Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 22, 2021

Плями на «Ясній провідній зорі»

Автор:

|

Лютий 24, 2021

|

Рубрика:

Плями на «Ясній провідній зорі»
Леся Українка

25 лютого 150 літ тому народилася та, котру намагаються принизити в очах її народу.

Буревісник революції
Ті, хто досі не змирилися з крахом СРСР, продовжують «величати» Лесю Українку (Ларису Косач-Квітку) «буревісником соціалістичної революції». Бо вона не лише перекладала твори Карла Маркса, а й стала 1896-го співзасновницею «Групи українських соціал-демократів».
Але помовчують при цьому, що Леся Українка аж ніяк не популяризувала марксизм, а навпаки — довела, що його інтерпретують у Росії надто довільно. І «забувають» визнати, що «Група українських соціал-демократів» була не більшовицькою — саме з неї постала перша на Наддніпрянщині політична партія — Революційна українська.
1905 року її перейменували на Українську соціал-демократичну робітничу (УСДРП). Серед її лідерів був, зокрема, Симон Петлюра. А позаяк у лютому 1917-го підпільний гурток УСДРП у Волинському полку російської армії переконав солдатів не стріляти в жінок, а скинути царя, то до тієї революції «доклала руку» й Леся Українка.
Причому, за іронією долі, заклик «Хай згине цар!» пролунав з її уст навіть попри те, що й вона, за даними біографа поетеси Анатоля Костенка, була нащадком монарха — герцога Захулм’я (частини Боснії) Стефана Косача. Костенко запевняв, що саме на честь цього предка Лесі Українки прозвали його володіння Герцеговиною.
Але після того, як один із Косачів став сотником козацького Стародубського полку, їхні гени розбавлялися українськими. Причому настільки, що для Лесі Українки, з її слів, навіть дим у її Вітчизні став солодшим від усіх інших.

«Просто сусіди»
Її драму «Бояриня» про те, як, зі слів поетеси, «Україна лягла Москві під ноги», ховали в совєтських спецхранах аж до краху СРСР, бо «кидала тінь на доцільність Переяславської ради». Не друкували тоді й один із її листів із висновком «Пора стати на точку, що «братні народи» — просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але, в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики».
Про намір побачити спектакль за п’єсою Олексія Толстого про Івана Ґрозного повідомляла в листі брату так «Зобачу, як то італьянці по-італьянськи кацапську тиранію представлятимуть!». У т. ч. за це вдаються до спроб принизити поетесу вигадками про її «нетрадиційну сексуальну орієнтацію», хоча вона навпаки — двічі виходила заміж за чоловіків. Але шукачі «полунички» вважають фактами не традиційні шлюби Лариси Косач-Квітка, а її ніжні звертання в листах до Ольги Кобилянської.
Бо після унезалежнення України в її шкільних підручниках і засобах масової інформації зауважили ще одну замовчувану в часи СРСР обставину — Лесею Українкою демонстративно назвала себе донька російськомовного «предводітеля дворянства» (чий вплив на Ларису Косач-Квітку був нівельований її матір’ю — патріоткою України Оленою Пчілкою). Хіба це не дошкульний докір тим українцям, котрі зреклися мови предків?

«Трохи не одинокий»
Вона сміливо підписалася Українкою під першими своїми поезіями 1884-го в львівському журналі «Зоря» ще 13-літньою, попри заборону царем друкувати її рідною мовою. Тоді як підпис під національним (а тепер нашим Державним) гімном «Ще не вмерла України і слава, і воля» наважився поставити лише один із його співавторів (дорослих чоловіків!) — Павло Чубинський…
Відтак, Іван Франко цілком заслужено назвав її «трохи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну, де нині немає поета, що міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою». Адже, дебютуючи як літератор 1894 року, в котрому пішов із життя Чубинський, гідно підхопила від нього естафету, проголошену ним у державному Гімні України.
Аби уявити собі резонанс, викликаний тоді львівськими публікаціями Лесі Українки, достатньо нагадати, що навіть через сім літ після них всі промови на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві дозволялося проголошувати винятково російською мовою. 1912-го композиторові Миколі Лисенкові вдалося відкрити український клуб у Києві лише під назвою «Родина», бо росіяни читали її по-своєму — з наголосом на першому складі, тоді як українці — на другому…
Але й за таких умов виснажена туберкульозом костей поетеса багаторазово декларувала себе Українкою, апелюючи пристрасним і проникливим словом до почуття власної гідності та волелюбності своїх співвітчизників. За влучним висловом Івана Франка, «лупала скалу» російського самодержавства навіть після її арешту-попередження царськими жандармами 1907 року. Навіть нестерпний фізичний біль під час загострень недуги не в стані був відволікти її від душевних мук, які викликала у неї політична пасивність українців.

