Новини для українців всього свту

Saturday, Jan. 22, 2022

Про Андрусіва в роковини його смерті

Автор:

|

Грудень 29, 2021

|

Рубрика:

Про Андрусіва в роковини його смерті
Петро Андрусів

Із цікавої розповіді Петра Андрусіва я дізнався про його ранні роки життя: «Народився 2 липня 1906 року в Каменоброді Городецького повіту в сім’ї Степана і Марії Андрусівих як один із шістьох дітей. У час Першої світової війни, коли велися запеклі бої австрійської армії з москалями і нас вигнали з Каменоброду біля Львова, бо там проходила фронтова лінія, я майже дев’ятирічною дитиною загубився від своїх батьків. Кубанські козаки знайшли мене пораненого і заплаканого в рові, перев’язали рану, взяли на коня і відвезли до лікарні в Рівному. Підлікувавшись, я опинився аж у Москві на збірному пункті загублених дітей, а по трьох місяцях перебування в московському сирітському закладі потрапив у Рязань до притулку бездомних дітей. Там пробув три роки, де в школі розмовляв тільки російською мовою, дарма, що на дні моєї душі відчув, що перебуваю у чужому світі.
Якось цілком випадково дістався в мої руки Гоголів «Тарас Бульба». З тієї пори я вже не почувався «австріяком», як мене всі називали. По якомусь часі я ближче познайомився з кількома хлопцями з Галичини та Волині, які колядували на Різдво «Бог предвічний» і «Нова радість». Ці колядки й я собі пригадав. Після революції полонені офіцери польського походження, які були там у таборі, взяли мене до себе, зацікавившись моїми зшитками з рисуночками, що їх носив при собі. Довідавшись, що я з-під Львова, взяли мене зі собою. По кількох місяцях подорожі я дістався до Варшави. Потрапив до табору польських скавтів, ряду охоронців для молодих ремісників, потім до польськомовних шкіл і польської гімназії у Варшаві. Та коли там казали писати листа до родини, я гірко заплакав, бо забув, куди писати. По хвилині, пригадавши собі назву мого села, при допомозі виховника, написав до Громадського уряду в Каменоброді. По роках стрінувся з батьками. Тоді відчув велику радість, а з іншого боку неописаний жаль, що не вмію до них промовити рідною мовою, бо знав лише російську та польську, а свою забув. З Варшави приїжджав щороку на літо до батьків, і через моє знайомство з українськими студентами у столиці новонародженої Польщі став свідомим українцем. Свій вільний час цілковито присвячував вивченню української мови та рисуванню. 1927 року, на конкурсі з поміж 280 кандидатів я опинився серед 17, прийнятими до Державної академії мистецтв у Варшаві».
Як бачимо, доля так веліла, що Петро Андрусів не пропав хлопчаком у воєнні роки та завела його на студії мистецтва до варшавської Академії мистецтв, де з перервами він навчався до 1936-го. На початку студій Петра Андрусіва Варшава вже була одним із центрів української національної та наукової думки і літературно-мистецьким осередком. Крім інтернованих вояків УНР, там було чимало освічених людей і студентів-українців. Саме з останніми нав’язав контакти маляр Петро Мегик (1899-1992), абсольвент Академії мистецтв 1925 року, і згодом залучив їх до секції студентів мистецьких шкіл, а опісля — до Українського мистецького гуртка, маючи псевдо «Спокій». Його основоположниками були Петро Андрусів, В’ячеслав Васьківський, Ольга Мариняк, Володимир Побувалець, Ніл Хасевич і Микола Щербак із головою Петром Мегиком. Міністерство внутрішніх справ Польщі затвердило статут організації і почала існувати з правом діяльності на теренах усієї польської держави. За 11 років діяльності гуртка влаштували 13 виставок, у т. ч. дві пересувні на Волині. На них Андрусів виставляв свої праці.

Петро Андрусів. Битва під Конотопом

Молодим мистцем і графіком зацікавився культурний Львів, зокрема, брати Анатолій та Ярослав Курдидики, які залучили Андрусіва до творчих справ. Для львівського літературно-наукового місячника «Дзвони», католицького часопису, що виходив у 1931- 1939 рр., Андрусів виконав обкладинку. Наповнив її постатями-силуетами трьох молодих козаків — двома тотожними по боках, що піднесли вгору палаючі смолоскипи, й третім по середині ілюстрації, який мотузкою в руках пробує зворушити більшого розміром дзвін, по боках якого є зображення трьох менших у русі дзвонів. Нагорі обкладинки чітко видніє назва часопису з літерами жирного шрифту. Усе тло графічної праці мистця наповнене великою кількістю дрібненьких цяточок. На найнижчій частині ілюстрації подані число, місяць і рік появи часопису (ч. 9, грудень, 1931).
Приїжджаючи до Львова, художник ілюстрував окремі випуски «Дитячої бібліотеки» популярного книжково-пресового видавництва Михайла Таранька «Світ дитини» (1919-1939). Часопис для дітей гуртував навколо себе письменників і художників. До числа останніх належали Михайло Фартух, Осип Курилас, Антін Манастирський, Володимир Січинський і Петро Андрусів. Ілюстрації останнього з’являлися і на сторінках дитячих часописів «Малі друзі» Богдана Гошовського та «Дзвінок» Івана Тиктора, як і на сторінках дитячих часописів «Наш приятель», «Дзвіночок» і «Вовченятко».
Крім цього, за редакцією Миколи Матвійчука у Львові випускали книжки для українських дітей і молоді різних авторів із гарними ілюстраціями — «Петрусів сон» із малюнками Едварда Козака, «Дід Яків» із рисунками Юрія Кириєнка, казка «Золота рибка» з ілюстраціями Антіна Манастирського й «Одарка» Андрія Чайковського з ілюстраціями Петра Андрусіва. Підписані ним з’явилися ще й такі рисунки: до казки «Гордий Вінок і березова Мітла», оповідання Іванни Блажкевич «Як Ромко спалив чоботи за дозволом Татка» й історичного оповідання анонімного автора «Коваленко Юрчик».
Молодому мистцеві випало щастя ілюструвати твір Антіна Лотоцького «Було колись на Україні». Праця Лотоцького виходила в 1934-1936 рр. у трьох окремих зошитах. 40 рисунків Андрусіва розкрили багато подій від ранньохристиянських часів до заснування Києва, хрещення княгині Ольги та Руси-України. Ними він показав здатність створювати історичні тла, відтворивши місця важливих подій і реалії нашої історії, якими поглибив власні знання минулого України.
Закінчивши працю над цими чорно-білими рисунками, Андрусів завершив навчання в Академії мистецтв у Варшаві, спершу з допомогою митрополита Андрея, а потім, перебуваючи у польській бурсі у Варшаві, призначеної для всіх незалежних студентів вищих шкіл, — відомої тоді громадської діячки Жанети Складковської, француженки за походженням, дружини генерала, а також прем’єра та міністра внутрішніх справ тодішньої Польщі Феліціяна Славой-Складковського.
В бурсі Петрові випала виняткова нагода не лише навчатися в Академії мистецтв, але і проявити свій талант, яким привернув увагу п. Складковської. Якраз тоді студенти бурси готувалися до відзначення її ювілейної дати і запросили на цей святковий день опікунку навчального закладу. Перед її приходом туди студенти видали мистецький альбом, обкладинку якого виконав Андрусів. Поважна гостя зацікавилася її автором, познайомилася з ним і запросила талановитого студента на розмову, що відбулася з великими труднощами через незнання польської мови пані прем’єровою і незнання французької Андрусівим, яку той щойно почав вивчати. Завдяки очевидній допомозі цієї жінки, Андрусів продовжував навчатися в Академії у класах професорів Феліціяна Коварського, Тадеуша Прушковського та відвідував студії мистецтва у таких педагогів, як Владислав Скочиляс, Едвард Червінський, Войцєх Ястшембовський, Бонавентура Ленерт та інших.
Після успішного закінчення студій, Андрусів облаштував собі у Варшаві власну майстерню. А щоб у ній міг проводити зайняття малюнку з охочими, відбув ще й педагогічні курси, потрібні для викладання в державних школах. Це дало йому можливість стати викладачем у Вищій архітектурній школі у Варшаві.
Активна праця над книжково-ілюстративною графікою на якийсь час призупинилася, коли маляр успішно створював багатофігурні композиції на різні історичні теми, а також через поїздку до Парижу, після якої у маляр влаштував виставку акварельних робіт паризького циклу в Варшаві.
Привабливому Петрові всміхалися чимало польських красунь. Але він завжди думав мати за жінку лише українку. Знайомство ще у Львові з Наталією Семіоновою, відомою в Галичині тенісисткою з Коломиї, згодом студенткою Музичної консерваторії у Варшаві, перетворилося у взаємне кохання, що завершилася вінчанням Наталки та Петра влітку 1939 року в українській греко-католицькій церкві у Варшаві.
Та не минуло й кількох місяців, як почалася польсько-німецька війна, бомбардування Варшави та втеча чільних польських міністрів за кордон. Майстерня та студія маляра загорілася від перших німецьких бомб. Втратою мистецького доробку й усього сімейного майна, молода пара, з лантухами на плечах, пішки з Варшави подалася до Львова, вже окупованого більшовиками.
1942-го вийшла другим накладом книжка «Княжа слава» А. Лотоцького з ілюстраціями П. Андрусіва. Навідавшись до обійстя батьків, мистець створив портрети батька та матері акварельними фарбами. Воєнні злидні, без даху над головою, з нестачі відповідного одягу та навіть харчових продуктів, подружжя Андрусівих, разом із тисячами скитальців помандрували тернистими шляхами, дісталися вантажним потягом до німецьких таборів праці, де треба було перетерпіти півтора року.
З приходом американських військ до Німеччини, Андрусіви 1947-го виїхали до США, де почалася нова епоха їхнього життя, описав якого вимагає окремої публікації. Видатний мистець і графік Петро Андрусів — автор багатьох пейзажів, портретів, графічних ілюстрацій, настінних розписів, майстер багатофігурних композицій великих розмірів на історичні теми княжої та козацької доби — упокоївся 29 грудня 1981 року.
Як повідомляв «Міст», після закінчення війни 1654-1667 рр., Росія та Польща уклали Андрусівське перемир’я.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online