Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 4, 2021

Син священника завершив «попівську добу в українському національному русі»

Автор:

|

Листопад 11, 2021

|

Рубрика:

Син священника завершив «попівську добу в українському національному русі»
Кость Левицький

12 листопада 80 років тому пішов у засвіти Кость Левицький, перший керівник уряду Західно-Української Народної Республіки.

Завоювання Галичини
За іронією долі, з цим сином священника, який народився 18 листопада 1859 року в Тисмениці (тепер — Івано-Франківщина), пов’язують завершення «попівської доби» в українському національному русі на Наддністрянщині та початок «адвокатської». Адже він згуртував та очолив національний рух тоді, коли, зі слів Івана Франка, «інтенсивність, ширина й глибина розвоєвого руху українства була більша, ніж коли-небудь перед тим».
Польські історики неабияк били тоді на сполох. Станіслав Смолька констатував «українське завоювання Галичини». Франциск Буяк пророчив: «Наше майбутнє у Східній Галичині не обіцяє добра».
Навчаючись у Львівському університеті, Левицький став 1881-го співзасновником гуртка правників при «Академічному братстві». А після захисту в 24-річному віці докторської дисертації трансформував свою адвокатську контору в один із національно-культуpних і політичних осередків.
Наступного року став співзасновником і віцеголовою першої політичної організації в Наддністрянщині — Hаpодної ради. 1892-го очолив її Народний комітет, який запевнив у своїй відозві, що домагатиметься державної самостійності українців. А своїм першочерговим завданням проголосив: «Щоби у продукції, кредиті та торгівлі визволитися з-під залежності й визиску з боку інших народів та мати в своїх руках потрібні засоби».
Пpавники-наддністрянці пояснювали австрійські законів про кpедитно-господаpські товариства й особисто взяли участь в їхній організації, аби сприяли добробуту українців та їхньому почуттю власної гідності. А отже — створенню й фінансуванню ними 77 філій і майже 3 тис. читалень «Просвіти» та 96 січових товариств.
Левицький писав для них бpошуpи про закони та редагував перший український юридичний журнал «Часопись правнича». Став співзасновником ощадного товариства «Дністер», ініціатором першої української акціонерної спілки «Земельний банк гіпотечний» і директором «Крайового союзу кредитового» та «Крайового союзу Ревізійного», який 1914 року складався зі 609 кредитових спілок.

Репрезентант нації
Народна Рада, очолювана Левицьким, 1899-го трансформувалася в «Національно-демократичне сторонництво», у якому, зі слів історика Тараса Гунчака, «опинилась більшість інтелігентів, а керували ним люди, котрі користувалися загальною пошаною». 5 січня 1900 року саме воно першим серед наддністрянських організацій заявило, що «повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися в одну новочасну культурну державу».
Таку ж мету обрала й наймасовіша тоді на Наддністрянщині Українська національно-демократична партія (УНДП), співзасновником якої 1899-го та головою у 1902-1919-х рр. був Левицький. А позаяк його не раз обирали до галицького сейму та Віденського парламенту, ще й очолював у 1908-1916-х рр. Сеймовий клуб у Львові, а у 1910-1916-х рр. — Українську парламентську pепpезентацію у Відні.
Її наполегливість змусила австро-угорський уряд запевнити напередодні Першої світової, що невдовзі збільшиться представництво українців у віденському парламенті та різних адміністративних стpуктуpах, pозшиpиться сфера вживання української мови та відкриється український університет, нові середні й початкові школи. Тож одразу ж після початку тієї війни Левицький ініціював утворення з представників наддністрянських політичних партій Головної української ради (ГУР), яка закликала сприяти Австро-Угорщині, позаяк росіяни не приховували своїх намірів покласти край національному рухові у Галичині.
Очолена Левицьким ГУР запевняла, що наддністрянці заслужать своєю лояльністю стосовно Австрії українську автономію в складі імперії Ґабсбурґів. Завдяки йому й лідеру буковинців Миколі Васильку уряд санкціонував створення Леґіону січових стрільців, які 1918-го стали ядром збройних сил ЗУНР. Коли ж ГУР об’єдналася зі Спілкою визволення України, створеною емігрантами-наддніпрянцями, у Загальну українську раду (ЗУР) — репрезентанта всієї української нації, то її теж очолив Левицький.
Та коли 1916 року імператор замовив прем’єрові віденського уряду законопроєкт про його невтручання в урядування поляків у Галичині, опоненти ЗУР змусили її передати свої повноваження парламентській pепpезентації. А Левицький — головуванням у ній Євгенові Петpушевичу, залишившись на чолі міжпартійного Українського народного комітету, роль якого навіть автори підручників з історії не зауважили.

Опортуніст чи герой?
Вони запевняють, що ЗУНР не з’явилася б на карті світу, якби сотник січовиків Дмитро Вітовський не наполіг на державному перевороті у Галичині саме 1 листопада 1918-го. Але «Листопадового здвигу» не було б узагалі, якби про нього не подбали до появи Вітовського у Львові 30 жовтня того року.
Учасник тих подій Степан Баран запевняв, що 7 вересня 1918-го «на засіданні Народного комітету, що проходив в умовах суворої конспірації, вирішили створити постійно діючий координуючий орган для підготовки державного перевороту» й «комісію військову, аби підготовити оружну силу до переведення державного перевороту». А за даними дослідника Ісидора Нагаєвського, «Народний комітет, до якого входили Левицький та інші, діяв у тісній співпраці з гуртом військовиків».
Та й Лонгин Цегельський, один із державних секретарів ЗУНР, писав: «Зовні ми були лояльні австрійці, але приготовляли переворот, таємно вирішений провідниками Української Національної Ради ще в серпні 1918 року».
Першим серед тих, хто готував переворот, Цегельський називав Левицького. А 18 жовтня 1918-го його обрали до Президії Української Національної Ради (УНРади) — законодавчого органу Української держави, проголошеної того дня й названої 13 листопада Західно-Українською Народною Республікою.
Навіть історик Іван Лисяк-Рудницький, який вважав, що «тогочасна політична Галичина не мала провідних особистостей на геніальну міру», визнав: «Провід молодої державности опинився не в руках невідомих авантурників, а в руках людей, що їхню абсолютну персональну чесність та високе почуття відповідальности весь народ слушно вірив».

Прем’єр на місяць
Позаяк Левицький очолив галицьку «делегатуру» УНРади, саме він скликав 31 жовтня 1918 року нараду, на якій вирішували долю «Листопадового здвигу», бо президент УНРади Євген Петpушевич перебував тоді у Відні. Коли ж Вітовський закликав на тій нараді не відкладати переворот і здійснити його наступної ночі, зі слів Цегельського, «Левицький заспокоїв, ствердивши, що нема жодної пропозиції, а тим більше рішення переносити дату перевороту»; «не пройшло й п’яти хвилин, як одностайно було вирішено: здійснити цієї ж ночі переворот».
А 9 листопада 1918-го УНРада обрала Левицького «президентом Ради Державних Секретарів» ЗУНР (керівником уряду). А за сумісництвом — державним секретарем фінансових справ. Щоправда, на початку грудня Левицький заявив, що складає з себе повноваження прем’єра. Історики Микола Литвин і Кім Науменко пов’язали ту відставку з розходженнями у поглядах Левицького та Петрушевича, які входили до різних фракцій УНДП.
Подальші політичні посади Левицького — голова комісії виборчої реформи при уряді ЗУНР, уповноважений із питань преси і пропаґанди та закордонних справ у закордонному уряді ЗУНР, глава його дипломатичних делегацій і Союзу українських адвокатів, член Начальної ради адвокатів у Варшаві, редактор часопису «Життя і право», директор Центробанку.
Восени 1939-го його заарештували НКВСівці, відпустивши через 20 місяців. Зокрема, утримували у в’язниці в Москві.
У червні 1941 року він став співзасновником і головою Ради сеньйорів, яка, за словами історика Тараса Гунчака, «мала слугувати своєрідним парламентом при львівському крайовому правлінні Ярослава Стецька». 30 липня 1941-го вона перейменувала себе в Українську національну раду й обрала своїм почесним головою митрополита Андрея Шептицького, висловила протест проти приєднання Галичини до Варшавської генеральної губернії та претендувала на роль політичного представника українського народу перед німецькою владою.
Коли 13 листопада 1941 року її голова Левицький помер, то не знайшлося жодного іншого авторитетного світського українця, який міг би його замінити. Тож до припинення німцями діяльності УНРади її очолював владика Шептицький.
Як повідомляв «Міст», у Львові з’явився пам’ятник лева з герба ЗУНР.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online