«Сором»
Леся Українка зізналася 1891-го своєму дядькові Михайлові Драгоманову: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась і тяжко мені, і жаль, і болить». 1895 року в листі до Михайла Павлика писала: «Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості».
А зумівши піднятися над своїм особистим горем, мала право дорікати слабкодухим співвітчизникам: «Що сльози там, де навіть крові мало». Будила їх також «Досвітніми вогнями», передбачала їм ще більше лихо від смиренної покори передбаченнями героїні однойменної поеми «Кассандра», лікувала від бездуховності «Лісовою піснею», показувала шляхи виходу з рабства в їхніх «Катакомбах».
Важко переоцінити й значення її публікацій українською мовою під демонстративним псевдонімом Леся Українка для Наддністрянщини, де немало інтелігентів-автохтонів усе ще вважали себе тоді… росіянами. Для багатьох із них саме львівські публікації дівчини з Волині цілком могли виконати роль крапель, що переповнили чашу, започатковану ще «Руською трійцею».
Це неабияк усвідомлювали, водночас, і поляки, котрі володіли тоді провідними посадами у Наддністрянщині. Бо 1891 року вони вислали поетесу зі Львова, аби вона не впливала на результати виборів до віденського парламенту. Адже, зі слів Івана Франка, «від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї хворої, слабосильної дівчини».
Причому, для того, аби ще й збагатити своїх співвітчизників досвідом інших країн і наблизити їхній світогляд до європейського, наша поетеса № 1, знемагаючи від невимовного болю, досконало вивчила десять іноземних мов, з яких перекладала українською перлини світової класики (до слова, і її твори виходили 22 різними мовами нашої планеті). Проте, за переконанням Михайла Грушевського, залишалася при цьому «глибоко національною в своїй основі, всім змістом своїм зв’язаною нерозривно з життям свого народу».

«Жанна д’Арк»
Історик культури Іван Огієнко (митрополит Іларіон) дійшов такого висновку: «Леся Українка у розвої української літературної мови має чи не найвидатніше місце. Всі її писання завжди писані найкращою літературною мовою. Твори Лесі Українки завжди мають з криці викутий словник».
Поет Євген Маланюк писав, що вона пішла далі, ніж Тарас Шевченко, який «був проявом не так нації, як нашої (дуже складної!) раси, її підземно-тектонічних, ще не збагненних нами, до кінця непросвітлених глибин..» А ось Леся Українка, як вважав Маланюк, це «вже явище НАЦІОНАЛЬНЕ. Це прояв нації — напередодні її політичного відродження й спізненого культурного самоусвідомлення. Щось від французької Жанни д’Арк було в ній. І чи не ролю саме Жанни д’Арк в нашій літературі, а тим самим і в історії нашого народу відограла ця хоровита й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині».
Це визнали в т. ч. сучасники Лесі Українки, перетворивши похорони поетеси на масову маніфестацію, під час якої поклали на могилу нащадка боснійських герцогів вінок із написом «Ясній провідній зорі». Натомість львів’яни, котрі вважають себе чи не «найбільшими українцями», дотепер не віддали сповна належне своїй видатній співвітчизниці пам’ятником їй у своєму місті, де вперше побачили світ її твори.
Пам’ятники Лесі Українці звели натомість у в Києві (1965-го та 1973 року), Торонто (1975-го), Ялті (1972-го), Новоград-Волинському (1987-го), Балаклаві (2004-го), Телаві (2017-го) та Дніпрі (в 2019-го). У Мельбурні є Українська школа ім. Лесі Українки. 2020 року на її честь названо площу в Мадриді, а 1970-го — астероїд.
Раніше «Міст» публікував спогад про музей Лесі Українки.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply