Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 17, 2021

До 90-річчя від дня народження Ярослава Полянського

Автор:

|

Вересень 23, 2020

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження Ярослава Полянського
Ярослав Полянський

Музичне мистецтво, а, зокрема, українська пісня має в собі цю незвиклу властивість за допомогою якої має здатність доходити до глибин людського почуття, а через почуття здатна зворушувати з такою силою, якої не спосіб передати ні думкою, ні словами. Одним із популяризаторів українського пісенного мистецтва був Ярослав Полянський. Він народився в українській селянській родині 15 серпня 1930 оку. в с. Поляни. Тепер це — Новосондецький повіт на Лемківщині (Польща). Пізніше Ярослав часто підкреслював: «Завдячую своїй лемківській природі те, що вона для мене була натхненням до мистецької праці. З мого раннього дитинства Лемківщина не тільки полонила мою психіку, але на ціле майбутнє життя стала одним із конструктивних елементів мого буття».
Родина Полянських була співучою, тож хлопець із дитячих років вростав в пісню, яка стала потім джерелом його життя. В рідному селі закінчив початкову школу, був солістом на шкільних концертах. Після закінчення початкової школи в 1947-го підлітка разом із батьками депортували в рамах акції «Вісла» на понімецькі землі. Тут 1954 року він закінчив Педагогічний ліцей та одночасно музичну школу в Ґожові. З 1956-го працював учителем музики на Зеленогірщині, тут почав займатися культурно-освітньою діяльністю як композитор-початківець. Десять літ українцям забороняли навчання рідної мови і плекання культури, не було навіть можливостей забезпечувати релігійні потреби в рідному обряді. Але червні 1956 року українцям дозволили вести культурно-освітню діяльність у рамках Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) і видавати україномовний тижневик «Наше слово».
16-18 червня 1956-го у Варшаві відбувся перший засновницький з’їзд УСКТ. Звісно, влада від початку обмежувала діяльність товариства, його діяльність перебувала під наглядом Міністерства внутрішніх справ. Але появу УСКТ українці прийняли зі задоволенням. Щиро радів і Полянський. 1961 року він вступив до Варшавської консерваторії на факультет диригування, яку закінчив 1966-го. Вже під час студій Ярослав виявив великий талант і утвердився як автор пісень. Кожну вільну хвилину використовував для поїздок по всій Польщі, де жили українці, збирав там молодь і організував перші співочі колективи. Вони ставали такими собі амбасадорами української пісні, давали концерти для заляканих і тероризованих акцією «Вісла» українців. Згодом популярними стали так звані огляди, а з часом і фестивалі української пісні, музики і танцю.
Масово ці імпрези відбулися 22-23 липня 1967-го в Сяноку, 29-30 червня 1968-го в Кеншині, 29-30 червня 1969-го та 13-14 червня 1981-го в Кошаліні, 27 червня 1971-го та 30 червня — 1 липня 1973-го у Варшаві, 2-3 липня 1977-го, 9-10 липня 1983-го та 22-23 червня 1985-го в Сопоті та в інших містах Польщі.
У лютому 1972 року Ярослав Полянський заснував леґендарний і славетний на весь світ хор «Журавлі», хористами якого були представники 60 місцевостей з різних куточків Польщі. Вони як на проби, так і на концерти зліталися, немов ці журавлі, і після виконаних завдань повертали до своїх щоденних занять. Цей хор існує й досі у відновленому складі, його теперішній дириґент — Ярослав Вугцік із Перемишля. Цей знаменитий хор нагадує нам старі літописи часів Київської Русі, в яких описують народних співців. Кобзарі часів козаччини були прямими їхніми спадкоємцями. Зарубіжні тури «Журавлів» проходили через Україну, Францію, Німеччину, Італію та Канаду й Америку. Головною метою хору було поширювати невмирущу славетну українську культуру. Радянські чекісти й їхні польські прислужники з ненавистю дивилися патріотичну на діяльність українців, які піснею підіймали те, чого не можна було підняти словом.
А Ярослав Полянський був і залишається справжнім діячем миру та культурного прогресу для якого пісня мала стати космічною силою єдності серед різних народів нашої планети. В своєму щоденному житті він відзначався віні природною скромністю, але зі замахом дириґентської батути проявляв дивовижні піднесені почуття та незвиклий ентузіазм.
«Без Ярослава Полянського нашій Церкві та народові було б важче пережити ті часи», — розповідав о. Йосафат Романик, котрий був співтворцем камерного хору і глибоко розумів його художню цінність та місію. Адже у ті понурі дискримінаційні роки, і наша Церква, і наша віра була вкрай дискриміновані, а сакральна музика — заборонена. А маестро Ярослав ні з ким не радився і створив камерний хор при церкві отців василіан у Варшаві, залучивши до нього талановиту молодь. У репертуарі були українські, білоруські та польські пісні. Молоді талановиті дівчата і хлопці під керівництвом маестро Полянського здобули незвиклу популярність не тільки серед українців, але й серед інших національностей, які цінували співоче мистецтво.
А дириґент Полянський був одночасно ще й прекрасним композитором, автором оригінальних обробок українських сакральних і народних пісень, передусім близьких його серцю лемківських. Був також і непоганим етнографом. Йому вдалося зібрати близько 5 тис. лемківських пісень, записував їх упродовж кількох десятків років без жодної техніки, а потім із магнітофоном — від лемків, котрі проживали в різних реґіонах Польщі та Словаччини. Надзвичайно велику кількість пісень врятував від забуття. Чимало зібраних пісень і музичних творів друкував на сторінках тижневика «Наше слово». Був членом Асоціації польських митців-музикантів.
1966 року Ярославу Полянському вручили відзнаку «Заслуженого діяча культури Польщі». А за досягнення у розвитку українського музичного мистецтва нагородили «Бронзовим хрестом заслуги», «Срібним хрестом заслуги», «Золотою відзнакою» польської спілки хорів і оркестрів. Польські провідні музичні діячі високо цінували талант маестро Полянського. На жаль, тодішні наглядачі над українською культурою дуже часто погрожували і закидали композитору, що він своїм репертуаром відроджує українство, а це суперечило асиміляційним процесам, закладеними ще акцією «Вісла». Всупереч цим закидами пісенний доробок Полянського впродовж десятків років врятував не одного українця від асиміляції у Польщі. Пісні й окремі співанки в обробці маестро ставали шедеврами, які хористи виконували на концертах і фестивалях, згодом їх брали до репертуару й професійні колективи в Україні.
Ярослав скомпонував 15 вокальних музичних творів до текстів Є. Самохваленка та Б.-І. Антонича. Опрацював для мішаного і чоловічого хорів 55 українських народних пісень. Велике наукове значення має цикл статей Ярослава Полянського з історії пісні та культури лемків. Понад те він брав надзвичайно активну участь у крайових та міжнародних наукових сесіях і конференціях.
Копітка праця маестро збагачувала та продовжує збагачувати нашу духовність. Славко, як називали його друзі, залишив у творах, піснях, хорах частину своєї душі, чим збагатив нашу спільноту свідомістю. З своїм хором тричі гостював у Папи Римського, та, на жаль, цей багатющий матеріал і досі не вийшов окремою збіркою.
15 березня 1994 року, зовсім несподівано, розійшлася до болю сумна вістка, що Ярослав Полянський, знаменитий дириґент, композитор, автор хорових композицій, обробок українських сакральних і народних пісень, передусім близьких його серцю лемківських раптово покинув земне життя. В його особі не лише лемківський реґіон, а й уся Україна і світова громадськість втратили обдарованого музикознавця, українського патріота. Він був і залишається уособленням найшляхетніших людських чеснот. Він живе і довго буде жити в пам’яті друзів, як приклад гідний для наслідування.
На похорон цього заслуженого музиканта до Василіанського храму в Варшаві з’їхалися сотні людей, злетілися немов журавлині ключі, а разом із ними прибули численні шанувальники його пісень, родина, діти, дружина, приятелі — всі були оповиті важким болем і сумом. Настрій у церкві був вкрай зворушливий — після церковних відправ учасники похорону провели покійного маестро на вічний спочинок під отвоцькі сосни. Тут знову прощалися з ним журавлиними піснями «Закувала та сива зозуля» й улюбленою лемківською співанкою «Ой, верше, мій верше». Вона нагадувала подих рідної Лемківщини. Було враження, що хоронять якогось заслуженого достойника в народі, і справді він був тим великим достойником, який не зброєю, а піснею захищав наш народ від загрозливої асиміляції українців чужинцями, котрі після акції «Вісла», концтабору в Явожні були приречені на повне національне виродження.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply