:

|

Серпень 13, 2021

|

Рубрика:

Фільм «Зарваниця» виходить на широкі екрани
Роман Хімей
Ярема Малащук

Герої різного віку, з різним досвідом. Їх об’єднує шлях до Зарваниці. Робота над фільмом про це тривала чотири роки, безпосередньо зйомки — два. Українська прем’єра відбулася на фестивалі Docudays. Напередодні появи стрічки «Зарваниця» у кінотеатрах про неї розповіли режисери Роман Хімей та Ярема Малащук.
— Чим для вас є Зарваниця?
Роман Хімей: — Мені здається, що Зарваниця є одним з тих місць, які акумулюють в собі останні перетворення минулого століття, які сталися з Галичиною. Різні політичні режими. За радянців паломництво було заборонене, тому зараз там відбувається ніби біг за минулим часом. Зарваниця ніби наздоганяє час, те, що вона втратила, і розбудовується у нас на очах. Й самі галичани розуміють, що їм потрібно наздогнати цей час, і вони можуть зробити це тільки своїми силами.
Ярема Малащук: — Неофіційним слоганом нашого фільму була фраза ранньохристиянського богослова Тертуліана «Вірую, бо абсурдно». Ми її адаптували під сучасність, проводили з нею підготовку, виробництво фільму, нас цікавила ця двозначність. З одного боку, багато маловірства, поверхневого бажання вірити, належати до общини. А з іншого — бажання цієї спільності створює те, що потім може перетворитися у щось серйозне та глобальне.
— Яку роль у вашій історії відіграє юрба?
Р. Х.: — Варто було б почати з того, чи коректно вживати слово юрба, може, краще підшукати слово громада. Ми з Яремою завжди задумувалися над тим, як краще окреслювати ці колективні індивідуальності у наших фільмах. Одного разу вискакує слово «натовп», другий — община, громада чи колективний герой. Якоюсь мірою люди, які йдуть до Зарваниці, не дуже відрізняються від іншої колективної ходи, якщо взяти Олімпійські ігри чи футбол. Якоїсь миті, коли там перебуваєш, то відчуваєш, що це юрба, втрачаєш власну індивідуальність, рухаєшся разом в одному ритмі. Але інколи ти є частиною колективного героя, і стається очищення.
Я. М.: — Ми часто звертаємося до теми натовпу, так навіть пишуть у наших біографіях. Це також можна окреслити як спільноту, що дає тобі можливість бути самим, але водночас перебувати у зв’язку з іншими людьми. У випадку колективного тіла Зарваниці, ми, як і в інших наших роботах, фільмах чи інсталяціях, цікавилися не унікальними людьми, а хотіли вибрати середнє арифметичне, побутове, яке межує з духовним. Нас цікавили будні та все, що з ними пов’язане. Ми звертали увагу на образ юрби, не викопували з неї не властивий їй образ, а хотіли показати буденне. Якщо колективно показати цю спільноту, натовп, то з нього можна витягнути середину — сюди ми й намагалися спрямовувати наш об’єктив.
— Чи досліджували схожі центри, такі, як Люрд. Що їх об’єднує і що в Зарваниці є суто галицького?
Р. Х.: — Ми не досліджували безпосередньо, адже можливості поїхати за кордон не було. Нас цікавила не так церковна й офіційна структури, історичні передумови створення паломницьких центрів, а саме місце Зарваниці та Галичини. Ми більше концентрувалися на людях, дотичних до цього простору, які збираються у цьому місці. Щодо унікального в них, то варто згадати, що на відміну від інших паломницьких центрів, Зарваниця, по суті, реінкарнована, позаяк вона була заборонена, як і Українська греко-католицька церква. Тепер, коли світ уже настільки секуляризований, все менше залишається вірних, все більше церковних споруд перетворюється на світські інституції, а Зарваниця розбудовується з 1990-х. І люди все більше туди ідуть. Ця традиція урвалася, а зараз її перевідкривають. Але час уже не той, і вимоги не ті. Виникають парадокси, бо ми отримали багато нових знань після війни, цифрових відкриттів, космосу тощо. Галичина зіткнулася з тим, щоб знову відбудовувати цю традицію, але постає реальність, яка суне зусібіч.
Я. М.: — Ми просто маємо справу з європейською молодіжною прогресивною секуляризацією, яка є частиною моди, загального прогресу та технічного прискорення. Якщо відповідати на запитання, що цінного і що особливого є в самій Галичині, то це якраз добре розуміння та відчуття того, якими темпами потрібно відновлювати і створювати сакральне місце. Я б сказав, що відбувається не відновлення, а створення сакрального місця, і галичани дуже добре тямлять, що невід’ємною частиною релігійних християнських процесів є спектакулярність. Два роки тому ми зняли для фіналу нашого фільму відкриття українського Єрусалиму. Це теж дуже потужний комплекс, який ілюмінує на сонці. І варто зауважити, що значною мірою відновленням займаються люди, які народились уже при радянській владі, і з дитинства були відділені від християнства, не ходили до церкви. Вони стали зрілими і зараз намагаються це відновити по-своєму.
— Я була в кількох паломницьких центрах в кількох країнах, і впадає в око величезна кількість кітчу, притаманного ХХ і ХХІ ст. Наприклад, у Вифлеємі, в яслах, яким тисяча років, лежить пластмасовий пупсик в образі Христа. Чому так багато кітчу саме в таких місцях?
Я. М.: — Мені здається, що проблема в тому, що Церква не дуже відповідає сучасним вимогам, не встигає за естетичними трендами. До того ж, вона змушена дослухатися до смаків людей, не дуже їм перечити. Тож часто диктують люди, а більшість не завжди має хороший смак. У випадку Галичини та Зарваниці, то традиція будівництва сакральної архітектури перервана людина, яка будувала стадіони, раптом почала будувати церкви. Тобто тут не можна розраховувати на дуже осмислену сакральну архітектуру або обмеження у кітчі.
Р. Х.: — Або навпаки, можна говорити про те, що якраз навики будування стадіонів добре знадобились для того, щоб зробити величезну площу, а потім відкрити український Єрусалим. Зарваниця хоче збирати стадіони, і вона це робить.
— Для мене у вашій стрічці прочитується іронія щодо ситуації, персонажів тощо. Ви вже кілька разів показували фільм. Як на нього реагують глядачі?
Я. М.: — Я б сказав, що ми уявляли фільм більше на межі, але під час створення він став не надто радикальним. Він балансує. А щодо відгуків, цікаво, що вони були з обох сторін: і тих, хто більш атеїстичного світогляду, і більш клерикального, християнського, греко-католицького, критика була з обох сторін, що дивно. Але й компліменти також із обох сторін. Коментарі часто були протилежними. Хтось каже, що це світлий і добрий фільм про людей, про сучасну форму віри. Хтось — що ми конформісти стосовно Церкви, не достатньо антиклерикальні, треба Церкву більше критикувати. З боку Церкви не було до нас ніяких неґативних коментарів, може ти пригадуєш щось?
Р. Х.: — Та ні, радше зацікавлення, і без перебільшення, коли ми мали маленький тур по західній Україні, спілкувалися з глядачами, було багато вірних. Найцінніше для авторів, коли фільм чи інший культурний продукт породжує довгі розмови, бесіди, роздуми. Так і сталося.
Я. М.: — Пригадую, у Коломиї була одна жіночка, яка сказала, що це не та Зарваниця, яка є насправді. У фільмі немає стражденних і немає зцілень. У нас була інша оптика. Інші глядачі кинулися захищати фільм, нам навіть не дали змогу сказати, що фільм просто не про це.
Р. Х.: — Звісно, ми боялися критики, як мабуть, всі, хто знімає і щось робить про Церкву та релігію, адже завжди зіштовхуєшся з почуттями вірних, ми всі це знаємо, але насправді цього не було. Наразі.
Розмовляла Катерина Сліпченко, Zaxid.net

Як повідомляв «Міст», Зарваниця зображена на марках України.

About Author

Meest-Online