Новини для українців всього свту

Friday, Aug. 19, 2022

Невиконаний заповіт

Автор:

|

Серпень 29, 2013

|

Рубрика:

Невиконаний заповіт

Для більшості наших співвітчизників ім’я Довженка залишається хрестоматійним, програмним. І мало хто усвідомлює, що геній Довженка стоїть в одному ряду з творцями нації: Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Михайлом Грушевським. Людству він став відомий як автор найкращого фільму всіх часів і народів під назвою “Земля”.

Втомилося серце…
Створивши “Землю” після геніальних картин “Звенигора” і “Арсенал”, український режисер злетів на орбіту світового визнання. Його фільм захоплено дивилися в Берліні, Празі, Лондоні. А на Батьківщині майстра відбувалося щось незрозуміле: уже на дев’ятий день після офіційного перегляду радянська влада заборонила “Землю”, а її автор зазнав жорстокої критики.
Так почалося розп’яття Довженка: у СРСР його звинувачували в націоналізмі, тоді як вся планета продовжувала аплодувати творцеві поетичного кіношедевру. Чарлі Чаплін зауважив: “Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного майстра – мислителя й поета Довженка”.
До речі, Олександр Петрович рвався в Голлівуд, вірячи в можливість свого творчого порятунку, але туди його ніхто не пускав. Виснажений цими моральними катуваннями, художник зазначив у своїх записках: “Я нелюдськи втомився. У мене втомилося серце. Я вже не ходжу так швидко, як колись. Я зовсім перестав сміятися”. А був він тоді зовсім ще молодий – 36-річний…

Ненароджений шедевр
У душі майстра, багато обдарованого природою, народжувалися нові творчі ідеї, і навіть неприйняття офіційної критики не могло не дати їм реалізуватися. Щоправда, Довженкові постійно нав’язували ідейно чужі сюжети. Наприклад, Сталін поставив йому завдання зняти фільм “Щорс”, для створення якого на кіностудії поспіхом було побудовано новий павільйон.
Довженко погодився, сподіваючись, що таким чином зможе отримати дозвіл на втілення давно визрілої в його творчій уяві кінострічки “Тарас Бульба”. Та де там! Не встиг він зняти “Щорса”, як із Кремля йому накинули чергове, знову чужорідне завдання – фільм “Визволення” про возз’єднання західних і східних українських земель.
А далі творчості завадила війна: фільм “Тарас Бульба” так і не був знятий. Але трагічні події, що розгорнулися на українських теренах, лягли в основу чергового кіношедевру.

Плач над трагічною долею України
Про те, що відбувалося на рідній землі в роки Другої світової війни, Довженко зняв кіноповість під назвою “Україна в огні”. На живому документальному матеріалі режисер показав реальну картину війни. Здається, він геть забув про те, що живе в радянській державі, керованій ідіотичними принципами.
У фільмі “Україна в огні” Довженко плаче над трагічною долею України. Але плач його – не безпорадний: із глибиною прозорливця він бачить причини війни. На його погляд, одна з них криється в несформовану менталітеті нації. Режисер не соромиться казати гірку правду, яку й донині багато хто воліє вимовляти пошепки.
“У чомусь найдорожчому та найважливішому, – зауважує Олександр Довженко, – ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безбарвний, наша неповага один до одного, наша відсутність солідарності й взаємопідтримки, наша байдужість до своєї долі й долі своєї культури абсолютно разючі та не викликають до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми на них не заслуговуємо…”

Допомогти народу прозріти
Зрозуміло, що такі висновки не взялися нізвідки. Це – результат спостережень над конкретною реальністю. Так, один із героїв повісті, німецький полковник Крауз дивується: “До чого ж народ зіпсований: усе доносять”… Цей персонаж не страждає на однобокість суджень. Далі він зауважує: “Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них немає державного інституту… Вони не вивчають історії. У них немає слова “нація”, залишився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників”.
Довженко, мислитель і психолог, що глибоко відчував душу свого народу, на жаль, залишається невідомим для більшості співгромадян. Одкровення кіноповісті “Україна в огні”, створеної понад півстоліття тому, написані з одним бажанням – допомогти народу прозріти: “Чого я хочу? Що мені потрібно? Робота … І трохи радості. Я не можу радіти, коли навколо мене людям погано. Мені соромно, так соромно, наче я винен, що люди – бідні, погано одягнені, невлаштовані і втомлені. Начебто я їх обдурив…”

«Річниця моєї смерті»
“Україна в огні” означала для режисера кінець його життя. Ні, ніхто не знищував Довженка фізично. За цю стрічку його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, вигнали з Комітету зі Сталінських премій, позбавили громадської діяльності. А фільм заборонили демонструвати в кінотеатрах.
31 січня 1945 у своєму “Щоденнику” він записав: “Сьогодні річниця моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 мене привезли в Кремль. Там мене порубали на шматки й закривавлені частини моєї душі розкидали на ганьбу і презирство на всіх зборах… Я тримався рік і впав … Моє серце не витримало тягаря неправди і зла “.
Загалом, “Щоденник” Довженка – як нерв, стільки болю, страждання… В офіційній критиці донині прийнято подавати портрет батька режисера, де син зображує його мало не Богом. Але є в його нотатках і інші сторінки, де Довженко знаходить у собі сміливість щиро розповісти про негатив у характерах рідних людей.

Трагедія кохання
Чи був Довженко щасливий у особистому житті? У “Щоденнику” він майже нічого про це не пише. Хіба що кілька разів зронив фразу про сумне помешкання, у якому не чутно дитячих голосів.
Але Довженко мав сина – Вадима. Народився він не в офіційному шлюбі, а від таємного церковного вінчання. Тут починається особиста драма Олександра Довженка. Здавалося, його почуття до Варвари Крилової, однокурсниці по Житомирському вищому початковому училищі, ніколи, навіть на небі, не матиме кінця… Майбутній великий режисер не міг зносити навіть короткочасної розлуки з коханою й писав їй полум’яні листи: “Коли ти спиш, я люблю тебе найбільше. Мені тоді здається, що ти – не дружина моя, а моє дороге, чудесне дитя. Цілую тихесенько, ніжно твою тепленьку ручку в думках…”
Із Варварою Криловою Довженко провів свою дипломатичну службу у Варшаві, а потім – у Берліні. Далі вони жили в Харкові, де Довженко займався живописом і журналістикою, а Варя навчалася на драматичних курсах. 1925 року від випадкового удару веслом по коліну вона захворіла – важке запалення суглобів. Був поставлений неправильний діагноз, унаслідок чого її нога перестала згинатися.
А потім Юрій Яновський запросив Довженка в Одесу для участі в зйомках фільму “Вася-реформатор”, де його зачарувала відома московська актриса Юлія Солнцева. Варя залишилася на все життя сама, але зраду пробачила та вважала за щастя просто, у нікуди, писати “своєму Сашку”.

У чужій землі…
Безсумнівно, ця драма теж не могла не позначитися на стані надчутливої ??душі Олександра Довженка… Кажуть, що Варвара, дізнавшись про його смерть у листопаді 1956 року, побігла до лісу, бродила там увесь день і, сплівши вінок із соснових гілок, все примовляла: “Сашко! Сашко!” Пізно ввечері її знайшли подруги. У Варвари була зламана рука. Після смерті Довженка вона помітно змарніла. А через три роки померла.
…А як помирав Довженко? У щоденнику він писав, що природа дала йому запас міцності не менш ніж на 90 років, але страждання помітно скоротили його життя. Перед смертю він звернувся до уряду України з несамовитим листом, у якому так мало просив – житло, із вікна якого були би видно й Дніпро, і Десну. І сьогодні в музеї Довженка на Київській кіностудії біля входу висить збільшене факсиміле того прохання.
Та він так і не побачив рідної землі… Залишилися лише його записи-заповіт, на які донині ніхто не звертає уваги: “Коли я тут помру від печалі в тяжкій самоті – візьміть з грудей моїх серце і поховайте його в Україні, в українській землі”. І ще один своєрідний заповіт – крик душі, що вирвався, коли художника розпинали за “Україну в огні”: “Творчість моя гасне в стражданні і печалі. Померти? Я вже мертвий… Пишу в розлуці з народом своїм, з матір’ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі найбільше. Мене з’їдає туга за Україною”
Так і лежить прах великого Довженка на Новодівичому кладовищі в Москві. Невже так ніхто не зреагує на його останнє прохання, на плач його душі: “Ой, земле рідна, прийми мене хоч мертвого…»

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply