Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 6, 2022

До 80-річчя від дня смерти Василя Пачовського

Автор:

|

Травень 17, 2022

|

Рубрика:

До 80-річчя від дня смерти Василя Пачовського
Василь Пачовський

У Львові та в Галичини 5 квітня 1942 року святкували Великдень. І цього дня відійшов у вічність відомий поет і письменник Василь Пачовський, залишивши по собі купу рукописів, які не дозволяли видавати життєві обставини. Проте деякі поодинокі його все ж з’явилися.
До літературної творчості Пачовський прийшов тернистими шляхами, після кількаразового вигнання зі школи, ґімназії рідного міста Золочева, а також Львівського університету, які для вважав «храмами освіти». Присудив йому Бог пройти крізь пекло, щоб міг пізнати цілу дорогу страждань народу. Народжений 1878 року в родині бідного священника о. Миколая, великого шанувальника народу в с. Жуличі на Золочівщині, в якому процвітали шинки.
Тож заклав братство тверезости, за що австрійський війт села звинуватив його у крадіжці церковних грошей. Довголітній судовий процес загнав о. Миколу в сухоти. Його поховали на саме Різдво Христове, коли Василь був у другому класі. З четвертої ґімназійної його вигнала польська директорія. Восени 1897-го 19-річного юнака, який жив тоді у його давньої «хазяйки-мазурки» в Золочеві за вигадану на його адресу халепу в ґімназії, а також за «заколочення спокою в місті», вигнано за розпорядженням С. Родера, директора золочівської школи та старости.
У лютому 1899-го Василь Пачовський потрапив до Львова, де довелося здавати іспити, щоб вступити до медичного факультету. Спершу навчався в Бернардинській ґімназії на вул. Баторія для здобуття матури, в якій зазнав чимало гострої критики за «руський» стиль» і «радикалізм». Здавши іспити зрілості, на плечах юнаки «виросли крила до лету», бо матуристові відкрився широкий світ. Студент медицини у Львові потрапив у вир університетського життя в часи постійної нелегкої боротьби за права навчання в школах української мови.
Разом із медичних викладами і лекціями з природничих наук, Пачовський почав писати вірші. Перші його спроби друкували у місячнику української молоді «Молода Україна». Збіркою любовних поезій, що з’явилася 1902-го під назвою «Розсипані перли» Пачовський увійшов у літературу. Короткі відгуки на неї вийшли на сторінках Літературно-наукового віснику та в газеті «Діло» Антона Крушельницького.
Нехтування українською мовою в університеті породило гострі виступи студентів, які були промовцями на одному з найвідоміших віче на кафедрі. 19 листопада 1901 року на ньому виголосив свого вірша й Пачовський. Університетська молодь почала переписуватися на подальші студії з Львівського університету до Кракова, Праги та Відня. Багато студентів, об’єднаних одним духом і боротьбою за вільну Україну, покинули «поле бою» і подалися на чужину. Вони підняли прапор змагання своєю працею та фаховими студіями, щоб поширити ідею самостійної України серед мас у межах ліберальної австрійської конституції. У групі студентів, які поїхали потягом до Відня, був і Пачовський.
Не багато часу минуло, як він вирішив бути не лікарем тіла, а радше лікарем духу свого народу, якого мав на меті підносити до великого зриву. Щоб запалити душу нації, покинув студіювати медицину і переписався на філософію й історію до Віденського університету. Запізнавшись із славетним минулим України, передусім княжої Київської Русі й їхніми героїчними постатями великого чину, дійшов до державницьких ідей, поглибивши свої знання вивченням рідної історії. Її тисячолітнє багатство подвижницьких подій надихнуло поета черпати тематику там для своєї поетичної творчості. У вільний час відвідував віденські галереї мистецтв, оперні театри та концерти німецького композитора Ріхарда Ваґнера.
Європейська культура справила значний вплив у розвитку думок молодого студента. Могутній селянський рух, що розгорнувся на початку березня 1902-го на Полтавщині та перетворився на масові страйки і повстання, жорстоко придушили царські війська, до глибини серця зворушили почуття поета. Писали про ці події в німецьких часописах, прочитуючи їх, Василь Миколайович отримував поштовхи до подальшої творчості.
Філософські студії закінчив у Відні, й здавши професорський іспит, Пачовський повернувся до брата Івана, священника й адміністратора трьох сіл на Поділлі. Захоплений виставами та студіями театру у Відні, взявся писати драматичний твір «Сон української ночі», який закінчив 1903 року. Твір став сенсацією того часу серед молоді Галичини. Бурхливою фантазією та володінням мистецької української мови літератор став однією з найпомітніших постатей серед тогочасних письменників. Пачовський спромігся видати другу збірку лірики під назвою «На стоці гір» (1907), і третю «Ладі й Марені» (1912).
До початку війни вчителював у ґімназіях у Станіславові та Львові, викладаючи українську мову, її граматику й уроки історії. Він ішов на виклади, як ревний священник правити Службу Божу. Знав, що його учні ловили кожне слово серед святої тиші. Був певний того, що сіяв золоті слова в рідну українську землю. Мав можливість викладати в ґімназіях світову історію, але найбільше навчав історії України. І недаремно, бо з його класів вийшли найкращі учні-державники. У близькому його душі місті Лева, належав до гурту письменників-модерністів, що називали себе «Молодою музою», маючи гасло «мистецтво для мистецтва», видаючи часопис «Світ». Крім педагогічної праці, відвідував лекції з історії мистецтва. Намірявся написати докторську працю про велич українського мистецтва, але смерть матері, яка померла в Яричівцях біля Зборова, не дала сповнити цей задум.
З-під пера письменника з’явилися ще два драматичні твори — «Сонце руїни» (1911) і «Сфінкс Європи» (1914), а також кілька оповідань. Його відгук на малярські картини художника Миколи Івасюка вийшов у газетах «Неділя» (ч. 33) та «Діло» (1912). До війни служив старшиною австрійської армії та в таборах для полонених українських воїнів, зокрема, у Вецлярі.
Після листопадового зриву Дмитра Вітовського 1 січня 1918-го у Львові проти австрійсько-польського панування, Пачовський зголосився до Української галицької армії, виконуючи пропаґандистсько-освітні доручення, та став редактором фронтової газети «Стрілець», органу Пресової квартири УГА (Станіславів, 1919).
Згодом працював при Міністерстві преси Української Народної республіки, звідки його призначили аташе Надзвичайної місії при Ватикані. Дорогою до Риму занедужав і зупинився на Закарпатті. Коли ж одужав, працював тут над національним пробудженням упослідженого народу, редагуючи щотижневу газету «Народ», орган Української соціал-демократичної партії в Ужгороді, яка виходила в 1920-1921 рр. Пачовський брав активну участь у заснуванні 9 травня 1920 року «Просвіти», яка 1921-го видала його «Історію Підкарпатської Русі», яку перевидали в Мюнхені 1946 року, й «Історію Закарпаття». Своє десятилітнє перебування на Закарпатті завершив учителем ґімназії в Берегові. 1929-го повернувся в Галичину на посаду вчителя в Перемишльській українській ґімназії, поповнивши педагогічний колектив школи, що діяла з 1895 року і була закрита 1939-го. До кінця червня 1933 року викладав там історію та філософію. Після чого був звільнений зі займаної посади за доносом.
До числа близько пів сотні творів Василя Пачовського необхідно зарахувати націоналістично-релігійну поему «Пекло України» та ряд інших, в яких автор виступав проти «порадянщини України». Він написав також твори «Роман Великий» (1918) і «Гетьман Мазепа» (1933), пройняті візією української державності й самостійності України. Крім них, написав твори «Після Дажбогових внуків», «Володимир Великий», «Святослав», «Іван Богун», комедію «Орел і Сокіл» та інші, у т. ч. «Нарис історії мініатюри по рукописах». Почав писати великий віршований твір «Золоті Ворота». Про ворота Ярослава, що «сіяли сонцем з київських валів // Докіль у нас була своя держава», в якому головним героєм показав Марка Проклятого, руйнівника України. До літературної спадщини Василя Миколайовича належать і багато перекладів билин українською мовою й інших. Його творчість є видатним внеском в українську літературу, багато творів були надрукованої в часописі «Література і мистецтво» 1941 року, а також на сторінках «Антології української поезії», присвяченої УПА та революційно-визвольній боротьбі 1942-1967 рр.» («Слово і зброя», НТШ, 1968).
Як повідомляв «Міст», Василь Пачовський 40 років працював для літератури і створив близько 30 творів.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply