Новини для українців всього свту

Tuesday, Mar. 9, 2021

Павло Тичина не прославляв більшовиків, а висміював їх

Автор:

|

Січень 21, 2021

|

Рубрика:

Павло Тичина не прославляв більшовиків, а висміював їх
Павло Тичина

23 січня 130 літ тому в с. Піски на Чернігівщині народився чи не найзагадковіший серед українців.

Академік-самоук
1966-го Асоціація англійських учителів та американський Гарвардський університет, яких важко запідозрити в симпатіях до СРСР, запропонували нагородити Нобелівською премією з літератури Павла Тичину, голову Верховної Ради УРСР у 1953-1959 рр., котрий закликав у вірші «Партія веде»: «Буржуїв за буржуями будем, будем бить!». Але «буржуазна» західна інтелігенція повірила не в кровожерливість поета, а літературознавцю зі США Остапові Тарнавському, котрий довів у докторській дисертації, що насправді Тичина не прославляв більшовиків, а пародіював їх.
Та й не за дифірамби їм висували його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії, а за ті твори, які захоплено переклали й видали у 1920-х рр. в низці країн Європи, й за котрі він був визнаний «найбільшим сучасним поетом слов’янського світу». А Василь Стус писав, що Тичина й «деградував так само генiально, як колись писав вірші».
Генієм його визнали й тому, що цей син бідного сільського дяка, не закінчивши жодного закладу вищої освіти, заслужено став доктором філологічних наук та академіком. А в 1943-1948 рр. був народним комісаром (тобто міністром) освіти УРСР.

«Нема Дантеса!»
Та через те, що у своїй ранній поезії писав про більшовиків, що «Ждали ми героя, а встав свинопас», від найпочеснішої літературної нагороди за це довелося відмовитися. Тим паче, що, за даними літератора й культуролога Оксани Забужко, він з початку 1930-х страждав на гостре психічне захворювання — манію переслідування.
Але письменник і літературознавець Станіслав Тельнюк запевняв, що «Тичина і в поведінці житейській своїй блискуче грав роль переляканого». І що підкреслено примітивні оди більшовикам писав навмисно, провокуючи відразу до їхньої партії.
А той факт, що таки досяг своєї мети, засвідчують епіграми, присвячені йому: «Та немає в світі гірше, як Павла Тичини вірші — та всі ж як один! Ми рядки його читаєм — божеволієм, конаєм, та всі ж як один!»; «Біля церкви на майдані спить Тичина в чамайдані. Дайте мені кирпичину — я уб’ю Павла Тичину!»; «Тичина — геній і професор! Ти — майже Пушкін! Жаль, нема Дантеса!»
Та позаяк їх поширювали з уст в уста про одописця більшовикам, удостоєного ними звання Героя соціалістичної праці, п’ятьох орденів Леніна та двох — Трудового червоного прапора, то це означає, що ті кпини стосувалися не лише Тичини, а й «героїв» його віршів. Тим паче, що його оди їм разюче контрастували з ранніми творами поета.

1933 рік
Ще одна підстава не сприймати написане поетом у 1939-1960-х рр. буквально — це його «темне», за мірками більшовиків, минуле — він, як засвідчив активіст «Братства самостійників» Роман Бжеський, входив до складу таємної організації. А 1918-го прославляв Героїв Крут — «Український цвiт! Вмерли в Новім Заповіті з славою святих». Натомість обдурених більшовиками таврував — «Хто зрадить неньку Україну — прокляття тим!».
А в намірі розвінчати більшовиків зізнався 1930 року у вірші-посланні індійському поетові Рабіндранату Тагору: «Я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль». Та й один із своїх віршів назвав доволі промовисто — «А чи не єсть це самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів».
Ще більшою диверсією Тичини проти більшовиків Тельнюк вважав те, що поет навіть у шкільних читанках, де під віршами зазвичай не ставлять дати їхнього створення, обов’язково підписував під «Партія веде», що цей твір з’явився на світ 1933-го. А позаяк упродовж того року українців морили голодом, то поет таким чином, зі слів Тельнюка, «апелював до народної пам’яті: люди мруть із голоду, мруть мільйонами, а «орден мечоносців» заявляє на весь світ: «Та нехай собі як знають, божеволіють, конають — нам своє робить».
Але не виключено й те, що постійною прив’язкою свого вірша до 1933 року Тичина прагнув реабілітуватися за написане ним, як запевняв Тельнюк, аж ніяк не для друку, а випадково виявлене у нього на столі кореспондентом головного друкованого органу більшовиків — московської газети «Правда». І хоч поет намагався під різними приводами відмовити йому в пропозиції опублікувати «Партія веде», той таки наполіг.
Зате Тичині вдалося надрукувати рядки, які не цураються цитувати антикомуністи: «Я єсть народ, якого правди сила нiким звойована ще не була».
Як повідомляв «Міст», Кум Путіна намагається заборонити правду про поета.

Ігор Голод

Дорадянські вірші Павла Тичини

***

Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Виростали діти в хаті, як в гаю,
Без ясного сонця в рідному краю.
Накипіла злоба, сповнились серця —
Гей, курки спустили в матір і отця!
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Засівали поле потом і слізьми.
Не родило жито — що хоч, те й візьми.
То ж сокири брали, щоб в крові погріть.
І йшли брат на брата однімать, ділить…
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
І сказали людям: ми вас поведем!
Рушимо з ножами у наш край-едем.
І взялися кров’ю поле і гаї,
Бо рубались, бились ріднії, свої.
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
І сказали люди: годі нас дурить!
Будем ще й на волі у кайданах гнить:
Ждали ми героя, а встав свинопас, —
Хто ж так люто кинув на поталу нас?
1918

Антистрофа
Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще
не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот…
І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?
1919-1920

***

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
1920

Пам’яти тридцяти
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
1918

***

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.
Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який огонь в душі Твоїй горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!
Ну що ж. Тарасе! Рад єси, не рад —
дивись, який в господі нашій лад,
в сім’ї великій, у громаді вольній.
Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —
нічого не кажи Первопрестольній. —
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.
1920

***

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий. — Та так і живу, — проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,— проспівала. — Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.
1921

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply