Новини для українців всього свту

Tuesday, Apr. 20, 2021

Надії на лакейську розсудливість Тараса не справдилися

Автор:

|

Березень 07, 2021

|

Рубрика:

Надії на лакейську розсудливість Тараса не справдилися
Тарас Шевченко

10 березня 160 років тому пішов зі життя в безсмертя Тарас Шевченко. .

Змалку
Поет і публіцист Євген Маланюк скаржився 1917 року: «Образ Шевченка сплющився і завмер народницькою іконою. Як далекою є ця ікона тій живій постаті». А 10 березня знову почуємо звичне «був сином мужика і став володарем у царстві духа, був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам». Слова, якими Іван Франко дошкуляв сучасній йому «еліті», обрали собі індульгенцією ті, хто «був ніким, а став усім».
Але зазвичай суворий і навіть похмурий на своїх портретах поет у дитинстві був жвавим непослухом. Втікав від злих і п’яних дяків, до яких його віддали «в науку», лупцював одного з них і сина мачухи, який звів на нього наклеп.
Дехто з психологів вважають, що на характер дитини впливає її ім’я. Шевченкове походить від давньогрецького Тарактиктос, котре перекладається як «здатен на непокору, безстрашний, бунтар».
Тарас ще в дитинстві був чутливим до зазіхань на почуття власної гідності. Можливо, тому, що від діда-запорожця (як засвідчив відповідними документами історик Дмитро Яворницький, сина кошового писаря Андрія Безродного), учасника Коліївщини, його онук дізнався, що кріпаками та гречкосіями їхні предки були не завжди.
Як писав його приятель, історик Олександр Лазаревський, «досить начитаний» батько Шевченка розповідав сину про «житія святих», які прославилися аж ніяк не догоджанням панам і царям. Тож марним виявився намір дядька та брата майбутнього поета привчити його до рабської роботи в полі — кидав волів напризволяще.
Змалку заробляв на хліб, даючи розраду своїм землякам — читав псалтир на похоронах. А про спроби приручити його різками до служби в панських покоях згадував в одному з листів: «Надії на мою лакейську розсудливість не справдились».
Упродовж трьох днів гідно зносив і знущання від брата мачухи — коли зведений брат обікрав квартиранта та звалив вину на нього. «Зізнався» лише після вмовлянь сестри.

«Вселявся біс»
Щойно після визволення з кріпацтва почав пізнавати недоступні йому раніше радощі життя. Художник Іван Сошенко розповідав, що Тарас «зовсім змінився»: «Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався. Словом, на деякий час у нього вселився світський біс. Шуба єнотова, ланцюжки, шалі та годинники, візники-лихачі».
Шевченко розповідав троюрідному брату Варфоломію про своє богемне життя: «Наробив такого, що сором тепер і згадувати! Як почав гуляти, то опам’ятався тільки тоді, як минуло моїй гульні два місяці!». Під час неї навіть наречену відбив у свого друга та благодійника Сошенка, який познайомив Шевченка з його майбутніми визволителями.
Та надамо слово «потерпілому»: «Дочка виборзького бургомістра, Марія Яківна, прегарненька німочка. Я полюбив її від душі і навіть, грішна людина, подумав було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їх близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Та цим не зарадив своєму горю: Маша почала ходити до нього на квартиру».
«Захопилася жвавим, веселим і дотепним Тарасом», — констатував Павло Зайцев, біограф Шевченка. А ще 16-річним кріпаком він користувався прихильністю гарненької швачки Ядвіги Гусіковської, котра могла вибрати кавалера серед співвітчизників-поляків.
Вийти заміж за Шевченка прагнула княжна Варвара Рєпніна, правнука гетьмана Кирила Розумовського. Але поет не відповів взаємністю старшій за нього аристократці.

Любив жвавих
Письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував: «Щодо любові у вузькому розумінні слова, то за весь час мого знайомства з Шевченком я не помітив у нього жодного вподобання, яке можна було б назвати серйозним. Він любив жіноче товариство, але ніколи це не тривало довго. Як молоді люди, почнемо, бувало, про це розмову, і варто лише нагадати йому якесь захоплення, він звичайно казав: «Ет, дурниця! Поки з нею балакаю, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже! Ось вірш, написаний з цього приводу: «Не журюсь я, а не спиться // Часом до півночі, // Усе світять ті блискучі // Твої чорні очі. // Мов говорять тихесенько: // «Хоч, небоже, раю? // Він у мене тут у серці», // А серця немає, // Й не було його ніколи, // Тільки шматок м’яса… // Нащо ж хороше і пишно // Так ти розцвілося? // Не журюся, а не спиться // Часом і до світа, // Усе думка побиває, // Як би так прожити, // Щоб ніколи такі очі // Серця не вразили».
Афанасьєв-Чужбинський пояснив: «Він любив жінок жвавого характеру; на його думку, жінці повинні бути притаманні запал і пристрасть — «щоб під нею земля горіла на три сажні». Пропащі, але милі створіння у той час не захоплювали Шевченка: у нього були щодо цього свої оригінальні поняття. Він не знаходив жодної втіхи у відвідуванні веселих притулків продажних грацій, хоча ніколи не картав їх презирливим словом».

Щедрий жебрак
Заробить копійчину — влаштує вечір із друзями чи роздасть її калікам. Коли йому звертали увагу на те, що його щедрістю користаються шахраї, відповідав: «Та нехай лучче тричі одурять мене, а все таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба».
Той же Афанасьєв-Чужбинський писав, що «Шевченко, крім цілковитої безкорисливості, не любив і навіть боявся всіляких грошових розрахунків, і якщо йому випадало зійтись з кимось і бути деякий час разом, він віддавав свої гроші товаришеві і просив звільнити його від усіх житейських клопотів». А клопоти ці були, мабуть, неабиякі, раз він продав «Кобзаря» й «Гайдамаки» книготорговцю Івану Лисенкову на кабальних умовах «у вічне й спадкове користування», зобов’язавшись заплатити йому «неустойку» в півтори тисячі рублів серебром, якщо він надрукує ці твори без згоди Лисенкова.
Художник Федір Пономарьов згадував, як вони пообідали за карбованець, який дала їхньому приятелю Петру Петровському його мати, щоб він купив гуску, крила якої мали служити йому «натурою» для малювання ангельських крил. Поки Пономарьов тримав Петровського, Тарас вихопив у нього карбованця з кишені й побіг до трактиру: «Тут Шевченко, звелівши подати йому чарку горілки, замовив дві порції біфштексу й кинув карбованця буфетникові. Бідолага Петровський хоч-не-хоч, але закусив з нами». Приятелі недовго були його боржниками — того ж вечора компенсували йому збитки гускою, яку «реквізували» в помічника поліцмейстера академії мистецтв. Але непрактичність поета далася взнаки у війську.

Більше десяти армій
А чого б мав бути служакою царю, якого висміяв у поемі «Сон»? Підпоручник Микола Бажанов згадував: «Служба поетові не давалася, і коли б від нього вимагали те саме, що й від решти фрунтовиків, то не виходив би з карцеру. Амуніція завжди була нечищена, ґудзики поржавілі. Вузький мундир сидів на ньому якось не по-людському і під час марширування часто розлазився по швах. Шевченко не міг одягнути мундир, і дядькові доводилося з усіх сил натягувати цей вузький на той час одяг на широкі плечі свого огрядного учня. Поет не скидав мундира цілими днями, побоюючись, що знов доведеться морочитися з ним. Частенько, втративши терпіння, кидався у воду одягненим».
Якщо можна було, ходив у цивільному, а траплялася копійчина — платив солдатам, які стояли за нього в караулі. І навіть за таких умов примудрявся робити те, що суворо заборонялося, — малювати та постійно поповнювати зміст своєї «захалявної книжечки»…
Та хоч військова служба поету й не давалася, Іван Франко запевняв, що Шевченко зробив для свого народу більше, аніж десять переможних армій. А командувач Українською повстанською армією Володимир Кук запевнив, що «Кобзар» Шевченка був головним підручником його вояків.
У листі директору Смоленського цвинтаря у Санкт-Петербурзі українці просили «відновити поховання нашого прапрадіда Тараса Шевченка». Культуролог Юрій Макаров резюмував: «Шевченко — прапрадід кожної людини, яка належить до цієї культури».
Політолог Андрій Окара стверджував, що «Шевченко є автором України, бо не було б його, можна казати напевне, — не існувало б і такої країни». Тому з ним дотепер воює Російська православна церква, яка перевидала брошуру протоієрея Івана Чернавіним «Тарас Шевченко і його релігійно-політичні погляди», в якій 1941-го висловлювався подив із приводу того, чому скрізь, де збиралися хоч би три-чотири українці, — в Росії, Америці та Парижі, дні народження й смерті «батька мазепинського руху оточені якимось магічним вшануванням». За даними Чернавіна, відзначення століття від дня народження поета супроводжувалося страйками й маніфестаціями з гаслами «Хай живе вільна Україна!» навіть у Сибіру.
Раніше «Міст» розповідав, як Тарас Шевченко цензорів дурив.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online