Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 22, 2021

300 дітей Пірича

Автор:

|

Листопад 05, 2015

|

Рубрика:

300 дітей Пірича

Івіца Пірич

Івіца Пірич — хорватський футболіст, колишній гравець київського «Арсеналу», а зараз — агент FIFA, котрому заборонили в’їзд до Росії. Влітку 2015-го він започаткував гуманітарну акцію для дітей-переселенців зі зони проведення антитерористичної операції (АТО) та поранених українських солдатів. Для дітлахів, котрі пережили страхи війни, він за власний кошт організував відпочинок на морі, а для бійців — реабілітацію в спеціалізованих центрах. Про витрачені кошти Івіца Пірич навідріз відмовляється говорити. Каже, справа не у грошах, а в бажанні допомогти тим, хто через війну опинився в жахливій ситуації.
— Івіцо, як сталося, що хорватський футболіст почав займатися допомогою дітям війни зі сходу України та бійцям АТО?
— Я — хорват, свого часу наша країна пережила такі ж жахливі події, які зараз відбуваються на Донбасі. Тому майже весь хорватський народ зараз — на боці України. Дружні стосунки між нашими державами склалися історично: саме Україна стала першою країною, яка визнала незалежність Хорватії. Коли мені було 13 років, в нашій державі розгорілася війна за незалежність — це був 1991 рік. Кілька тисяч неозброєних патріотів боронилися від аґресора, який був технічно готовий до війни. Нас бомбили і з моря, і з суші, і з повітря. Загинули і зникли безвісти 13,5 тис. людей, серед котрих були й діти. Та війна понівечила тисячі життів, дуже багато дітлахів залишилися без батьків, без даху над головою. Тоді інші країни нам допомагали, брали наших дітей на реабілітацію. Я особисто побував у такій поїздці і на власному досвіді переконався, наскільки це важливо. Хорвати ніколи не забудуть країни, які нам тоді подали руку. Це був справжній поштовх до розбудови нового життя. Як виявилося — за європейськими стандартами. Переконаний, що на Україну після закінчення війни також чекає європейське майбутнє. А майбутнє — це наші діти.
— Як обирали дітей для гуманітарної акції?
— Я не обирав. Вийшов на керівництво Дніпропетровської області, бо мені сказали, що там — найбільше переселенців, і почав із ними працювати. Та почалися бюрократична тяганина, безвідповідальність тощо. Ми все запустили, набрали першу групу з 150 дітлахів, через адміністрацію Президента України зробили їм закордонні паспорти, а за тиждень до поїздки людина, котра обіцяла надати автобуси, просто не бере слухавку. Це ж не діти звичайних батьків, це — діти загиблих чи покалічених солдатів. Це — діти, котрі бачили війну на власні очі й утікали від неї. Це — діти, котрі залишилися без батьківської турботи, сироти. І в Україні не знайшлося автобусів, щоб відвезти їх до Хорватію на відпочинок та реабілітацію? Як можна їх підвести?
— Як знайшли вихід зі ситуації?
— Безвихідних ситуацій не буває. Добре, що маю зв’язки всюди. В підсумку пригнали три автобуси з Хорватії, хоч і було надзвичайно складно — літо, туристичний сезон у розпалі, й усі автобуси — в європейських турах із водіями. Мій товариш, власник туристичної фірми, сам сів за кермо. Можете це уявити? Поїздку було сплановано так, аби діти подивилися ще Угорщину, але форс-мажорні обставини дещо змінили графіки. На українській митниці змушені були провести п’ять годин! Українські прикордонники буквально знущалися зі своїх же українських дітей: наші паспорти перевіряли і перевіряли — мовляв, ні про яку гуманітарну місію не знаємо. На вулиці — 30 градусів спеки за Цельсієм, а вони кажуть: «Заглушіть двигун, вимкніть кондиціонери». Я не звик до такого. Якщо так ставляться до своїх дітей, то що роблять чужим? В Хорватії ми пройшли все за дві хвилини. Звісно, було дуже неприємно і мені шкода, що українські діти зазнали таких прикрощів. Хоча сама поїздка була сповнена емоціями: діти по троє сиділи біля мене в автобусі, розповідали свої історії — а я розповідав, як влаштований професійний футбол. Моментами, звісно, було дуже складно: один хлопчик, ще не усвідомлюючи, що назавжди втратив батька, планував, як після повернення в Україну гратиме з ним у футбол. Приїхали до Спліта ми тільки о другій ночі дуже виснаженими.
— Яка програма чекала там на дітей і хто опікувався ними?
— Ми забезпечили їм усе — проживання в хороших умовах на морі, триразове харчування з фруктовими паузами, психологічну та медичну допомогу. Влаштовували їм футбольні турніри з маленькими хорватами. Також із ними приїхали вожаті, котрі пильно стежили за своїми підопічними. Кожна група перебувала там майже два тижні: перша — 12 днів, а друга — 14. Загалом мені вдалося організувати відпочинок для 300 дітей. Хоча спочатку думав, що візьму на себе 30-50. Телефонував своїм знайомим, вони обіцяли долучитися, тож ми набрали більші групи. Та потім, у відповідальний момент дехто від свої слів відмовився. Утім, я не звертався ні до жодного бізнесмена, чи політика. Я це зробив і робитиму далі.
— Ви — футбольний агент ФІФА, у минулому — футболіст. Чи зверталися за підтримкою до своїх колег-футболістів?
— Виявилося, що їм це не цікаво. Розмовляв і з футболістами, і з функціонерами, але безрезультатно. І в мене немає відповіді, чому так сталося. Хоча часто зараз бачимо, що той чи інший футболіст приїжджає до пораненого солдата, фотографується з ним, каже добрі слова й їде. Але ж на слова жити не можливо. Бійцю на фронті буде значно легше, коли він знатиме, що його дружині та дитині хтось допомагає, що вони мають якусь копійку. Мені незрозуміло, чому б не створити Фонд допомоги дітям від футболістів? Можна викладати історії дітей, і гравці можуть допомагати адресно конкретній дитині або бійцю. Я не хотів ні в кого брати гроші, казав: «Дам номер готелю, оплати, будь ласка, проживання і харчування для 50 дітей». Усе, більше нічого робити не треба було. Для футболістів — це не великі гроші. Щиро не можу зрозуміти байдужості до такої великої проблеми. Коли я тільки запускав проект, організовував прес-конференцію у Спліті, то зателефонував Артему Мілевському, котрий саме приїхав грати до Хорватії, і запросив його як публічну персону на спілкування з журналістами. Але він відмовився, сказав, що йому це нецікаво. Хай він і білорус, але Україна дала йому все, він тут став футболістом, грав за національну збірну.
— Підтримуєте контакти з дітьми, котрі з’їздили на відпочинок до Хорватії?
— У них є мій контактний номер, якщо виникають якісь проблеми, вони завжди можуть мене набрати. Після поїздки діти написали мені безліч листів зі словами подяки. Деякі завжди при мені, в моєму телефоні. Діти завжди пишуть від душі, й їхні слова надихають працювати і далі. Щиро хочу їм допомогти. І хочу, щоб приєдналися всі, хто має таку можливість — адже краще буде, якщо наступного літа поїдуть вже 2-3 тис. дітей. У нас попереду — ще новорічні свята. Не хочеться, щоб діти сумували.
Розмовляла Роксана Касумова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply