Новини для українців всього свту

Tuesday, Apr. 13, 2021

Син польки рятував українців як не дивізією, то енциклопедією

Автор:

|

Вересень 25, 2020

|

Рубрика:

Син польки рятував українців як не дивізією, то енциклопедією
Володимир Кубійович

23 вересня 120 років тому в родині чиновника у Новому Сончі на Лемківщині (тепер — Республіка Польща) народився громадський діяч, географ і демограф Володимир Кубійович.

Географія — також зброя
1918-го син українця й польки Володимир Кубійович, котрий виріс на найзахіднішому краєчку наших етнічних земель, хоч і розмовляв тоді рідною мовою свого батька з акцентом, перервав навчання в Яґеллонському університеті у Кракові, щоб вступити до складу Коломийської запасної батареї Української галицької армії й взяти участь у війні проти… Польщі. Захворівши восени 1919-го на тиф, демобілізувався, але продовжив у тому ж університеті не лише навчання, а й визвольну боротьбу свого народу.
Бо українцям фатально бракувало географів, аби переконати Антанту, що саме їхні співвітчизники переважають на Галичині, Лемківщині, Посянні, Холмщині та Підляшші. Позаяк їм століттями перешкоджали у становленні власної науки, їхні арґументи ґрунтувалися тоді на працях австрійських науковців, котрі, своєю чергою, черпали «факти» зі сфальсифікованих польських досліджень.
Коли ж проф. Кубійович довів їхню тенденційних у своїх працях «Територія і людність українських земель», «Розміщення населення в бойківських Карпатах», «Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Географічний нарис», «Географія українських і сумежних земель» та «Атлас України і сумежних країв», то розлючені поляки звільнили його за «українофільство» з посади доцента Яґеллонського університету, в якому він викладав впродовж 11 років (працевлаштовуватися до Львівського університету поляки українцям цинічно перешкоджали). Дослідник Максим Стріха оцінив ту працю Володимира Кубійовича так: «Політична позиція Володимира Кубійовича ніколи не лишала сумнівів, яскраво виявлялася в його наукових працях. Він прагнув якомога повніше дослідити національний склад населених пунктів Галичини й інших українських земель. Відтак потрапляв до гарячих дискусій з польськими науковцями, то з його карт незаперечно випливала одна обставина: «Галичина — це споконвічна українська земля, де польськість є лише острівцями у великих містах».

Координатор порятунку
Натомість серед своїх співвітчизників здобув авторитет, достатній для того, аби його обрали 1940 року головою Українського центрального комітету (УЦК), який координував діяльність громадсько-культурних організацій наших співвітчизників у «Генеральній Губернії» — адміністративній одиниці, до складу котрої німці спершу додали Лемківщину, Посяння, Холмщину та Підляшшя, а 1941-го — й Галичину.
Очолюючи УЦК, проф. Кубійович, попри вкрай несприятливі для цього умови, все ж зумів організувати допомогу українським утікачам і дітям-сиротам Прикарпаття. Ще й домогтися від нацистів звільнення 90 тис. військовополонених галичан і посприяти 300 особам, переважно євреям, в уникненні арешту, а відтак і загибелі.
Політолог Ігор Лосєв оцінює діяльність Володимира Кубійовича на цій посаді так: «Створення Українського центрального комітету під час окупації України з історичного погляду було виправданим, оскільки УЦК допоміг організувати у жорстких умовах німецької окупації, польської недоброзичливості українське національне життя, згуртувати творчі й енергійні сили українського суспільства на західних землях.
То мало велике значення. Скажімо, на Сході України, коли червоні війська відступали, вони здебільшого кидали місцеве населення напризволяще, аж ніяк не дбаючи про його виживання, часто знищуючи матеріальні умови його виживання в контексті стратегії випаленої землі, висаджуючи в повітря водогони, дороги, підприємства, електростанції тощо. Часто-густо люди, що залишалися на окупованій території були приречені на голод і загибель. У таких умовах дуже важливим було створення різних форм самоорганізації населення, що й робив Кубійович».

Годував понад сто тисяч
Щоправда, частина істориків закидає проф. Кубійовичу колабораціонізм із гітлерівцями, але дослідник Володимир Косик оприлюнив його лист до глави «Генеральної Губернії» з протестом проти геноциду українців. Та й Єжи Ґедройць, редактор польського видання «Культура», писав, що Володимир Кубійович на посаді керівника УЦК «поводив себе беззастережно».
Натомість сам він виправдовував свою лояльність щодо німців прагненням допомогти українцям вижити у катастрофічних умовах Другої світової війни. І факти засвідчують, що багато чого йому таки вдалося досягти.
За даними історика Кіма Науменка, «в Галичині діяли 1 366 польових кухонь, в яких безкоштовно харчувалося понад 100 тис. бідних, близько 2 тис. дитячих садків для 114 тис. дітей». Це й же дослідник встановив, що «коли Підкарпаттю навесні 1942 року загрожував голод, на Львівщину і Тернопільщину вивезли 25 тис. дітей».
А щодо участі проф. Кубійовича у творенні дивізії «Галичина», сам глава УЦК арґументував її прагненням об’єднати українців, насильно рекрутованих гітлерівцями у німецькі військові частини, у національне збройне формування, здатне за сприятливих обставин стати ядром їхньої власної армії. А за несприятливих — принаймні допомогти українцям у німецькій формі уникнути після капітуляції британцям загибелі у ГУЛАГу, чого, врешті-решт, йому таки вдалося досягти.

«На сторожі коло них»
І принаймні цієї програми-мінімуму домігся, адже англійці не видали Сталіну вояків дивізії «Галичина», перейменованої 1945 року на Першу дивізію Української національної армії (УНА). На жаль, більшість вояків Другої дивізії УНА, створеної Українським національним комітетом, заступником голови якого — генерал-хорунжого Павла Шандрука —обрали 12 березня 1945-го Володимира Кубійовича, врятувати не вдалося.
Зате українці завдячують йому тим, що далеко не в останню чергу завдяки його діяльності на посадах генерального секретаря Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) за кордоном» і голови НТШ у Європі їхня наука уникла на еміґрації «прокрустового ложа» комуністів. Передусім його клопотами відродився в Мюнхені Український вільний університет і вийшла десятитомна «Енциклопедія українознавства», у якій понад 200 учених на чолі з її головним редактором Кубійовичем подали наукові арґументи за повноцінність нашої нації, спростувати котрі комуністам не вдалося навіть у 16-томній «Українській радянській енциклопедії» (УРЕ), пронизаній лояльністю до «старшого брата».
Академік Ярослав Яцків вважає створення «Енциклопедії українознавства» науковим подвигом. А пояснює таку високу оцінку так: «Знання про Україну, яке дав світовій громадськості та світовому українству Кубійович, не можна переоцінити. Ми знаємо, як усе починалося. Знаємо, що початок створення «Енциклопедії українознавства» мав наслідки створення УРЕ. Завдяки цьому вийшла і ця друга енциклопедія. В результаті наука збагатилася двома енциклопедіями».
А ще проф. Кубійович загалом опублікував близько 80 праць з антропогеографії, етнографії, картографії та демографії України. Найголовніше з них на думку Максима Стріхи: «Не лише етнографічні карти, які, на жаль, є пам’ятками доби, бо надто суворо пройшлася по тих селах і містечках війна. Це насамперед українські енциклопедії. Перша тритомна, і друга, яка заповідалася десятитомною, вийшов ще й 11-й додатковий том, була вона переведена в Україні в роки незалежності, отже стала фактом нашого життя, й її англомовна версія».
Помер Володимир Кубійович 2 листопада 1985 року в Сарселі, неподалік від Парижа. А 24 вересня 2000-го у сквері між вул. Івана Франка й Іларіона Свєнціцького у Львові посвятили камінь, що мав лягти у фундамент пам’ятника цьому непересічному українцю, у котрого не забракло беззаперечних заслуг перед співвітчизниками. Але на монумент не спромоглися й досі.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply