Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 16, 2021

До Бразилії еміґрувала навіть українська богема

Автор:

|

Вересень 07, 2021

|

Рубрика:

До Бразилії еміґрувала навіть українська богема
Гриць Щипавка. Projekt na zniszczenie Rusi

Про Осипа Шпитка можна зняти пригодницько-еротичний телесеріал, на тлі якого зблякнуть кіногерої Жана-Поля Бельмондо й Алена Делона.

«Залишився українським»
Дивно, що він не став прототипом персонажів бразильських «мильних опер». Адже був мачо («донжуанив» навіть на сьомому десятку), скандалістом-забіякою (відбув за це більшість зі своїх 25 ув’язнень) та авантюристом-романтиком на кшталт Зорро (за його словами, створив на Батьківщині анархістське «Товариство месників», а в Бразилії — таку ж організацію українських робітників «Чорна маска»).
Тож не випадково «кинув якір» у менш пуританській, ніж тодішня Галичина, Бразилії (де, за даними англомовної «Енциклопедії українознавства», помер 1942 року, а народився 7 квітня 1869-го в Городниці в Гусятинському повіті Тернопільщини). Але й не зрікся Вітчизни.
Опублікував у португаломовній газеті про Україну цикл рефератів «Христос народів» (так величав свій народ). За словами його приятеля, поета Петра Карманського, «під таким кутом зором насвітлював її історичну ролю — на велику лють куритибської (Куритиба — штат Бразилії. — Авт.) Полонії (польської діаспори. — Авт.), бо до останнього дня — не зважаючи на свою ненависть до української галицької інтелігенції — залишився українським шовіністом».
Заробляючи віртуозною грою в карти й на більярді, налаштуванням фортепіано, пранням у шпиталі та працівником бразильських газет, на громадських засадах організував із українців хор та оркестр. Дириґував ними, навчав їх музиці та писав її для земляків.

Найперший екзистенційний
Друкував під псевдонімом Осип Стефанович у провідних виданнях Сан-Паулу й Ріо-де-Жанейро прозу німецькою та португальською мовами. Останньою видав 1930-го збірку новел та есе «У могилі життя». У передмові до неї бразильський критик поставив її поруч із романами Льва Толстого. Бо й Шпитко, руйнуючи рутинні стереотипи консервативного ХІХ ст., сприяв розкутості та демократизації своїх сучасників.
За словами поета Івана Лучука, він увірвався в українську літературу екстраординарними літературними спробами, які своєю наснагою, попри невідшліфовану форму, збурили тогочасні уявлення про можливості й обшири письменства. Натомість метр не лише українського красного письменства, а й вітчизняного літературознавства Іван Франко запевняв, що, приміром, збірка Шпитка «Новомодні коляди» не має жодної вартості.
Та хоч Шпитко, за свідченням Карманського, «не завагався в модній каварні накинутися в приявності кільканадцятьох осіб на Франка і вилити на безборонного цілу кльоаку лайок», той опублікував 1901-го в «Літературно-науковому віснику», редагованому ним, автобіографічний роман Шпитка «Вирід» (галицький діалектизм «вирід» сучасною українською літературною мовою перекладається як «виродок»), який вважають не лише найпершим «донжуанським» українським романом, а й найпершим екзистенційним літературним твором на теренах Європи. Але ним заслуги Шпитка перед його співвітчизниками не вичерпуються.

Антиполонізатор
Хоч навчався лише в початковій школі в Говилові Великім на Гусятинщині й на підготовчих курсах учительської семінарії в Тернополі, йому довірили редагувати в Чернівцях журнал «Руска хата» та часопис «Дзвін», а в Сяноку — газету «Підгірянський дзвін». 1903 року видав під псевдонімом Гриць Щипавка двомовний памфлет Projekt na zniszczenie Rusi, у якому документально засвідчив практику полонізації українців.
Неабияка його роль і в перемозі українофілів над москвофілами. Штучність, підступність і придуркуватість тієї «літературної мови», яку нав’язували платні агенти російського уряду, дошкульно розтлумачив своїм землякам такими рядками: «Мово» бідна, «Слово (газета москвофілів «Русское слово». — Авт.) підле, хто тебе читає, той в голові замість мозку, певно, січку має. Як ту мову мож читати, котрій мету дали, аби ми всі українці москалями стали? У тій «мові» — половина слів — то чудасія, з котрих навіть явно-славно кпить сама Росія!».

Щипавка-Драпавка
Дісталося від Щипавки та Драпавки (цим псевдонімом Шпитко підписувався в періодиці канадських українців) і тим «патріотам», які, прикриваючись національними інтересами, відстоювали особисті. У передмові до збірки «Новомодний співаник. Переспіви Гриця Щипавки» Шпитко писав: «Они відкривають всякі рани і струпи на організиі нашої неньки України в той спосіб, що кождий легко може здогадатися, якими ліками можна ті так болючі рани погоїти; они витягають на денне світло хоч частину тих многих злодійств, які діються в нашій рідній хаті, тих п’явок, котрі висихають нашу послідню каплю крови зболілої нашої Вітчизни».
У сатирі «Садок вишневий коло хати» Щипавка, твердив, перефразовуючи однойменний вірш Шевченка, що в сейм «банкроти хтять кандидувати». Проти них були не лише поляки, а й, як писав Щипавка, «хруні» (ті, хто цуралися мови предків — їм Шпитко присвятив цілі збірки «Хруніада» та «Новомодні коляди»).
А в результаті, за словами сатирика, «пани сміються знов з всіх них, й затихло все, лиш кривда руська та жаль до «жонду» (уряду. — Авт.) не затих». Або, на мотив коляди «Небо і земля»: «Кацап і поляк нині торжествують, крулєвство польське на Руси будують».
Натомість у сатиричних віршах, підписаних псевдонімом Анцихрист-публіцист, Шпитко викривав гріховно-аморальне життя духовенства. Хоча сам цнотливим не був. Навпаки — герой його автобіографічного роману ще підлітком користувався доступністю, водночас, заміжньої жінки й 15-літньої шинкарівни. А коли подорослішав, його тричі викликали на дуель чоловіки аристократок, зведених ним (утім, не оминав і вуличних повій).
Але «донжуанив» (з подробицями описав це у «Виріді») відверто, а не конспіративно, як ханжі. Не вибачав їм нещирості в особистому житті, політиці й письменстві, декларуючи альтернативу їхній дволикості щирою й нестримною поведінкою.

«Незмордований Дон-Кіхот»
Карманський писав про нього: «Людина м’яка, як зуміє бути м’яким тільки наш мужик, а водночас бандит, що був ладен серед білого дня на Академічній вулиці побити людину. Ангел і сатана в одній особі. Анархіст в поглядах і житті, цинік, а водночас ідеаліст. Незмордований Дон-Кіхот, що всюди в нашому громадському житті добачував нікчемність і, поборюючи її, не вагався вжити ніяких засобів. Не вагався теж реагувати своїми кулаками. Нападав на усіх, усі були перед ним безсильні, бо він не мав нічого до втрати: тюрму вважав бажаним місцем відпочинку й безжурного життя».
Але Карманський знав його й іншим: «А одначе не було милішого від нього товариша при склянці, а головно при картах, які були головним засобом його існування. Його квартирою була кімнатка в дешевому готелі, якою він і так користувався мало, відступаючи її охочо комусь більше потребуючому. І не один бідний студент чи початкуючий юрист зазнав його допомоги хоч б у формі вечері в ресторані».
Мабуть, Шпитко тому щиріше співчував біднякам і гостріше сприймав кривду, аніж сини вірнопідданих та благопристойних священиків і чиновників, якими були в його часи більшість українських інтелігентів у Галичині, що був сином незаможного селянина. До того ж, змалку наймитував і терпів побої та знущання від своїх роботодавців.

«Неодмінна властивість»
Коли різнобічні таланти привели його до мандрівної театральної трупи — став у ній не лише актором, а й автором п’єс. Услід за ними писав поезію та прозу. Але не те, що подобалося наддністрянській «еліті», а те, чим жив особисто.
Залишивши місію «важкої літературної артилерії» поколінню своїх попередників, молоді галицькі митці обрали собі в письменстві роль «легкої кавалерії». Згуртувавшись у клуб «Молода муза», ламали шаблони й утверджували свободу індивідуума, моралі та совісті.
Крім Шпитка та Карманського, за словами останнього, «застояну атмосферу культурно-мистецьких традицій, а іноді й важкий клімат морально-етичних взаємин» поборювали в складі «Молодої музи» композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, художник Іван Сиверин, скрипаль і маляр Іван Косинин. Утім, як стверджує автор передмови до книги Карманського «Українська богема» — Петро Ляшкевич, попередниками «молодомузівців» були класики, «вихолощені» літературознавцями.
Зокрема, богемний гурток «Курінь» організував автор першого українського роману «Люборацькі» Анатоль Свидницький. Та й Тарас Шевченко, якого обрали на «гетьмана» товариства «мочемордіїв» — богемного гурту української інтелігенції. Ба більше того — в повісті «Художник» похмурий на гривневих купюрах Кобзар твердив, що розкутість у побуті й відпочинку є «неодмінною властивістю незвичайних людей».
Як повідомляв «Міст», у Бразилії показали фільм режисера українського походження.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online