Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 4, 2021

Остап Вишня сміявся крізь сльози навіть після 11-річного ув’язнення

Автор:

|

Жовтень 27, 2021

|

Рубрика:

Остап Вишня сміявся крізь сльози навіть після 11-річного ув’язнення
Миттєвості табірного життя — злодій Федько Зубов і письменник Остап Вишня в арештантській робі

28 вересня в Україні мало хто пом’янув популярного колись у цій країні класика. Та чи справді він заслужив на таке забуття?

«Поруч із Леніним»
У 1920-х і на початку 1930-х Остапа Вишню визнали «найбільш знаним в Україні після Шевченка і поруч із Леніним». Усі його понад 150 книжок (понад 2 млн примірників) розкупили тоді негайно. У 1923-1924 рр. лише в одній газеті «Вісті ВУЦВК» надрукували пів тисячі його гуморесок, фейлетонів і сатиричних мініатюр. А неписьменні масово ішли до читалень, аби насолоджуватися творами письменника, який писав зрозумілою усім мовою, смішив до сліз та уболівав за селян, яких «колективізовували» та грабували різні начальники.
Один із них погрожував у гуморесці Остапа Вишні: «Коли якийсь контрреволюціонер і сволоч заявить, що я щодня п’янствую, що я реквізував для канцелярії сільради у Йванчехи пару поросят, пуськай знає єтот контрреволюціонер, що за сильна пролетарська власть, котрая зітрьот усіх своїх ворогів на порох».
Навіть після того, як селянський син із хутора Чечва на Полтавщині Павло Губенко став провідним фейлетоністом всеукраїнських газет, відомим під псевдонімом Остап Вишня, він не відцурався від тих, серед кого народився та виріс. Зокрема, відверто сміливо писав про те, як споживча кооперація обдирала селян.

Скло замість діамантів
Відважно розповів про те, що ґудзик від штанів був еквівалентним пуду жита. «Вартість «штанів цілих» — 30 пудів жита, одна холоша (половина) — 15, ну, а решти, як-от ширіньки й того ж ґудзика — відповідно, 7,5 та 1 пуд жита». Навіть не надто освіченим читачам сатирик давав зрозуміти, що соціалізм — не лише сваволя, а й утопія.
Розповідаючи про придбання кооператором для селян «коштовностей», які виявилися бутафорними, письменник іронізував: «Що він помилився й купив просто скла замість діамантів, то нічого. Найважливіша в даному випадку ідея. А ідея прекрасна».
Утім, звертав увагу й на те, що тодішні «слуги народу» передусім дбали про себе: «Директор будлі-якого торгу чи тресту, ходячи пішки, швидко стирає підметки — давай йому машину; багато сидить у кабінеті й протирає-зношує одяг — треба хороші м’які меблі у кабінет; великий у нього обсяг роботи — варто призначити заступників».
Не обминув і «ножиці» — регулювання цін на товари: «Були вони спочатку маленькі — що тобі манікюрні, потім стали начеб перукарські, а ще далі — такі, що хоч овець стрижи. Отож, хоч-не-хоч — регулюй, а не регулюватимеш ти, то вони самі тебе «урегулюють»…
Та, вочевидь, передозував критику радянських функціонерів — 1929 року закрили редагований ним «Універсальний журнал». А 1933-го «ножиці» чекістів пройшлися й по біографії письменника. Причому не вперше.

Як «за», так і «проти» УНР
У жовтні 1920 року його ув’язнили за те, що був високопоставленим державним службовцем Української Народної Республіки — начальником його медично-санітарного управління Міністерства залізниць. У розпорядженні Павла Губенка перебували всі залізничні шпиталі, переповненими хворими на тиф вояками армії УНР та Української галицької армії.
Відповідну для такого посту освіту отримав у військово-фельдшерській школі (його навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету урвала Перша світова війна). А досвід — у санітарній частині піхотного полку та залізничній лікарні.
Хтозна, чи не відправили б його 1920-го якщо й не той світ, то щонайменше — до Сибіру, якби муза сатири не завітала до нього ще у часи його перебування по інший від більшовиків бік барикад. Саме тоді письменник і опублікував у газетах українських лівих соціалістів-революціонерів свої перші фейлетони — про гетьмана Павла Скоропадського, «білого» генерала Антона Денікіна й Антанту.
Не пройшов і повз помилки Симона Петлюри, який очолював Директорію, уряд УНР. Автор афоризму «У вагоні — Директорія, під вагоном — територія» — саме Губенко. Тож Василю Еллану-Блакитному, лідерові українських лівих есерів, які порвали з Директорією та перейшли на бік більшовиків, вдалося переконати їх навесні 1921 року випустити фейлетоніста з ув’язнення.
Аби літератори також, своєю чергою, переконали повстанців вийти з лісів і ярів, більшовики тимчасово «забули» минуле ексчиновників УНР Павла Губенка, Павла Тичини й Юрія Смолича, «петлюрівських» офіцерів Олександра Довженка, Петра Панча й Андрія Головка, «юнаків» (курсантів військових шкіл УНР) Володимира Сосюри та Бориса Антоненка-Давидовича, шеренгових козаків Юрія Яновського й Олександра Копиленка. Але більшості з них ненадовго дозволили слугували «фасадом» радянської влади в Україні.

«Маєте зникнути зі суспільної арени»
Коли ці «маври» виконали свою місію, їхні шеренги неабияк «пропололи». Остапові Вишні інкримінували «контрреволюційну роботу на літературному фронті» й організацію замаху на головного тодішнього більшовика в Україні Постишева.
У відповідь Остап Вишня жартував: «З таким самим успіхом ви можете мене звинуватити мене у посяганні на честь Рози Люксембург». На що слідчий відрубав йому: «Маєте зникнути зі суспільної арени».
23 лютого 1934-го його засудили до розстрілу. Але 3 березня року ж року замінили страту десятьма роками ув’язнення у виправно-трудовому таборі в Ухті. Коли 1937-го його гнали по снігу пішим етапом на дорозслідування «терористичної змови», а отже — на розстріл, уникнув смерті, захворівши на гостре запалення легенів і потрапивши відтак дорогою в інший табір. Наступного разу від етапу на Колиму, де мало хто виживав, письменника врятував, схитрувавши, комендант табору, який читав твори Остапа Вишні — відписав у Москву, що в’язня з таким прізвищем у нього немає. Змовчавши при цьому, що той числиться як Губенко.
Ще одного разу конвоїр, який вів етап із ним, упав на півдорозі від гострого нападу апендициту й письменник приволік його до табору разом із гвинтівкою, за що був переведений на легші роботи, відтак уникнув смерті від виснаження.
А у вересні 1943 року Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна відкликати Остапа Вишню з Ухти, аби надихав червоноармійців на боротьбу з нацистами. Сатирик одразу ж почав виправдовувати ті сподівання, написавши знамениту «Зенітку».

«Вишневий айсберг»
Але в радянські часи до шкільної програми входила і його «Самостійна дірка» — збірка памфлетів про «буржуазних націоналістів». Вочевидь, саме через цю «індульгенцію», що рятувала сатирика від наступних репресій, йому відмовили в персональній ніші у літературному пантеоні незалежної України.
Але ж націоналістам дісталося, приміром, і від Володимира Винниченка, на честь якого перейменували одну з центральних вулиць Львова. А Михайлові Грушевському, який капітулював перед більшовиками, взагалі пам’ятник у центрі Львова поставили.
Тож можна було б повернути належне й Остапу Вишні, раціональних зерен у якого було більше, ніж полови. Тим паче, що написане про нього у радянських підручниках, — тільки вершина «вишневого айсберга». Мало хто знає про те, що він був ще й членом художньої ради театру «Березіль», причому тоді, коли той очолював Лесь Курбас. Що йому вистачило як ерудиції, аби створити комедію «Мікадо» у японському стилі, так і чистоплотності та сміливості, аби не написати, що просить прийняти його до комуністичної партії.
Що саме Остап Вишня забрав до себе додому Максима Рильського з його сім’єю тоді, коли того щойно випустили з-під арешту. А після самогубства Миколи Хвильового сатирик гучно ридав три дні поспіль. А ті, хто читали твори письменника, які не перевидавали у 1940-1970 рр., погодяться — йому загалом вдалося те, що він випрошував собі у тираді: «Пошли мені, доле, уміння, таланту, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися. І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше «гонорару» мені не треба».
Тож якщо у читачів цих рядків трапиться прикра нагода для того, аби посмутніли їхні очі чи почали з’являтися зморшки на чолі, то, перш ніж шукати задля розради гумористичні передачі в телепрограмі, задумайтесь над тим, а що справді очистить катарсисом душі. Сучасна пошляцька попса чи немеркнуча класика українського сатирика?..
Як повідомляв «Міст», Остапа Вишню визнали терористом.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online