Новини для українців всього свту

Thursday, May. 26, 2022

Дмитро Кошеля: «Письменництво мені напророчив дідо»

Автор:

|

Січень 24, 2022

|

Рубрика:

Дмитро Кошеля: «Письменництво мені напророчив дідо»
Дмитро Кешеля

Дмитра Кешелю український читач знає переважно за романом «Родаки», що вийшов 2019-го у видавництві «Академія».

«У сім’ї не знали, коли я народився»
— Вам уже 70. Є байка про те, що не збереглося задокументованої точної дати вашого народження. Як так сталося?
— Та дуже просто: в часи, коли я народився, на таке не звертали уваги. Тоді не святкували дні народження так, як Великдень чи Різдво. Коли питали: «Коли сь ся народив?», відповідали: «У Петрах», або «Коли-сьме крумплі копали». Так було й зі мною. Моя мама померла, коли мені не було й чотирьох, мене виховували діди з бабами. А коли мені треба було йти до школи, виявилося, що на мене нема документів. Батько, як я народився, пішов записувати мене до сільради, і на радощах так погостився з головою, що й документи погубили. Мене по-церковному на Митря, на 27 жовтня (свято на честь святого Дмитра Солунського за старим стилем. — Ред.). Так і лишилося.
— А хто вам сказав, що будете письменником?
— Один дід у печері, ми сиділи там якось, а така краса була: вечір, сонце сідало, виноград дозрів і пах неймовірно! І каже один чоловік, Штефан: «Боже, в якому ми раю живемо! І про всіх пишуть, а про цей наш рай ніхто не напише». «Напише, напише!» — сказав тоді дід Йовжка. «Та хто напише?» — перепитав Штефан. А він на мене так подивився, а я на той час був як мальфа (мавпа) — по деревах лазив, у вісім років не писав і не читав, не хотів до школи ходити, бо любив свободу і не хотів сидіти за партою. Мене заледве з другого до третього класу перевели, бо хотіли лишати на другий рік, але дідо домовився з учителькою за виноград. То Йовжка поглянув і сказав: «Ось він напише!» І наклав на мене хрест перстом. Усі розсміялися, ну, бо ж усі знали мої здібності! Але пройшли роки — і сталося так, як Йовжка казав.
— Й як же того розбишаку, що школу прогулював, потягло писати?
— Якось само прийшло. Перша книжка, яку я прочитав, була «Грицева шкільна наука». У нас була бібліотекарка Ержія, старенька вже. Вона до мене так лагідно підійшла: Митьку, візьми лем книжечку. Ну, я й узяв. Мені страшенно сподобалося, бо то було про такого ж дурня, як я. І так захопився, що перечитав усю нашу бібліотеку. То було як перше кохання. То не моє було осмислене бажання, якось воно так саме пішло. Я ніколи не планував стати письменником! Мріяв стати конюхом — мій батько був конюхом, а я дуже коней любив! Потім іще мріяв бути трактористом. Але, зрештою, сталося так, як казав Йовжка.

Сага, де люди не ниють і не страждають
— Ви таки описали рай на землі?
— Те, що я описую в творах, краєвиди, гори-доли, характери, люди, звичаї, традиції, все звідси. Все з натури, нічого не вигадане. Я задумав написати таку собі закарпатську сагу. Першу її частину читач знає як «Родаки». Тепер написав другий том, «Доживемо до зеленої травички». Задумав цю сагу, коли прочитав «100 років самотності» Маркеса. І я вирішив зробити таку ж сагу про закарпатців і вигадав поселення Небесі. Це закуток у моєму рідному селі Клячанові під Мукачевом.
— Про що ж ця закарпатська сага?
— Про людей, які живуть на перехресті світів і зберігають себе. Тут завжди було перехрестя: одна дорога веде на Мадярщину, друга на Словаччину, третя на Польщу, четверта на Румунію. Тут крутилася вся цивілізація: кельти мали поселення і плавили залізо, хто лише тут не проходив — від римських леґіонів до угрів, які потіснили місцевих слов’ян. Закарпатці мають у крові щось від кожного з них.
— Ці люди завжди веселі. Звідки стільки гумору в закарпатцях?
— Бо наші люди ніколи не нили і не страждали, хоча дуже важко жили. Закарпатця в літературі показують здебільшого як нещасного, забитого чоловіка, який лише плаче і страждає. Пішов він полонину косити чи вівчарити — доки косив, жінка зрадила, хижа згоріла, корова здохла. Вернувся — біда на біді. Пішов у корчму, напився і вмер з горя. Це якийсь неповноцінний, нещасний чоловік. Я це все почитав і собі подумав: а як цей нещасний чоловік пережив тисячоліття чужого панування, але зберіг себе, свою культуру, світогляд, свій космос? Я пам’ятаю старих людей інакшими, це були життєлюби. Стільки сміхоти кругом було, хоча й біднота була. А в літературі — самі ридання. То й задумав, що я нашого чоловіка в літературі зроблю таким, яким він є.
— Епікурійця?
— Ні. Такого чоловіка, що одне думає, друге говорить, а третє робить. І в цьому трикутнику для нього вічне — Бог, він і його сім’я. А все решта — до лампочки. Причинитися дурним, де треба, де треба — вдати розумного. І вижити, продовжити свій рід, передати свої традиції дітям та онукам. Мій дідо так казав: ти, неборе, позирай по життю, бо розумієш, нас мало, а тих там — як листя трави! А ми маємо єден із другим жити і єден другому помагати. Це не просто дідові слова, там глибока філософія.

«Митьо у мене задачі списував, він не може книжки писати»
— Місцеві читають ваші книжки, впізнають себе?
— Читають. Але мене тут не сприймають, як письменника. Коли я купив у Клячанові землю 30 років тому і почав будуватися, а мене тоді друкували дуже добре, моє ім’я було відомим, прийшов якось до мене однокласник Василь. «Митьку привіт, — зайшов, випили по погарчику вина. — Слухай, каже, тот писемник Дмитро Кешеля — то ж не ти, нє?» Кажу, та нє, мовляв, хіба один такий Дмитро Кешеля на Закарпатті є? «Но, я так і думав, так і казав-им людьом, що де тот Митьо смолавий, що у мене задачі списував, годен бути писемником?!» Але читають! Коли йду по хліб у магазин, із багатьма людьми стрічаюся і слово поза слово розумію, що вони знайомі з моїми творами. А впізнають себе чи ні? Покоління, про яке я пишу, вже відійшло. Вже й Ловачку не впізнати — поросла лісом. Але з іншого боку, у тих героях упізнають себе всі, хто читає мої твори. Одна читачка розповіла, що «Родаки» — то про її родину на Львівщині. Якось із Києва телефонував військовий, який народився в степовій Україні, ця ваша Ловачка, у мене таке враження, що вона коло мого будинку виросла. Знаю, що на Закарпатті зараз багато туристів ідуть подивитися, що ж то за Ловачка така. Бо книга витримала три перевидання.
— Як широка аудиторія сприймає за своїх ваших героїв, якщо вони балакають по-закарпатськи?
— Будь-яка мова живиться діалектами, це як ріка і притоки, цього вчать в університетах. Вважаю, що ми маємо формувати таку свою мову, де буде місце і галицькій говірці, і закарпатській, і поліській, і полтавській. Бо вихолощування живої мови під трафарет «літературної» — це фарисейство! У мене видавці, навпаки, вимагають більше закарпатського колориту в тексті.
— Вас дуже рідко можна стрінути на книжкових виставках. Чому?
— Я людина непублічна. Не люблю книжкових виставок, зустрічей із пресою, тусівок. Це так, якби я вийшов на площу біля церкви і кричав: «Я вірую, я вірую». Бо про віру не говорять. Просто вірять і моляться. І так само про любов не говорять, просто люблять. Тому я книжки пишу, видаю, а люди нехай читають.

«Діти схожі не на нас, а на свій час»
— Чи знайомі ви з Євгеном Дударем, бо мені чомусь ваші твори і спосіб життя видаються схожими?
— О, в нас є спільна історія. Я кілька років тому читав по «Українському радіо» уривки з «Родаків». І після кожного читання мені дзвонив Євген Дудар: «Друже, я нікого не хвалю, я й себе не хвалю, але тобі дякую!» Ми особисто не знайомі. Приятелюємо через книжки. Я живу у своїй капсулі і з неї виписую світ так, як його відчуваю. Не поспішаючи. Я завжди кажу дітям: живіть не поспішаючи, бо тепер усі спішать. У мене свій вивірений роками курс у літературі, я люблю і часто повторюю тезу: література — це найбільша брехня у світі, але саме ця брехня найбільше відповідає правді життя. У своїй роботі йду по дуже тонкій межі. Неправильний крок — упадеш: із комедії зробиш гигикання, зубоскальство (а гумор і зубоскальство — зовсім різні речі). Траґедія теж може бути загальнолюдською, а може й з дурниці, коли плачеш із горя, бо тисячу гривень загубив. Ось така історія. Сидить дідо в саду, милується деревами і дивиться, яка кругом Божа краса. А тут баба на нього, мовляв, робота не роблена, дрова не колоті, а ти сидиш. Він і каже: «Ми коли помремо, то Бог нас питатиме не лише про те, чи не згрішили, не вкрали і не вбили, а Бог скаже: «Я вам дав чисте небо, сонечко ясне, дерева в цвіту — чи дивилися на то, чи милувалися, чи раділи?» Якщо ми скажемо, що не бачили, бо не мали на то часу, то буде такий же гріх, якби вбити людину». Тому я завжди онучку Настю під руку беру зранку, і йдемо собі з нею кудись під гору.
— Виховуєте її так, як вас ваші діди з бабами виховували?
— У нас не було якогось конкретного виховання, хіба на своєму прикладі. Дідо не вкрав, то й мені не можна. Дідо не матюкався — і я не можу. Вони робили зранку до ночі, то й ми старалися. Кожен мав свою роботу. Ти маєш у сім’ї дати приклад. Я ріс у світі великої любові та поваги один до одного. А зараз у нас світ байдужості. І діти ростуть інакше й інакші. Але чи треба жаліти за тим, що було? Коли розгадували клинопис шумерів, то там було написано: «Не той тепер світ і діти не ті». Отже, такі має бути.
Розмовляла Тетяна Когутич, Укрінформ

Як повідомляв «Міст», в Україні будуть субсидії для книготорговців.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply