Новини для українців всього свту

Monday, Mar. 8, 2021

Пам’ятаємо про Юрія Вербицького і вимагаємо покарання його катам

Автор:

|

Січень 27, 2021

|

Рубрика:

Пам’ятаємо про Юрія Вербицького і вимагаємо покарання його катам
Могила Юрія Вербицького

Закатований у ніч на 22 січня 2014 року Юрій Тарасович Вербицький залишився у нашій пам’яті веселою, усміхненою людиною, повною любові до гір, альпінізму, своєї наукової роботи у галузі сейсмології та великої любові до своїх близьких. Кандидат фізико-математичних наук, розробник програмного забезпечення, вмів боротися, мав велику силу духу і, мабуть, саме його здатність тримати удар найбільше розлютила «виконавців» замовлень на катування майданівців. А ще катам була ненависною його українська мова.
В грудні 2013-го Юрій Тарасович захистив дисертацію, оформив відпустку на роботі й у січні приїхав у Київ. Він розумів, що настав час, коли кожна людина, котра приходила на Майдан, давала йому шанс вистояти. Зі спогадів брата напередодні Святвечора Юрій відповів на прохання приїхати додому: «Точка неповернення перейдена. Або ця влада знищить нас, або ми її. Я зробив свій вибір! Сподіваюся, що й інші вчинять правильно».
Чи покарані вбивці Юрія Вербицького? Тоді, 2014 року, діяло кілька загонів, створених спеціально для переслідування майданівців. Часто їх називали тітушками. Але ці загони нагадували не молодиків, готових чубитися на площах, а були організованими і добре керованими злочинними бандами. Ймовірно, правоохоронні органи незаконно прослуховували телефон Ігоря Луценка (пізніше — народного депутата України), котрий викликався довезти Юрія Тарасовича до лікарні, бо через кулю, що поцілила у Вербицького, коли той розносив чай на Грушевського, виникла загроза втратити око. В лікарні їх уже чекали і легко викрали звідти. За словами медичної сестри, все це відбулося за одну хвилину. Далі було катування, і ті, хто не боїться важких подробиць, можуть прочитати свідченнями Ігоря Луценка в суді.
Вже 1 березня 2014-го Міністерство внутрішніх справ (МВС) України повідомило про 13 осіб, причетних до викрадення й убивства. Але, якщо набрати у пошуку слова «справа про викрадення Вербицького», то більшість заголовків буде про те, як ці особи втекли, переховувалися і навіть інсценували свою смерть, аби потім об’явитися в Росії. Спершу розслідування вело МВС, потім Управління спецрозслідувань, яке очолював Сергій Горбатюк. Наразі більшість справ веде Державне бюро розслідувань України (ДБР).
Водій автобуса і власник гаража, де організували катівню, був серед перших затриманих. А в серпні 2014 року суд по ньому завершився через відсутність обвинуваченого, бо трошки раніше суд знайшов причини скасувати його перебування під вартою, тож обвинувачений хутко зник і втік до Росії. Хтозна, скільки цікавого можна було б дізнатися з його свідчень, якби він чекав реального вироку. Ще один член банди переховувався в Росії зі самого початку розслідування. Справу проти них закрили 2014 року, і лише завдяки Управлінню спецрозслідувань поновили. Тепер її слухають у суді у режимі заочного провадження. З цього прикладу видно, як іще з 2014 року обривалися ниточки розслідування.
Інший підозрюваний, котрого звинувачують у допомозі в викраденні, не отримав вироку, бо суддя, котра слухала справу три роки, несподівано взяла самовідвід. Справу почали слухати повторно. І у кволому режимі перенесення засідань вона повільно тягнеться й очікувати вироку — не на часі. Судді, котрі розглядають справи впродовж років, а потім беруть самовідвід — дуже загрозлива практика для справ Майдану!
Управління спецрозслідувань, очолюване прокурором Горбатюком, коли воно ще не було розформоване, зуміло добути докази щодо одного з тих, хто був організатором. Олександр Волков, бізнесмен, за матеріалами слідства діяв на виконання доручень дуже впливової людини з найближчого оточення минулої влади — Олексія Чеботарьова, котрий на той час контролював усі українські спиртові заводи. Олексій Чеботарьов, ймовірно, взяв на себе роботу з створення кількох мобільних груп для переслідувань майданівців, треба було залякати людей і зупинити протести. 27 липня 2017-го суд дав дозвіл на утримання Волкова під арештом. Всі, хто вболівав за розгляд справи, були впевнені, що зміна запобіжного заходу призведе до втечі обвинуваченого, але потерпілі й їхні адвокати (переважно адвокати Адвокатської дорадчої групи, котрі захищають потерпілих безкоштовно) зуміли переконати суди не робити цього. На кінець 2020 року справа дійшла до стадії дебатів. Прокурор у справі вимагає 13 років позбавлення волі. Обвинувачений наполягає на версії, що його телефон, дані з якого свідчать про синхронні переміщення разом із членами банди, випадково хтось забрав. Розгляд справи забрав багато часу, і в цьому величезна проблема українського правосуддя щодо справ Майдану. Судові розгляди розтягують на роки, і здебільшого засідання призначають дуже рідко. А тим часом, застосування закону Савченко дає можливість обвинуваченому зарахувати рік під час перебування під арештом до вироку за два роки ув’язнення. Важко збагнути, чим послуговувалася авторка закону, але він дав обвинуваченим у справах Майдану добру нагоду не отримати тривалих термінів покарання. Цю «шпарину» в законодавстві, дію якої не можна скасувати щодо справ, які вже слухаються у суді, можна вважати причиною того, що обвинувачені не дуже бояться вироків, не йдуть на угоди зі слідством і не надають інформацію про «верхні» ешелони владних злочинців.
Справжнім досягненням стало затримання ДБР учасників банди навесні 2020 року. Один із них проживав в Україні за фальшивими документами. Інший переховувався. Вони брали участь у вбивстві. Слідство завершили в серпні, до грудня обвинувачені знайомилися зі справою. У січні ц. р. потерпілі знову пережили сильні хвилювання, бо збігав термін перебування під вартою, а засідання суду перенесли через відвід судді адвокатом обвинуваченого. Можна вважати, що дуже пощастило, що суд встиг відбутися і прийняв рішення подовжити термін утримання під вартою. Бо пережити втечі родинам «Небесної сотні» вже несила. Тепер почнуться слухання справи, і будемо сподіватися, що в ній не повториться траґедія справ Майдану, за якими з яких навіть підготовче (перше засідання) розтягувалося на кілька років.
Юрій Вербицький зробив великий внесок в українську науку. На його честь заснували «Відзнаку Героя» — конкурс наукових робіт у галузі сейсмології. Брат Юрія Тарасовича Сергій щиро вдячний тим, хто пам’ятає Юрія Вербицького. Він також розуміє, що без уваги міжнародної спільноти до справ Майдану важко розраховувати на прискорення розгляду. Його родина, як і всі родини героїв «Небесної сотні» вже сім років чекають покарання винних. Дуже важливо, щоб ті, хто допомагав Майдану, знали, що саме в руках судової системи лежить ключ до встановлення правди. Як важко бачити, як у справах Майдану слухання суди призначають раз на місяць, при цьому що обсяги справ такі великі, що за цієї частоти засідань вони будуть слухатися не роки — десятиріччя! Як боляче, що зараз ніхто не враховує, що сили рідних героїв, поранених майданівців тануть. Вони як потерпілі у справах украй виснажені, сім років чекають на вироки. Скільки мам героїв за цей час пішло на той світ? Чи, може, розрахунок саме на це?
Можливо, варто створити групу міжнародних експертів, які б проаналізували наскільки практика українських судів відрізняється від усталеної міжнародної практики у справах, які мають значний суспільний резонанс? Час українській громаді світу зрозуміти, що родинам героїв «Небесної сотні» потрібна допомога у отриманні правосуддя.
Як повідомляв «Міст», ДБР завершило розслідування викрадення Вербицького та Луценка.

Ольга Климко

P. S. У матеріалі використані матеріали зі сторінки «Адвокатської дорадчої групи», яка здійснює захист родин «Небесної сотні» та стаття журналістки Соні Рой.

До слова
У понеділок до сьомої річниці траґічних подій під час Революції гідності у Львові відбулася «тиха хода пам’яті». Учасники запалили лампадки біля пам’ятника Тарасу Шевченкові. «Тиха хода пам’яті» пройшлася ввечері 25 січня колоною за маршрутом від пам’ятника Шевченкові через площу Ринок до меморіалу пам’яті героїв «Небесної сотні. Там відбувся спільний молебень. Хор «Гомін» виконав жалобну пісню «Плине кача» і гімн України. Організували ходу Музей гідності у Львові спільно з Студентським братством Львівщини.

About Author

Meest-Online