Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 18, 2021

Архієпископ Афанасій: «Коли приїжджали паломники, я варив відро полтавського борщу»

Автор:

|

Вересень 18, 2021

|

Рубрика:

Архієпископ Афанасій: «Коли приїжджали паломники, я варив відро полтавського борщу»
Архієпископ Афанасій

Ми дуже мало знаємо про те, як створювалася українська Церква у новітній час. Єпископи не дуже багатослівні щодо першого періоду служіння, а вірні так вдячні за томос, що й не згадують важкі часи становлення. А поміж тим, історія автокефалії в пострадянський період складна та траґічна. Владика Афанасій — архієпископ Харківський та Ізюмський Православної церкви України — один із тих, хто з 1990-х рр. боровся за автокефалію українського православ’я.

Пасічник — тренер гокею на траві — журналіст
— Ви письменник, журналіст, вчитель, спортивний інструктор. Інструктором якого виду спорту були?
— Безпосередньо інструктором не працював, бо мав основне місце роботи — пасічником у колгоспі. А ось тренером із гокею на траві — так, між обласними чи республіканськими турнірами ще були футбол і гокей на льоду. Хоч я й не був спортсменом, бо мав хворе серце. Саме через серце й опинився на районному стадіоні. Намірився зайнятися оздоровчим бігом. Після армії було п’ять років районного радіомовлення: кореспондент, редактор і диктор в одній особі. Тоді по телевізору показували чемпіонат світу з гокею на траві. То й почав із цього виду спорту — і сам ключки в руках не тримав, і хлопчаки не бачили її в очі. Опановували разом. Що головне в тренерській роботі? Правильно організувати тренувальний процес, гру й об’єднати команду в єдине ціле. Це, до речі, відповідає й організаційній роботі в єпархії.
— Тобто любительський спорт здатен приносити плоди…
— Добрі плоди приносить будь-яка діяльність, якщо до неї ставитися серйозно й віддавати всі свої зусилля. Спорт підтримував моє здоров’я, об’єднував молодь. Попри таку зайнятість, я написав і видав дві книжки оповідань і повістей «Жива роса» й «Осіння горішина».
— Подейкують, що ви створили першу в Україні церковну газету…
— Не знаю, чи першу, але 1990-го заснував приватну щотижневу газету «Добродій», вона мала більше 9 тис. абонентів! З часом у виданні вже містилися переважно матеріали на духовні теми, з допомогою газети сприяли розвитку Київського патріархату на Полтавщині. Коли з постійним видавцем і співпрацівником газети Василем Бондарцем (згодом ігуменом Антонієм) стали послушниками Феодосіївського чоловічого монастиря в Києві, то почали видавати «Добродія» вже цілком як духовно-церковне видання.
— Таким великим був попит на духовну літературу?
— Особливо в 1990-х рр.! Ще трималося і на початку двохтисячних, а потім якось різко наклад почав скорочуватися. Трошки пізніше я мав авторську щомісячну програму з такою ж назвою на Полтавському радіо. А зараз я — головний редактор літературного журналу «Полтавська криниця».

Як «захожанин» став монахом та архієпископом
— У монастир ви прийшли доволі пізно як для монаших традицій. У 50 років. Надалі було стрімке зростання: монах — єпископ — архієпископ. Що було до 50?
— У чернецтво приходять у будь-якому віці. Моє навернення було поступовим. У нашому районі не було жодної церкви! Єдиний район в Україні, де були зруйновані всі церкви (в самій Решетилівці їх діяло сім). Коли приїжджав до Полтави, то заходив до Макарівської церкви, але був більше «захожанином». Коли з 1982-го часто став навідуватися до Києва, то обов’язково заходив до Володимирського собору на літургії, завжди відвідував печери Києво-Печерської лаври. 1999 року створив в Решетилівці громаду Київського патріархату, тоді ж і служби почалися. У той час я по тижню, а то й більше жив послушником у Видубицькому чоловічому монастирі, потім остаточно вирішив прийняти чернецтво. Це сталося пізніше в Житомирі. У грудні 2005-го в с. Білки Попільнянського району спершу став настоятелем місцевої парафії, а згодом заснував чоловічий монастир Покрови Пресвятої Богородиці. Коли туди прийшов, в церкві не було нічого, навіть богослужбової літератури. Вже з весни стали приїжджати на богослужіння жителі Житомира й області, кияни, полтавці. Часто по цілому автобусу. Після літургії й молебню завжди відбувалася трапеза — я варив відро полтавського борщу (а готую смачно), інші готували страви, люди привозили щось із собою. Сідало за стіл до 60 паломників. Це був дивовижний час.
— У поліському краї не надто виражені проукраїнські настрої. Попри Голодомор, Полісся — «червоне». Як там сприймали український монастир?
— Не знаю, наскільки Житомирщина «червона», бо до нас приїжджали українці по духу, і такими ж були сільські мешканці, які нас підтримували. Господарство недорого продало половину контори, а чималий, фактично новий гуртожиток із ліжками, матрацами й постільною білизною, що поряд, узагалі пожертвували монастирю. Трохи осторонь біля ставка стояла велика старовинна дерев’яна церква. Але обставини склалися так, що в червні 2009 року я перейшов до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). За два місяці блаженної пам’яті митрополит Мефодій, глава УАПЦ, і Архієрейський собор визначили мене єпископом на Харківсько-Полтавську кафедру. Отримав єпархію з однією діючою парафією і з одним священником. Тому довелося розбудовувати єпархію на голому місці. Але я впорався.

МП пригнав тітушок із арматурою
— Чи був досвід спілкування з Українською православною церквою (УПЦ) Московського патріархату (МП)?
— «Спілкування» з МП триває й донині, особливо на Харківщині. Десь років зо три тому в міському будинку культури в Змієві організували мою зустріч із громадськістю міста — там почала діяти наша парафія. Батюшка МП і проросійські містяни організували провокацію — привезли кілька десятків молодиків у спортивних костюмах і характерної зовнішності. У нижньому храмі новозбудованої церкви їх «причастили» гарненько та роздали шматки арматури. Залучили й дітей, аби вони зайшли поміж наших людей, а молодики в цей час мали на нас напасти і влаштувати бійню під виглядом захисту дітей. Усе було б зняте на відео й змонтували б фільм про те, які бандити й злочинці автокефали, що навіть дітей не пожаліли. Але втрутилися органи з Харкова, які зобов’язані попереджувати такі події, і до закінчення зустрічі молодики зникли. Тоді було протистояння з боку МП, нікуди воно не поділося й тепер.
— Чи змінив томос ситуацію Церкви в реґіоні?
— Кардинально — ні. Передусім тому, що бракує священницьких кадрів. Значна частина мешканців райцентрів, селищ, сіл і міст, хочуть мати українську Церкву, тим паче нині, після отримання нами томосу, але в нас немає кого ставити настоятелями. Та хоч і повільними кроками, а ми розвиваємося, бо знаходяться небайдужі люди, які підтримують і допомагають. Хоча з підтримкою парафій Російської православної церкви в Україні порівняти не можна. Там перебуває фактично увесь бізнес. А ми отримуємо лиш крихти. Переважно парафіяни все роблять за рахунок своїх невеличких статків.
— Ви брали участь в об’єднавчому Соборі, після нього відчули єдність між архієреями, адже ви з різних конфесій, між якими не завжди був мир?
— Єдність між усіма єпископами, незалежно від конфесії, до якої кожен із нас належав до об’єднання, я відчув уже в січні 2019-го, коли ми всі зібралися в Михайлівському золотоверхому монастирі в соборі на богослужіння з нагоди отримання томосу. Було таке враження, що ми завжди перебували в одній Церкві. Балачки наших супротивників про якісь протистояння не відповідають дійсності.
— Як триває перереєстрація парафій?
— Її призупинив коронавірус. Зараз проводять збори у парафіях, документи перших кількох парафій подали до обласної державної адміністрації (ОДА), дві громади на Полтавщині вже перереєстрували. Сподіваюся, що до кінця року, в основному, цей процес завершиться. Але зіштовхуємося з певними проблемами в Харківській ОДА, де у відповідному відділі намагаються вносити свої правки до розробленого юристами Київської митрополії зразка Статуту парафії, який приймають на загальних зборах релігійних громад. Виявляється, що працівник відділу краще знає законодавство, ніж юристи однієї з провідних юридичних фірм України.
— Як по-вашому, чи Церква має реагувати на події суспільно-політичної ваги, на такі речі, як, приміром, приватизація землі, аграрні закони?
— Якби Церква стояла, скажімо, осторонь Майдану, захисту України від російської аґресії? А питання освіти, штучного переривання вагітності, пияцтва, наркоманії, взагалі вседозволеності, яка руйнує людину як особистість, перетворюючи на бездумного споживача тощо? Церква — це українці. Вона живе не тільки церковним життям, а й змушена реагувати на ті процеси, які відбуваються в суспільстві, висловлюючи свою позицію з тих чи інших питань загальнонаціонального та державного життя. І з продажем землі є певні ризики. Я вже не раз писав про те, що українську націю створила кількатисячолітня хліборобська цивілізація, яка дала мову, пісню, побут, звичаї, традиції й усе інше, що суттєво відрізняє нас від інших народів. Село й так зруйноване до «основанія», і, не дай Боже, землю «розтягнуть». Втратимо ґрунт, на якому українці твердо стояли, попри відсутність державності. Найбільше постраждає мова, адже раніше місто суттєво поповнювалося сільською молоддю, носієм чистої й багатої мови, а втративши це поповнення, місто загомонить уже не українською, а чимось штучно вигаданим.
— Якою, на вашу думку, мовою має іти богослужіння: лише українською чи й іншими?
— Богослужбова мова в українській Церкві, звісно ж, повинна бути українська, але в тих парафіях, що переходять до Православної церкви України, скажімо, на Півдні й Сході, та навіть на тій же Слобожанщині, на побажання парафіян, тим паче, якщо переходить із громадою МП і священник, якому одразу перейти на українську в служінні важко, богослужіння певний час може звершуватися церковнослов’янською.
Розмовляла Лана Самохвалова, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online