Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 30, 2022

Невідомі сторінки біографії Олександра Кошиця

Автор:

|

Жовтень 06, 2022

|

Рубрика:

Невідомі сторінки біографії Олександра Кошиця
Олександр Кошиць

«Після того, як розв’язався Український національний хор, — писав у своїй книзі «Історія моєї «Сурми» Мирон Сурмач, — Олександр Кошиць подався до Голівуду, купив там посілість і прожив сім років». На жаль, такої ж думки трималися й деякі музичні критики та дослідники. Тож славетний дириґент своєю бездіяльністю начебто змарнував сім років свого життя? Насправді це було не так. І заповнити ці сторінки біографії мистця нам допоможуть його листи до Василя Беневського, який жив у Ставрополі на Кубані. Вже в першому з них маестро писав: «Пишу цього листа наздогад, бо не знаю не тільки твоєї адреси, а навіть, чи існуєш ти на цьому Божому світі». У цьому ж листі, відправленому 2 квітня 1925-го з Рочестера (штат Нью-Йорк), він повідомляв, що виїхав із України навесні 1919 року. Об’їхав із Українською республіканською капелою всю Європу, восени 1922-го з оновленим колективом прибув до Америки, де здійснив сотні концертних виступів, а тепер сидить без роботи.
Дещо більше дізнаємося з листа за 8 серпня, відправленого зі Стон-Пойнту (околиці Нью-Йорка), в якому дириґент сповіщав, що в Америці подолав 170 тис. миль шляху та здійснив 400 концертів, на одному з яких, що відбувся на арені El toreo в Мехіко, було 38 тис. глядачів. Однак, 19 січня 1924 року через страйк, що стався під час виступів хору на Кубі, втратив контракт із імпресаріо М. Рабіновим і 7 травня 1924-го хор було розпущено. Про особисте життя повідомляв: «Я, братику, постарів, пропала моя життєрадісність, поболює спина, все тіло, у роботі почав користуватися окулярами, і, взагалі, переходжу «на пси», як кажуть в Україні». Сповістив також, що отримав листа від сина Дмитра, курсанта вищої пілотної школи, який повідомив батькові про траґічну смерть матері Варвари (першої дружини Кошиця). Тут же повідомив, що при корпорації «Амерікен Інститут оф оператік арт» організував Американський хор, до якого набрав хористів із чудовими голосами в жіночих і тенорових партіях, а басів запросив зі свого колишнього хору, бо в Америці таких профундо вдень із вогнем не знайдеш. Репертуар — американський, зокрема, твір Ахрона з балету «Саломе», де все побудовано на таких дисонансах, що подібне на «собаче завивання на єврейському пожарі», «Траурний марш» Ф. Шопена і «Сон» В. Барвінського. Останній із творів він аранжував для солістки, а хор здійснює супровід із закритим звуком, що дуже сподобається публіці.
За 15 тижнів хор здійснив 100 виступів, які відбувалися щоденно і щоразу в іншому місті. Концерти відбувалися в сукупності з використанням нових технологій у сфері світлових ефектів, витворів так званого клавілукса. На виступи їхали переважно потягами. Вдень — в дорозі, а ввечері — концерти тривалістю в півтори години. Маршрут пролягав уздовж усієї країни від Орлеану до Чикаґо, з виступами в «Симфоні-голі» у Бостоні та «Метрополітен-опері» в Нью-Йорку, де мали великий успіх.
Десять місяців колектив перебував у дорозі. Загалом цей тур став для маестро справжнім випробуванням, як із боку мистецької праці, так і нервового потрясіння, коли особисто зіштовхнувся з капіталістичною системою монополії багатих і хитрих. Так, у листі зі Стон-Пойнту від 20 грудня 1925 року писав, що працював із великим захопленням, а вийшло, що витратив всі свої заощадження й захворів сухим плевритом. У результаті — місяць не виходив із житла. На цьому й закінчилася епопея з Американським хором. У той час Кошиць отримав із Харкова запрошення зайняти місце дириґента Харківської державної опери. Це було саме те, чим він жив усі ці роки, але підписаний контракт розірвати було неможливо. Коли ж це стало можливим, маестро звалили хвороби.
У січні 1926-го Кошиць захворів іспанкою, тож повний розпачу писав: «Я п’ятий тиждень лежу в ліжку. Як поправлюсь, то відразу почну переписку відносно мого повернення в Україну. Мрію про це вдень і вночі. Їхати додому я вирішив твердо. Не знаю тільки, скільки часу займуть формальності. Втомився я від цього закордонного життя так, що сказати не можу».
У листі за 10 травня маестро сповіщав, що ледве вичухався з іспанки, як пристала інфлюенція, а з нею — болі вуха. І тут же додав: «Погано, братику! Не хочеться помирати, чорт би його забрав, бо практично ще й не жив». Думав про Україну, але ж хотілося повернутися туди фінансово забезпеченим. Йому вже пішов шостий десяток. З композиторського доробку на цей час він уже мав шість зошитів власних аранжувань, виданих у Берліні, ще вісім надіслав до друку, упорядкував дві збірки американських, норвезьких і шотландських, десять американських забезпечив перекладом українською мовою, опрацював 14 творів чорношкірого композитора Бурлея.
У червні 1926 року Кошиць повернувся до Нью-Йорка, а в серпні підписав контракт на створення нового Українського національного хору з імпресаріо Блоком. Виступи колективу мали розпочатися в містах північних штатів США та закінчитися в Каліфорнії. Основне ядро хору склали колишні хористи М. Машір, Ю. Бенецький, Л. Сорочинський, І. Лампарт, П. Гурський, Д. Якубенко, Ю. Гассан, Г. Шандровський. Решту набрали з талановитої молоді, що проживала в провінції. Загалом у хорі було 33 особи.
11 листопада колектив здійснив успішний виступ у Детройті й вирушив у бік Каліфорнії. Але чим далі він віддалявся від Нью-Йорка, тим меншою ставала зарплата хористів. У Лос-Анджелесі імпресаріо заборгував хористам плату за два тижні, а дириґентові — за чотири. Останньому ледве вдалося утримати хор у кількості 23 хористів і знайти працю в Єгипетському театрі Сида Граумана в Голівуді, де виступали двічі на день у пролозі до стрічки «Старі броненосці». Працю добре оплачували. Великим успіхом користувалися українські баси, а серед них — соліст хору бас-профундо Гліб Шандровський. «Пролог гарний і співати в ньому не стидно», — писав Кошиць.
До Нью-Йорка маестро повернувся на початку вересня 1927 року. На жаль, ця поїздка та суди з Рабіновим і Блоком так підірвали його здоров’я, що лікарі категорично заборонили працювати, а негайно їхати на лікування до Італії. 13 грудня 1927-го о 12-й годині ночі кораблем «Роша» Кошиць із дружиною Тетяною виїхали до Італії. За десять днів у листі до товариша маестро писав: «Я вже в Римі. Дев’ять днів кидало мною в океані так, що навіть писати не можу».
Шість місяців Кошиці жили в Римі, але здоров’я маестро не покращилося, та й погода не була прихильною, бо два місяці лили дощі й було холодно. Своє перебування в італійській столиці маестро охарактеризував так: «Був у Римі і бачив Папу», а ще писав: «Приїхав я в Італію з надією відпочити душею та полікуватися, а виявилося, що простудився й до цих пір не можу прийти до себе».
5 липня 1928 року Кошиці милувалися Міланом, 6-го — Венецією, дещо довше затрималися у Флоренції, а 20 липня прибули до французького курортного містечка Левіко, де маестро приймав мінеральні ванни. Тут його застало запрошення з України з пропозицією зайняти місце професора на дириґентсько-хоровому факультеті Музичного інституту ім. М. Лисенка в Києві. Він відповів згодою, а прибувши на початку вересня до Парижа найняв житло в Шампіньї та відвідав радянський консулат, де написав заяву та заповнив анкету на дозвіл повернутися в Україну. Думав здійснити це до кінця 1928-го й був упевнений, що справа вирішиться позитивно, навіть будував плани на майбутнє.
Наприкінці грудня Кошиць привітав Беневських із новим 1929 роком і сповістив, що в розпачі, бо його не затвердили на посаді професора Музичного інституту. 2 березня 1929-го маестро перебрався у передмістя Вірофле, що за 25 хвилин їзди електричкою до центру Парижа. Це давало можливість відвідувати вечірні заходи й без проблем повертатися додому. Побував на концерті капели «Думка» з Києва та постановках опер «Князь Ігор» П. Бородіна й «Град Кітеж» М. Римського-Корсакова.
Того ж місяця з’явилася в друку українською мовою його книга з назвою «Українська пісня за кордоном» — про світову концертну подорож керованих ним хорів. Її видало Українське музичне товариство ім. О. Кошиця, витрати оплатив сам автор.
У листі за 4 вересня 1929 року Кошиць повідомляв: «Все вже готово. Я маю право громадянства CРCР і дозвіл їхати додому, але ректор інституту веде подвійну політику й на моє місце прийняв свого приятеля». Тут варто сказати, що на посаду професора в музичному інституті Кошиця запрошував ректор Микола Грінченко, відомий україніст, історик і музикознавець, якого саме в цей час звільнили й замість нього призначили комуніста С. Романюка, який став вимагати від маестро письмової заяви про його ставлення до радянської влади, і водночас затримував офіційний наказ про призначення.
Це так рознервувало маестро, що в нього почалися болі всього тіла, а звідси й слова розпачу: «Що зі мною робиться? Чим більше лікуюсь, тим більше хвороб знаходять лікарі. Тут і очі, і зуби, і вуха, і ноги, і склероз, і чорт знає що! Всі гроші йдуть на лікування, а часу, коли їх можна буде заробити не видно». В цьому ж листі сповістив, що як не отримає офіційного затвердження з інституту, то залишиться в Парижі на зиму. Однак 16 листопада 1929-го терміново з Гамбургу кораблем «Британія» родина Кошиців відпливла в Америку та, як свідчать реєстраційні записи перетину кордону США, 23 листопада прибули до Нью-Йорка. Згодом свій раптовий від’їзд маестро пояснив тим, що закінчувався термін дозволу їхнього повернення.
Ось і вся історія тих семи літ невідомих сторінок життя Олександра Кошиця. І були вони не змарнованими, а наповненими тим, що вилилось в його словах: «Я почуваю себе так, ніби щось відбулося в моєму житті неймовірно прекрасне, чудесне та радісне!»
Раніше «Міст» розповідав, як Український національний хор у полон Америку брав.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply