Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 17, 2021

Талант Леся Мартовича «паралізував» Василя Стефаника

Автор:

|

Лютий 15, 2021

|

Рубрика:

Талант Леся Мартовича «паралізував» Василя Стефаника
Лесь Мартович

12 лютого півтора століття тому в Торговиці на Городенківщині народився письменник, чиї твори актуальні й досі.

«Більмо в оці»
Лесь (Олекса) Мартович з’явився на світ у родині сільського писаря, котрий, за словами письменника Василя Стефаника, «був взором порядного, непідкупного громадянина». Попри це, його сина, майбутнього письменника й доктора права повчали в школі биттям.
Дослідник Роман Горак з’ясував: «Били за те, що Лесь сам дуже бився — не давав перейти дорогу корчмаревим дітям, ганявся за дітворою з панського двору, бо ті дуже гнуться перед паном, дражнив попівських служниць і слуг».
Мартович через обмаль на Наддністрянщині українських гімназій навчався в Коломиї в польській. Створив у ній із друзями, зокрема, Стефаником та Іваном Семанюком (псевдонім письменника Марка Черемшини) та майбутнім головою Української радикальної партії та віце-президентом законодавчого органу Західноукраїнської Народної Республіки Левом Бачинським) підпільний гурток — «таємну громаду».
Дослідник Ма’яна Шевелєва пояснила: «Чимало паничів задирали Мартовича, адже він хоч і здібний, проте бідняк. Окрім багатіїв, зневажливо до мужицьких дітей ставилися й самі вчителі, постійно брали на кпини за ортографічні помилки в польській мові, та й за селянський одіж кепкували. Олекса відчув відверту дискримінацію з боку поляків Галичини, які зневажливо ставилися до русинів (українців), яких вважали за мало освічених «мужиків». Через постійні насмішки «хлопські діти» створювали гуртки».
Дослідник Роман Якель з’ясував: «Хлопці «ходили в народ», пробуджували національну свідомість селян Покуття, агітуючи їх за створення читалень «Просвіти», кооперативів, відзначали шевченківські свята. Бунтарський дух Леся став більмом в оці австрійської шкільної адміністрації, і його виключили з гімназії».
«Ми зійшлися аж в четвертій клясі в тайнім кружку коло великої скрині, яка містила понад 300 «заказаних» книг. Тоді ми читали ті книги, а мало вчилися. Мартович був надзвичайно здібний і вдома ніколи не вчився, а що був і сміливий, то сварився з професорами, а навіть кидав в них книжками!», — згадував Стефаник.
«Неспокійна вдача, гостра реакція на національні утиски й соціальну несправедливість «занесли» хлопця в новий таємний гурток — у Дрогобичі. Та Мартович заледве не вилетів тепер уже з Дрогобицької гімназії. А сталося це завдяки тому, що її директор Олександр Борковський хоч і не зміг вибити з голови Леся та його однодумців радикальних ідей, усе ж переконав шкільного інспектора Івана Левицького дати хлопцям спокій», — розповів Якель.

«Любив тверезо»
Ще гімназистом, нехтуючи погрозами влади, відстоював національні та соціальні права українців у дописах до львівських радикальних часописів «Народ» і «Хлібороб», а також у сатиричних оповіданнях. Останні порадив видати його вчитель Теофіл Грушкевич.
Гроші на видання 1889 року його першого оповідання «Не-читальник» видурив у своєї матері Стефаник. Але дісталося у них не лише ворогам. Мартович, за словами письменника Михайла Яцківа, не любив мужика сліпо, він любив його тверезо, здорово та сильно, як сам мужик свою власну дитину».
Тож Мартовича жартома прозвали «доктором хлопістики». Дослідник Якель пояснив: «В образі «Рудаля-не-читальника» Мартович сатирично і водночас з добродушним гумором відтворив психологію типового галицького селянина, який, зарившись у своєму кутку, злостивився на все, що його оточувало. Для нього вороги — школа, кооперативи, преса, а свій порятунок дядько пов’язує з вищим начальством — урядовцем, цісарем».
Оповідання Мартовича були настільки дошкульними, що Стефаник запевняв: «Не можу забути того щастя, яке нам давав Лесь Мартович своїми ґеніяльно злосливими оповіданнями».
Михайло Коцюбинський писав Мартовичу, що той та інші наддністрянські письменники «загнали у кут наших українських (наддніпрянських. — Авт.)». Відтак, просив: «Я такий прихильник Вашого таланту, так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати».
Художник Іван Труш писав, що оповідання Мартовича «Стрибожий дарунок» — «удачна сатира на людей, що поза своїми дрібними справами не потрафлять знайти спільного інтересу». Яцків прирівняв це оповідання «до сили пера Достоєвського».
«Поєднуючи сарказм із гумором, письменник передав усю безодню морального занепаду галицького села. Обмежені, озлоблені, а тому й заздрісні люди бажають усіх бід своєму сусідові. Мешканці сільської глибинки втратили відчуття часу, живуть у своєму обмеженому світі, поза суспільними епохами та формаціями. Вони й пальцем не ворухнуть, аби щось змінити у своєму житті на краще, сподіваються на вищу Стрибожу силу і бояться навіть попросити свого начальника в образі Стрибога, щоб їм не встановили вищих податків», — пояснив Якель.
А Іван Франко наголосив: «Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького люду, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».
«Величезний талант Леся Мартовича просто паралізував мене, і я нікому не признавався, що я також письменник», — зізнавався Стефаник.

Три «П»
Не зрікся літератури та журналістики й після вступу 1892 року на найдешевший тоді правничий факультет Чернівецького університету, де виконував обов’язки бібліотекаря таємного товариства «Союз», яке «підтримувало любов до всього українського». Водночас, брав участь у роботі радикальної партії та допомагав редагувати за мізерну платню — 30 гульденів — часопис «Хлібороб».
Перервав своє навчання 1895-го, бо його батько не мав змоги утримувати сина в університеті. Склавши перший правничий іспит, працювати помічником адвоката — не так для заробітку, бо ця посада не забезпечувала навіть життєвого мінімуму, як для відстоювання прав неосвічених селян у судах.
Останній іспит на адвоката склав аж через 17 років після вступу до університету. Але зробив це в іншому — у Львівському, після чого відкрив власну невелику адвокатську контору.
Та вже наступного року, не маючи можливості виконувати свої професійні обов’язки через погіршення стану здоров’я, припинив адвокатську практику, яка не давала значних прибутків. Втім, попри постійні недуги, його вистачало й на редагування в 1897-1898 рр. часопису «Громадський голос».
Не заробивши за це на власне помешкання, спав у редакції. Тож про одруження не могло бути й мови. Але на запитання, чому ж досі не знайшов собі пари, відповідав жартома: «Найважливіша причина тут, мабуть, та, що всі жінки, які мені подобались, були дуже інтелігентні. Вони розуміли, що мене сильно тягне тільки до трьох «П»: письменства, пива і парубоцтва. А це такі три «П», які дуже тяжко погодити з четвертим «П» — подружжям».
Уже тяжкохворим захистив навесні 1914 року дисертацію й одержав наукову ступінь доктора права. Але в ході Першої світової війни був змушений працювати адміністратором сільських господарств і доглядачем за полоненими вояками російської армії в Погариську. У ньому 11 січня 1916-го й помер.
Але його твори, на жаль, залишилися актуальними досі. «Ну хіба відійшов у минуле вдаваний патріот України о. Кабанович, який ні на йоту не намагається допомагати землякам (оповідання «Лумера»)? Нікуди не подівся і пристосуванець Іван Рило з однойменного оповідання, який «перемінюється в усяку тварину», першим рветься отримати матеріальні блага, голосує за гроші тощо, — зауважив Якель. — А колективний образ «хрунів» (тобто виборців, які голосують за гроші) помітний упродовж усієї творчості письменника. Не сумніваюся, що якби письменник був живий, то від його пера неабияк перепало би нинішнім «хруням», які продають свій голос на будь-яких виборах — місцевих, парламентських, президентських. Бо вважають, що від їхнього волевиявлення нічого не залежить, а додаткова копійчина в кишені буде незайвою».
До 100-річчя від дня смерті Леся Мартовича «Міст» опублікував його біографію.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply