Новини для українців всього свту

Saturday, Apr. 17, 2021

Якби не Возницький, загинули б десятки тисяч скарбів

Автор:

|

Квітень 09, 2021

|

Рубрика:

Якби не Возницький, загинули б десятки тисяч скарбів
Борис Возницький

16 квітня 95 років тому народився Борис Возницький, справжній Герой України лавреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, директор Львівської галереї мистецтв і член президії Всесвітньої Ради музеїв при ЮНЕСКО.

Єдине, що єднає
При наближенні Дня пам’яток історії та культури, який українці відзначають щороку 18 квітня, журналісти нагадують своїм співвітчизникам про безліч проблем у збереженні спільної культурної спадщини. Але якщо розповісти з нагоди дня народження музейника №1 України про те, як той успішно рятував її безцінні скарби, то, може, вдасться звабити в його соратники інших справжніх, а не голослівних патріотів?
Щоправда, байдужий до особистої слави Борис Возницький у відповідь на публікації з приводу його 80-річчя перефразував відомий афоризм: «Аніж співати мені осанну, допомогли б матеріально в облаштуванні усього того, що я врятував для вас». Але ж «чим хата багата — тим і рада»…
Народився Борис Возницький у наполовину українському та наполовину чеському с. Ульбарiв у Дубнiвському районі Рiвненщини. Вочевидь, тому змалку звик «тримати марку» рідного йому перед неукраїнцями. Водночас, уродженець «мішаного» села ніколи не ділив на своє й чуже усе, що з’явилося на світ у його країні. Ба більше — стверджував, що «мистецтво — це єдина форма людської діяльності, яка веде до єднання людей і ламає всілякі бар’єри».
Відтак, удостоєний звання заслуженого працівника культури не лише України, а й Польщі. І визнаний не лише почесним членом Академії мистецтв України, а й таким же доктором Краківської педагогічної академії. А режисер із Польщі Малґожата Потоцька розповідала, що зняла фільм про нього «не тільки тому, що цифри врятованих ним творів вражають, а тому, що він зберігає дух давнини, нашу духовність і не вважає себе героєм, хоч своєю працею рятував українську душу».

Підкова на щастя
Його батько, котрий встиг повоювати у складі армії УНР і Червоного козацтва, лагодив своїм землякам чоботи та сільськогосподарський реманент. Тож, мабуть, від нього успадкував Борис Возницький бажання рятувати й відновлювати те, що знищують час і люди.
А під час боротьби чекістів-атеїстів із релігією буквально витягав їх із полум’я. На жаль, у вогонь вони потрапляли й після краху СРСР. В одному з інтерв’ю Борис Возницький розповідав: «Тому що ні люди, ні священики не розуміють, яка це цінність. Говорять: Навіщо нам таке старе лахміття?! Треба викинути або продати, а церкву розписати новенькими фарбами, свіжими кольорами, щоб, як на фотографії, все було. Згідно із статутом, якщо на ікону вже не можна молитися, ікона темна, кажуть, що можна її спалити, пустити з водою або закопати в землю. І коли наш музей історії релігії за проханням церковної громади Дрогобича передав їм 24 ікони, то вони їх… спалили!»
Спершу навчався в будівельному технікумі, але усе своє життя реставрував старі житла, а не споруджував нові. Бо й справді — якщо не навчимося берегти усе цінне, то нічого путнього унаслідок наших потуг не з’явиться.
Утім, передусім завдяки Борису Возницькому на мапі Львівщини з’явився ініційований і втілений ним унікальний історико-архітектурний комплекс «Золота підкова України», до складу якого мають увійти відреставровані ним Олеський, Підгорецький, Золочівський, Жовківський, Бродівський, Свірзький, Поморянський, Старосельський і Гербуртівський замки. Коли ж у цих свідках історії показуватимуть твори мистецтва, для яких бракує місця у львівських музеях і картинній галереї, то й іноземні туристи потягнуться до нас зі своєю валютою, й уся країна загалом стане привабливішою для європейців. А хіба ж це не розбудова держави?
17-річним юнака мобілізували до Червоної армії, командири якої двічі не могли повірити, що він єдиний уцілів у своїй роті в кривавих боях Другої світової війни, тому посилали його батькам повідомлення про загибель їхнього сина. Але той двічі «оживав», аби унаслідок його подвижницької праці воскресали давні ікони, картини, скульптури та замки, приречені на знищення».

Наше пророцтво
Щойно в війську з’ясувавши, що вміє малювати, Борис Возницький, за порадою свого батька, закінчив 1955 року Львівське училище прикладного й ужиткового мистецтва. Причому — з відзнакою. З цієї нагоди його фото першою надрукувала, наче пророкуючи йому його славне майбутнє, львівська обласна молодіжна газета, перейменована 1990-го на «Молоду Галичину».
Попрацювавши учителем малювання та креслення в Бродівському педагогічному училищі та трьох винниківських школах, вступив на факультет історії мистецтва ленінградської Академії мистецтв. Та ще до її закінчення Борис Возницький став інспектором музеїв у Львівському обласному управлінні культури.
А зарекомендувавши себе на посаді заступника директора з наукової роботи Музею українського мистецтва у Львові, був призначений директором картинної галереї, яку очолював до кінця життя. В одному з спресував два десятиліття свого життя таким чином: «У 1960-1970 рр., об’їхавши Львівську й Івано-Франківську області, ми зібрали 12 тис. речей. Сьогодні їхня вартість становить 4,2 млрд USD».
Почувши це, журналістка дивувалася: «І за свою працю ви отримали гідну винагороду? Мешкаєте в маленькій двокімнатній квартирі, ваша пенсія складає 170 грн. А через ваші руки проходили безцінні речі».
На що Возницький відповів: «Заможні люди надто швидко з людей, які заробляють гроші, перетворюються на людей, які їх самовіддано стережуть. А я свою самовідданість віддавав іншим речам — мистецтву, приємному товариству, гарним жінкам».
Тож не те, що не продавав безцінні знахідки приватним колекціонерам, а навпаки — переконував їх своїм прикладом, як, приміром, художницю Ярославу Музику й посла Індії в Україні, віддавати свої скарби під його опіку. Бо, з його слів, «люди, які пройшли випробування вогнем, важче поступаються своїми моральними засадами». Возницький дотримувався їх доти, доки не загинув 23 травня 2012 року в автокатастрофі на Львівщині.

Із перших уст
2007 року Борис Возницький розповів в одному з інтерв’ю: «Коли 45 років тому я заступив на цю посаду, у нас було 11 тис. експонатів. Зараз — близько 60 тис. Тобто я майже в шість разів збільшив фонди галереї, причому не якимись випадковими експонатами. На той час у Львівській області були зачинені 500 католицьких костелів і 800 церков. Скрізь були склади. Оперний театр дав нам списану вантажівку, мені особисто товариш із Москви подарував мотоцикл, і ми вирушили в експедиції, під час яких зібрали 15 тис. предметів і створили велику колекцію творів національного мистецтва — близько тисячі портретів і близько 2 тис. ікон. Жоден музей Європи не похвалиться тисячею реґіональних портретів! Навіть Париж не має тисячі паризьких портретів XVI-XVIII ст. У них, звісно, є багато портретів, але з усієї Франції. А ми маємо намальовані саме у Львові. Це рідкісна колекція. Під час революції яке було гасло? Мир халупам — війна палацам. Отож усе палили, нищили, в т. ч. меблі. А ми назбирали дві з половиною тисячі меблів ХІХ ст.».
Дехто навіть сміявся: «Возницький, нащо ти ті меблі збираєш?». А тепер уже ніхто не кепкує, бо вони заповнюють наші замки, музеї. «І це була велика справа, яка вирішила подальше існування галереї, — правив далі мистецтвознавець, — ідеться про близько 20 тис. експонатів, які потрапили до нас під час експедицій. Олеський замок, наприклад, ми відреставрували і відкрили за п’ять років, причому це був 1975 рік, коли радянська ідеологія забороняла таке взагалі. Президент України запропонував мені посаду генерального директора Київського арсеналу. Та я не можу все кинути! Розпочав цю роботу і мушу, скільки вистачить сил, її закінчити. Я так собі думаю: а мені хіба це потрібно? Я що, мав колись зарплату більшу? Чи сиджу на одній картинній галереї, чи роблю 15 об’єктів — заробітна плата одна! Правильно, мені дали за цю роботу Зірку Героя. Президент Польщі нагородив мене найвищим орденом Польщі. І, попри це, ми ніби нікому не потрібні. Тому що нас треба фінансувати, бо маємо найбільший музей в Україні!».
Як повідомляв «Міст», директор Львівської галереї мистецтв загинув в автомобільній трощі 2012-го.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online