Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 29, 2021

Поетесу розстріляли за опір окупантам

Автор:

|

Липень 15, 2021

|

Рубрика:

Поетесу розстріляли за опір окупантам
Олена Теліга

Коли 22 лютого 1942 року гітлерівці розстріляли в київському Бабиному Яру активістів Організації українських націоналістів, найвідомішою серед них була поетеса Олена Теліга. Днем раніше там стратили її чоловіка — бандуриста з Кубані, ветерана Армії УНР та інженера-лісівника Михайла Телігу.

«Йду на розстріл!»
Вона пророкувала собі у вірші «Лист»: «Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар: // Гарячу смерть, не зимне умирання». На своє запитання «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити?» відповіла: «Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої!».
Про її повернення до Києва письменник Улас Самчук згадував: «Готувалась до нього, як наречена до шлюбу». Коли 7 лютого 1942-го окупанти заарештували в Києві більше 200 націоналістів, то археолог і поет Олег Ольжич (син поета Олександра Олеся), який після ув’язнення керівника ОУН Андрія Мельника перебрав на себе його обов’язки, наказав їй виїхати зі столиці. Вона ж відповіла: «Добровільно з Києва вдруге не виїду!».
Коли 9 лютого 1942 року її попередили про засідку в приміщенні, яке займала створена та очолена нею Спілка українських письменників, пояснила: «На мене чекають люди. Коли я не прийду, — як це буде виглядати? Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця і скажіть про це іншим».
Коли окупанти заарештували в приміщенні Спілки українських письменників тих, хто до неї входив, й відпустили усіх інших присутніх там тоді, чоловік Теліги, назвавшись літератором, залишився з нею, відтак також був розстріляний. А його дружина засвідчила, що не випрошувала помилування, викарбувавши на стіні камери № 34 у підвалі-казематі київського Гестапо тризуб, а під ним написала: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
У політичній поліції нацистів визнали, що вона «ні до чого не признається, щоб відтяжити інших, все бере на себе». А один із присутніх на її страті окупантів розповів: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

«Як Ілля Муромець»
Ізидорі Борисовій, молодшій сестрі Лесі Українки, яку теж заарештували тоді, Теліга казала напередодні її розстрілу: «Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно Україні». А Україні й нині потрібно, щоб у ній знали — заради неї жертвували собою в тому числі ті, хто українською мовою заговорили… дорослими.
Теліга згадувала: «Це було на великому балу… Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик». Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».
Мистецтвознавець Аркадій Горняткевич запевняв, що це бандурист із Кубані й ветеран Армії УНР Михайло Теліга «зробив свою дружину Олену (дівоче прізвище Шовгеніва) тим, ким вона згодом стала в українській літературі».
Чому ж українська мова не одразу стала їй рідною? Бо народилася 21 липня 1906 року, за даними одних дослідників, в Іллінському під Москвою, а за даними інших — у Петербурзі. Хоча її мати, Уляна Качковська, була донькою священника з Поділля, а батько, відомий гідрограф Іван Шовгенів, з’явився на світ на Харківщині й став міністром шляхів УНР, а 1922-го — ректором Української господарської академії в чеських Подебрадах, їхня донька перші 12 років життя провела в російськомовному середовищі. Киянкою стала щойно після того, як Шовгенів поміняв 1918-го посаду доцента Петербурзького політехнічного інституту на професорську в Київському.
Після того, як він, відступаючи 1920 року разом із Армією УНР від «червоних», еміґрував, до нього втекли 1922-го його дружина та донька. Бо про життя в Києві вона писала: «Сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… Хліб для мене був мрією… Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах… Потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітру і морозі, декілька годин висіти на підніжці чи тремтіти на даху вагона».
Згадувала себе, тодішню, й такою: «Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії»; «Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурґа як на свою кишенькову власність». 

Вчителька української
Однак, порвавши з українофобами за образу батька та матері, писала Дмитру Донцову: «Працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею, як рідною».
Відтак закінчила історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова. А співачкою та манекенницею працювала лише доти, доки не знайшла посаду вчителя в українській середній школі у Варшаві.
Паралельно друкувала в періодиці вірші та публіцистику, в яких запалювала горінням майбутніх вояків Української повстанської армії. Наголошувала: «Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси».
Художник Святослав Гординський запевняв, що винятково через непоступливість Теліги так і не вийшла за її життя жодна книжка цієї поетеси. Журналіст Ярослава Музиченко переповідала в київській газеті «Україна молода»: «1940 року перша книжечка вже готувалася до друку у видавництві «Дороги». Олена принесла туди рецензію на повість Винницької «Христина», де зазначалося, що авторка має літературний смак, але водночас доказувала, що це продукт «жіночої творчості», «без напруженої атмосфери великої дії», словом — нашу молодь треба «застерегти перед читанням цієї книжки». Але ж видавництво не могло у власному часописі застерігати читачів від своєї ж продукції. Олена поставила ультиматум: друкуйте або я забираю свою збірку поезій! Тож перша її книжка побачила світ уже по смерті авторки».

«Була протестом»
Поет і публіцист Євген Маланюк твердив: «Була протестом проти сірості, безбарвності, нудоти життя». А познайомившись 1939-го з Олегом Ольжичем, який керував тоді культурною референтурою ОУН, теж увійшла до складу цієї організації й готувала її ідеологічні та вишкільні матеріали.
Керувалася при цьому принципом «кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою». Очолила мистецьке товариство «Зарево», яке гуртувало молодь.
А 1941 року увійшла в Києві до Української національної ради, організувала та очолила Спілку українських письменників, видавала додаток до газети «Українське слово» — літературно-мистецький альманах «Литаври», який знайомив із репресованими письменниками. Олег Штуль, який входив до проводу ОУН, згадував: «Жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але щоденно, точно о 9-й годині ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою — в помешканні Спілки на Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу».
Мету повернення до Києва пояснила так: «Не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності».
Коли окупанти приносили в редакцію «Литавр» статті, в яких славили Гітлера та його «новий порядок», то не друкувала їх навіть із огляду на те, що за це на неї доносили в Гестапо. Не опублікувала й жодного свого панегірика їм, бо не писала їх.
Навіть після арешту редакції «Українського слова» ігнорувала постанови окупантів. Тож вони заборонили його й «Литаври», а їй пропонували співпрацю з лояльним щодо них «Новим українським словом». Коли ж відмовилася, то, власне, за це її заарештували й розстріляли.
Як повідомляв «Міст», Олена Теліга панегіриків окупантам не публікувала.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online