Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 22, 2021

Григорій Ґалаґан із когорти засновників

Автор:

|

Вересень 29, 2021

|

Рубрика:

Григорій Ґалаґан із когорти засновників
Григорій Ґалаґан

2021-го виповнюється 150-та річниця від заснування у Києві класичного навчального закладу — Колегії ім. Павла Ґалаґана. Її назвали за бажанням Григорія Ґалаґана, його батька, народженого 1819-го в Києві. Мабуть, Валуєвський циркуляр 1863 року неґативно вплинув на відомого тоді громадського діяча ліберальних поглядів, який був нащадком старовинного роду запорозьких, а потім чигиринських козацьких полковників, на гербі яких стояв кентавр — символ воїна і захисника України.
Григорій Ґалаґан входив до підготовчих комісій перед реформою 1861-го та Державної ради, тож боронив інтереси українського селянства. Любив його культуру, побут, звичаї та українську природу, таку красиву в околицях с. Сокиринці. Тут почувався приємно, зокрема, в церкві, про яку писав юнаком у Петербурзі: «Я в Малоросії, находжуся знов з мирним моїм селянством» (1863). Закінчуючи навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету, Ґалаґан захворів. Лікарі радили йому поїхати в Італію. Восени 1842 року Григорій вже був у Римі. Це була його перша самостійна подорож за кордон у супроводі вихователя Ф. Чижова.
У Вічному місті придбав багато картин, що збагатили його колекцію. Також зробив замовлення свого портрета Василю Серебрякову (1810-1886), колишньому учневі Імператорської академії мистецтва, якого до Італії Микола І послав копіювати твори видатних малярів. «Серебряков писатиме мене в національному малоросійському костюмі — у простому коротенькому жупані і шароварах», — писав Григорій 11 квітня 1843-го своїй матері у Сокиринці — родового маєтку Ґалаґанів. На портреті італійської школи зображений молодий 24-річний, майже на повний зріст, Григорій, вбраний в яскраво-синього оксамитового кольору жупан, підперезаний шовковим строкатим поясом і малинового кольору шаровари. Молоде обличчя з ледь помітними вусиками відзначається не так красою людини, як її розумом і високим незалежним становищем у суспільстві. Довший час важко було встановити ім’я автора поколінного портрету, який зберігали в маєтку Ґалаґанів, а 1890-х рр. передали до Чернігівського художнього музею і після реставрації його експонували на різних виставках.
З поверненням Григорія Павловича додому, він став губернським секретарем, потім суддею Чернігівської губернії та членом Державної ради. Високоосвічений діяч української культури, багатий меценат, який зібрав значну колекцію художніх творів різних малярів західноєвропейського мистецтва, опікувався народними школами у більш ніж десяти повітах Полтавської та Чернігівської губерній. У Сокиринцях відкрив першу в Україні селянську позиково-ощадну касу, а своєю ініціативою допомагав у відкритті ґімназії у м. Прилуки та ремісничих училищ на Чернігівщині. За діяльність у комітеті з розкріпачення селян (1858-1861) був нагороджений медаллю, яку цінував найбільше з усіх нагород. Фінансував громадсько-гуманітарні Організації допомоги селянам і Товариства взаємодопомоги. Вболівав і за історичну долю Західної України, поневоленої Австро-Угорською імперією.
Григорія Ґалаґана вважають автором цінних фольклорних та етнографічних праць, а саме: пісень із голосами та вертепних драм, гербовника малоруських фамілій та інших, присвячених творчості нашого народу. У пам’ять свого 16-річного сина Павла, який помер 1869-го, останнього з роду Ґалаґанів, Григорій відкрив Колегію його імені. «Мій син зупинився на шляху своєї освіти. Нехай же інші, що не мають матеріальної можливості, продовжують те, що не судилося йому. Я пропоную створити загальноосвітній заклад для молоді, якій бракує коштів для завершення курсу науки», — писав Григорій. Розташувати колегію він мав на меті десь на Полтавщині, її мальовничому куточку, запросивши туди високоосвічених учителів. Але щоб вихованці мали науковий догляд на рівні університету, Ґалаґан заснував заклад у Києві. На 17-й день після смерті сина, він подав не лише прохання, але й програму запропонованої ним колегії, в стінах якої мало бути місце проживання учнів. Усі наступні витрати школи Григорій Ґалаґан узяв на себе.
1 жовтня 1871 року приватний навчальний заклад почав функціонувати. До нього приймали юнаків такого ж віку і такої ж освіти, як у його покійного сина. В колегії були чотири класи гімназії, вихованці якої складали іспити й одержували право вступати до університетів. Заклад мав свій статут: давати певній кількості молодих людей освіту і сприяти розвитку самостійної педагогічної справи в царській Росії шляхом навчально-виховної практики. Якраз це заповів засновник колегії — надати їй більше самостійності в діяльності закладу.
Приймали учнів як православного, так і греко-католицького віровизнання з Галичини, Буковини та Закарпаття, а також із усієї України, Білорусії, Молдавії, Криму, Уралу й українців із Польщі й Австро-Угорщини. Трохи більшу частину з них приймали з Прилуцького повіту Полтавщини — земляків Григорія. До колегії запровадили цілком новітню в Російській імперії систему навчання — щоб в школі панувала довіра поміж вихователями і вихованцями. Гасло взяли зі слів великого чеського педагога Яна Амоса-Коменського та його «Великої дидактики».
Сам Григорій Павлович забороняв карати учнів, коли в Російській імперії, навпаки, карали за будь-яке інакше думання. Вивчення природничих наук і математики були пріоритетними в колегії. Різні музичні інструменти в школі сприяли у навчанні музики, співу, зокрема, в класах фортепіано та скрипки. У закладі постійно діяв хор, що виконував українські народні пісні. Наука музики ґрунтувалася на творах Дмитра Бортянського та Петра Чайковського. Зайняття учнів малюванням були також поставлені на високий рівень, живопису навчали визначні українські академіки Микола Пимоненко, Микола Мурашко й інші. До викладачів колегії належали історики, літературознавці, філологи, філософи, директори й автори наукових творів. Учні користувалися цінною збіркою книжок, започаткованою придбанням Ґалаґаном бібліотеки відомого українського історика Миколи Маркевича (1804-1860), що начислювала понад 4,1 тис. томів рідкісних видань. До неї віддав засновник бібліотеки і свою книгозбірку з унікальними рукописами.
Колегія організовувала зустрічі з видатними вченими для підвищення свідомості школярів. У колегії якийсь час жив і працював у бібліотеці Іван Франко (1885-1886). У її церкві, що завершувалася куполом і позолоченим хрестом, збудованої над головним входом до головного корпусу, він узяв шлюб із Ольгою Хоружинською, сестрою дружини тодішнього директора колегії М. Нечипоренком.
Під час літніх місяців учні закладу переїздили на Покорщину, передмістя Козельця на Чернігівщині, де на 35 га парку з луками і великим ставком, подаровані Ґалаґаном, стояли дачі. До 1888 року опікуном колегії був саме він. «Для утримання колегії на завжди віддаю свої маєтки в Чернігівській і Полтавській губерніях, з їхніми щорічними прибутками не менше 12 тис. карбованців», — заповідав меценат. З часом вони зросли до 57 тис. карбованців і більше. Після смерті фундатора колегії, який матеріально підтримував видавання часопису «Київська старовина», кошти на її утримання виділяла його дружина Катерина і, певною мірою, управа ученої ради. До неї входили кілька професорів Київського університету, який відповідав за методичне піклування колегії. Усі будинки закладу розташовувалися вздовж Кадетської вулиці та між Ново-Єлисаветською й Олексіївською вулицями. В одному особняку мешкала родина великого українофіла, засновника колегії, а з 1900-го — родини деяких директорів.
Перша світова війна стала причиною евакуації школи до Кисловодська. Київ опинився під загрозою окупації німецькими й австрійськими військами, незабаром окупацією білополяками та денікінцями. У лютому 1918-го Київ окупували німецькі війська, які зайняли будинки колегії й оселилися в квартирах викладачів та обслуги колегії. Такі обставини припинили достачання харчів і грошей. Уперше за 48 років існування цього закладу, не можна було провести набір учнів.
1919-го сталося те саме. Наприкінці того року колегіянти розбіглися по Києву та навколишніх містечках і селах, шукаючи поживи. З приходом радянської влади в Києві почалася реорганізація всіх навчальних закладів. Рада колегії та Товариство колишніх її вихованців клопоталися перед Київським управлінням освіти про створення на місці колегії школи першого ступеню з викладами українською мовою, яка відповідала б ідеям засновника колегії Григорія Ґалаґана, але його визнали «ліберально-буржуазним діячем».
12 вересня 1920-го рада колегії остаточно заявила про її закриття. А в ній, свого часу, здобули Володимир Грабар, Агатангел Кримський, Нестор Котляревський, Володимир Липський, Михайло Марковський, Микола Максименко, Дмитро Петрушевський, Йосип Покровський, Павло Филипович і ряд інших.
Як повідомляв «Міст», помер останній онук Івана Франка.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online