Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 21, 2021

Вклонімося жінці-легенді

Автор:

|

Листопад 19, 2015

|

Рубрика:

Вклонімося жінці-легенді

Ірина Козак

У Львові, серці українського П’ємонту, бере початок дивне, бурхливе, пристрасне та героїчне життя Ірини Савицької (в заміжжі — Козак). Саме у місті Лева в родині лікаря вона народилася 30 жовтня 1925 року, закінчила гімназію та стала студенткою медичного факультету Львовського університету.
Ірина стала незрівнянням та яскравим уосібленням нелегкої жіночої долі українки, яка не оминула багатьох представниць жіночої статі, котрі пов’язали своє життя з боротьбою за волю України в часи Другої світової війни та повоєнні роки. Під супровід нелегких підпільних і повстанських випробувань проходила її буремна юність.
Ледве досягнувши 14-річного віку, гімназистка Ірина стала членом юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН), брала активну участь у підпільних акціях українських націоналістів, котрі не змирилися з першою совєцькою, а згодом і німецькою окупацією, працювала як вишкільниця в Крайовому осередку юнацтва ОУН на західно-українських теренах.
Життя Ірини викреслене за простими, але напрочуд героїчними лекалами: «Пласт», підпільна сітка ОУН, Український Червоний хрест (УЧХ), Українська повстанська армія (УПА), жіночі організації, активна громадсько-політична діяльність на чужині. Але з-поміж інших українських достойниць її завжди вирізняла надзвичайна активність і подиву гідна самопосвята.
Ірина Савицька була однією із небагатьох жінок-підпільниць, котрим вдалося пробитися через совєцькі, польські та чеські кордони. 1944-го вдалося дістатися західних теренів і Дарії Ребет (Цісик) — членкині Президії УГВР, де вона після довгої розлуки зустрілася зі своїм судженим Левом Ребетом, котрий до свого ув’язнення німцями входив до Українського державного правління, що постало у Львові в перші дні липня 1941 року, але згодом було розв’язано німецькою окупаційною владою.
Ірина Козак небезпідставно вважає найпотужнішою постаттю останнього збройного періоду української визвольної боротьби минулого століття Романа Шухевича. Він був одним із тих, хто формував українську політичну думку і його вплив на підпільників був вирішальним. Шухевич хотів домогтися, щоб постанови Третього надзвичайного збору ОУН (1943), Програми УПА та Платформи Української головної визвольної ради (УГВР) були засвоєні не тільки провідною верствою, але й найширшими народніми масами. «Чупринка був дуже чуйний на внутрішні непорядки і надужиття, — згадує п. Ірина. — Його тезою було, що гасло «ціль освячує засоби» — наскрізь фальшиве, і що велику, як ми казали святу боротьбу, треба вести чистими руками. Найтяжчим моїм обов’язком було повідомити генералові про арешт його родини. Він прийняв цей удар мужньо, але змінився в очах».
Це було після 17 липня 1945 року, коли в села Биличі на Старо-Самбірщині у будинку о. Мицака спецпідрозділ НКҐБ арештував Наталю Шухевич, її матір і дітей. Синові Шухевича Юркові було тоді 12 років, донька Маруся мала неповних п’ять літ. Дітей згодом вивезли до дитбудинку в Чорнобилі, а пізніше — до Сталіно (тепер — Донецьк). Дружина генерала довгі роки поневірялася по большевицьких тюрмах — то у Львові, то у Києві, постійно потрапляючи під підступні провокації своїх катів, метою котрих було заманити у пастку Тараса Чупринку.
Восени 1946 року Ірина Савицька («Бистра») йде на Захід як спецкур’єр Романа Шухевича. «На одній зі зустрічей, коли він доручав мені йти на Захід, — згадує жінка, — Чупринка витягнув мапу, знайшов на ній Львів і Мюнхен і сказав: «Як ви там дійдете, не знаю, але не маєте права йти організаційними зв’язками, бо там включилося КҐБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили». Ці слова Шухевича були останніми, які судилося почути з його вуст «Бистрій».
З її спогадів дізнаємося також цікаві факти з життя, діяльності та побуту інших очільників визвольного руху. В одному з своїх звітів вона детально описує становище на українських теренах першого повоєнного 1946 року, висловлює з цього приводу свої міркування щодо перспектив і тактики визвольної боротьби, подає свої пропозиції, спрямовані на оптимізацію засобів у діяльності УПА та підпільної мережі ОУН.
Після прибуття на Захід, в американську зону окупації, а відтак до Мюнхена, що став осередком життя української політичної еміґрації, 20-річна Савицька з головою поринає в активне суспільно-громадське та політичне життя великої частини нашого народу, яка опинилася за кордоном, втікаючи від репресій большевицького режиму, тортур і знущань. Поступово з боями до Західної Німеччини починають прибувати окремі вояки УПА, як також рейдуючі відділи. Повернення для ведення боротьби до краю, де лютує окупант, тепер вже видається остаточно неможливим. У т. ч. й через інфільтрацію в ОУН провокаторів і агентів спецслужб СРСР та Польщі, прикордонні перепони, що призвело згодом до фактичного знищення й арештів не тільки провідних, але й рядових учасників визвольного руху. Але підпільна боротьба тривала.
У своїх спогадах, записаних із її слів у Торонто 27 жовтня 2002 року, що були згодом опубліковані у пластовому журналі «Юнак», Ірина Козак розповідала: «Я познайомилася з Романом Шухевичом 1943 року. Булла членом УПА і заступником Катрусі Зарицької (голови УЧХ). Їздила й організувала підпільний УЧХ і часто зустрічалася з командиром. Роман Шухевич був не тільки головний командир УПА — від 1944-го він також був головою секретаріату УГВР і секретарем у військових справах. Мав усі найвищі пости, але ви ніколи не побачили в Романа Шухевича зарозумілості, не побачили, щоб показував, що він — провідник. Був надзвичайно скромний, мав велике розуміння до людей, ніколи не давав наказів, яких сам би не міг виконати. До підлеглих ставився дуже людяно, мав для всіх час. Якщо хтось мав якісь проблеми, вмів слухати. Багато людей не вміють цього робити — почують два-три речення, а тоді повчають».
Одруження Ірини Савицької 1949 року з Володимиром Козаком в еміґрації було справжнім щастям для неї, бо її чоловік був тим, хто, як і вона, але в іншій формі, присвятив своє життя визволенню українського народу, зазнавши ще юнаком «переваг» большевицької дійсності. Зрозуміло, що посвята обох цих людей для досягнення однієї мети — здобуття незалежності Україною — була визначальною в їхніх взаєминах й на це були спрямовані всі їхні зусиля. Від шлюбу згодом з’явилася на світ донька Роксоляна, а згодом сім’я поповнилася внучкою Таїсією. Пані Ірина хотіла разом із своїм чоловіком прожити все життя, але сталося так, що хоробрий сотник відійшов у вічність на 77-му році життя. Й тепер п. Ірина залишилася в колі сім’ї своєї доньки.
Значний внесок зробила Ірина Козак також і в царині розбудови громадського життя українських жінок в еміґрації. Однією з її головних праць є її стаття «Жінка в модерному суспільстві», де авторка виступає за справжню рівність жінок в усіх країнах на засадах Конвенції про політичні права жінки (1952), визначаючи проблему жіноцтва насамперед як соціальну. Ця стаття була покладена в основу доповіді п. Козак на з’їзді Об’єднання українських жінок у Німеччині, який відбувся 17 травня 1975-го. Поряд із тим, що у зазначеній доповіді ґрунтовно було проаналізовано, наскільки формальна рівноправність жінок стала дійсністю на той час у країнах Заходу і в чому ще залишалася дискрепація між теорією та практикою, чимало місця в доповіді привсячено становищу жінки в совєцькому суспільстві та накреслено шляхи її визволення. Авторка доповіді справедливо зазначала, що в «Україні жінка завжди була у великій пошані. Теперішній стан випливає з послідовного застосування марксистського вчення про емансипацію, тобто звільнення жінки. В Україні є тотальне зрівняння жінки з чоловіком, а це — не тотожне з рівноправністю та рівновартістю. Жінки в Україні мають не тільки право, але й обов’язок виконувати всяку працю, в т. ч. й найважчу, і за неї дістають нижчу зарплату, бо їм не під силу виконувати визначені норми. Тому розрив оплати за працю є набагато більшим, ніж у західних країнах, хоча формально жінки дістають за виконану працю таку саму оплату, як чоловіки. У Радянському Союзі жінки виконують і найтяжчу працю: 88 % жінок працює річними землекопами, 31 % — вантажниками. Все те (поряд із домашніми обов’язками) обтяжує жінку та виснажує її. В цьому є велика небезпека і для жінки, і для майбутнього народу».
Завжди енергійна, рішуча й подекуди категорична жінка-легенда не пішла у приватне життя зі здобуттям незалежності Україною, коли, здавалося, досягнуто основної мети всього її героїчного та кипучого життя. Вона донедавна часто бувала в Києві та Львові, досі цікавиться суспільно-громадським життям, не нехтувала участю в роботі форумів українського жіноцтва та міжнародних заходах жіночих організацій. Їй безперечно було що сказати новітнім лідерам жіночого руху.
Ірина Козак і досі жива, бистра та незглибима, з невичерним оптимізмом та секретами своєї пребагатої духовості. Вона завжди й повсякчас в думках і серцем лине до рідної України. Тож вітаємо жінку-легенду, жінку-героїню, зі славним ювілеєм й зичимо доброго здоров’я на многії літа.

Олександр Панченко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply