Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 21, 2021

Патріархи народжувалися 9 грудня

Автор:

|

Грудень 09, 2020

|

Рубрика:

Патріархи народжувалися 9 грудня
Патріарх Димитрій

9 грудня 105 і 95 років тому народилися православні патріархи Київські та усієї України — відповідно, Димитрій (Володимир Ярема) й Володимир (Василь Романюк).

Незамінимий
Перший із них походив із Глідні на Сяноччині. Здобуваючи у Львові художню й музичну освіту, вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), а з благословення митрополита Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Андрея Шептицького — до семінарії. Після заборони УГКЦ протистояв русифікації як православний священник.
Хоча його й відрахували з духовної академії за патріотизм, проповідував із 1947 року в сільських храмах. А з 1958-го — у львівських Андріївському, П’ятницькому, Преображенському й Петропавлівському.
19 серпня 1989 року отці Ярема та Іван Пашуля проголосили вихід парафії святих апостолів Петра і Павла з-під юрисдикції Російської православної церкви (РПЦ) і перепорядкування Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ), яка після її заборони в СРСР вижила у діаспорі. 1990-го ініціював православний собор, який відродив УАПЦ в Україні, а її патріархом обрав митрополита Мстислава — небожа й ад’ютанта Симона Петлюри.
1992 року УАПЦ об’єдналася в Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) з тими, хто пізніше за неї порвали з РПЦ і яких очолював митрополит Філарет, у чий патріотизм вірили не всі. Тому 24 грудня 1992-го патріарх Мстислав відновив УАПЦ.
Володимир Ярема прийняв тоді чернечий постриг під іменем Димитрія й був висвячений на єпископа Переяславського та Січеславського. А після смерті в 1993 року патріарха Мстислава обрали главою УАПЦ.
1995-го домовився з патріархом УПЦ КП Володимиром знову об’єднати їхні Церкви, але завадила смерть останнього. Патріарх Димитрiй прокоментував її так: «Якщо в 1927-1937 рр. із УАПЦ розправлялися чекісти, то тепер замість чекістів руйнують свою Церкву архієреї, вихованці КДБ». Після того, як 25 лютого 2000 року помер і він, в УАПЦ досі не знайшлося гідної йому кандидатури, аби очолити цю Церкву.

Нездоланний
Василь Романюк народився в бідній селянській родині в Химчині на Косiвщині. 1944-го його ув’язнили за зв’язки з ОУН та УПА на десять літ у сталінських таборах на Колимі. Решту родину Романюків відправили до Сибіру, де помер його батько.
Повернувшись 1958-го до України, його син закінчив Вищі богословські курси при єпархіальному управлінні в Станіславові (тепер — Івано-Франківськ), висвятився в диякони, заочно навчався в Московській духовній семінарії. Прийняти священицький сан йому довго забороняла влада, якій було потрібне лише «благонадійне» духовенство. Через те, що Романюка не прописували в Косові, змушений був виїхати зі сім’єю на Харківщину, де працював кіномеханіком.
Висвятився лише 1964 року, правив у Новоселиці на Снятинщині, а з 1968-го — в Космачі на Косівщині. Попри свою, на перший погляд, периферійність, це село, в якому колись загинув ватажок опришків Олекса Довбуш, а в 1963-1964 рр. знімав свій шедевр «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, було своєрідним «клубом української інтелігенції». Отець Василь зблизився тут із правозахисниками-шестидесятниками Валентином Морозом, Михайлом Осадчим, Іваном Світличним, Панасом Заливахою, Ігорем Калинцем і В’ячеславом Чорноволом, котрого хрестив у Космачі. Тож коли Валентина Мороза засудили на 14 літ за написання кількох публіцистичних творів, о. Василь, попри доволі гострі розходження з ним, одним із перших відкрито виступив на його захист. По «Радіо Свобода» вперше прозвучало в ефірі прізвище священника Романюка, що й було офіційним початком його правозахисної діяльності.

«Рецидивіст»
Позаяк о. Василь і в храмі казав людям правду, його заарештували, а в ході слідства й суду настирливо вимагали зректися переконань, обіцяючи негайно ж випустити на волю. Попри те, що після свого попереднього терміну на Колимі усвідомлював усе те, що його очікує, відмовився, тож його визнали особливо небезпечним рецидивістом, ув’язнивши на сім літ у Мордовських таборах та на три роки заслання в Якутії.
Звістка про арешт о. Василя швидко поширилася серед українських громад у країнах вільного світу. Практично всі українські організацій й багато міжнародних розпочали гучну кампанію за визволення в’язня сумління. Тим паче, що, продовжуючи боротьбу з більшовицьким режимом навіть на каторзі, неабияк ризикував життям.
Зокрема, 1976-го відмовився від радянського громадянства, а 1977 року оголосив себе вірним УАПЦ, двічі репресованої в СРСР — у 1930-х та 1940-х. У листі митрополиту УПЦ США та УАПЦ в діаспорі Мстиславу писав: «Заявляю, що все вважав і вважаю себе членом УАПЦ, попри те, що формально належав до чужої ієрархії, бо, як відомо, українська Церква, як православна, так і католицька, в Україні заборонені, така бо дикунська етика більшовиків».
1977-го римська газета «Оссерваторе Романо» опублікувала його лист з вимогами до ЦК КПРС та уряду СРСР: «1. В Україні мусять бути негайно відкриті всі храми і монастирі, закриті впродовж останніх 20 років. 2. Мусять бути створені духовні навчальні заклади, семінарії й академії з українською мовою викладання, а також мусять бути видані Біблія й інша релігійна література рідною українською мовою. 3. Треба легалізувати храми католицької Церкви. 4. Діти вірних мусять мати право відвідувати церкву й отримувати релігійне виховання, бо тепер, як відомо, дітям до 18 літ заборонено відвідувати церкви і молитовні доми».
1979 року, коли ще й вступив до Української Гельсінської спілки, його, за свідченнями російського священника Гліба Якуніна, побили наглядачі табору, відбивши нирки. Але й після цього писав листи та заяви до різних міжнародних організацій, викриваючи порушення в СРСР права людини вільно сповідувати свою віру. 1980-го в США вийшов англiйською мовою збірник його послань «Голос у пустелi». «Священник-дисидент» став відомим на Заході, де вимогу про його звільнення підтримав президент США Рональд Рейґан і першоієрарх РПЦ за кордоном митрополит Віталій.

«Присягаю народові!»
Зі заслання о. Василь повернувся 1981 року безнадійно хворою на серце людиною, котра пережила невдовзі кілька інфарктів. Після третього лікарі радили йому відійти від справ, бо можна було чекати найгіршого. Та позаяк влада заборонила йому служити в церкві, працював сторожем i кочегаром, доки під тиском громадськості тимчасово не влаштувався священником то в Космачi, то в Рожновi, то в Бабинi, а 1988-го, за сприяння патрiарха православної церкви Мстислава, виїхав із сином Тарасом до Канади, де в мiстечку Ватерлоо під Торонто отримав парафію.
Його приймали в Білому домі, виступав у канадському парламенті. Та коли в Україні завирував рух за незалежність української Церкви, повернувся, аби, як він сказав тоді своєму сину Тарасу, «встигнути зробити щось для Церкви, для України». 1990 року прийняв чернецтво, взявши ім’я Володимира, й був возведений у сан архімандрита.
Коли наступного дня його висвячували на єпископа, присягав: «Відповідальність архієрея української Церкви ще особлива тим, що він присягає не чужим престолам і чужим володарям. Ми присягаємо золотоверхому Києву — серцю України, столиці великої Володимирової держави — Матері городів руських і всьому українському народові! Ми віримо і знаємо, що близький вже час, коли здійсниться завітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви».
Після смерті патріарха Мстислава його обрали патріархом незалежної УПЦ КП. Високий сан не змінив Василя Романюка. Людей зачаровувала його простота, приймальня владики завжди була відчиненою для всіх, незалежно від посади чи стану. Від охорони, яку йому запропонувало українське козацтво, категорично відмовився і ходив містом сам один, без супроводу.
Патріарх боляче переживав розкол українського православ’я і постійно намагався вплинути на стан справ, зокрема, досягти примирення з УАПЦ. За кілька днів до смерті, нехтуючи протоколом, поїхав на квартиру до патріарха Димитрія. Після довгої та тяжкої розмови вони порозумілися й навіть домовилися про спільні дії щодо об’єднання. Раптова й загадкова для багатьох смерть владики Володимира порушила ці плани. Спроба поховати тіло в Софійському соборі в Києві наштовхнулася на ганебну протидію з боку загонів спеціального призначення Міністерства внутрішніх справ України. Похований біля брами святої Софії у Києві.
«Міст» раніше детально розповідав про патріарха Димитрія.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply