Новини для українців всього свту

Tuesday, Apr. 20, 2021

До 160-річчя від дня смерті Тараса Шевченка

Автор:

|

Березень 09, 2021

|

Рубрика:

До 160-річчя від дня смерті Тараса Шевченка
Тарас Шевченко. Автопортрет

Микита Савичев, народжений 1820 року, разом із іншими парубками був рекрутованим до царського війська. Перебуваючи в рекрутах на службі російської армії під час царювання Миколи І, жорстокого імператора Росії, став офіцером в Уральському козачому полку. Цар озброював свою армію для придушування національно-визвольних рухів у країнах Європи. Крім російсько-іранської, російсько-турецької, кримської воєн, вів війну в Угорщині у 1848-1849 рр. Для ліквідації цієї революції, на допомогу воюючому російському війську в Мадярщині Микола І надіслав Уральський полк, який не дійшов до місця призначення: угорська війна закінчилася. Солдатів козачого війська порозміщували по містах і селах Київської та Волинської губерній. Микита Савичев опинився в м. Звенигородка на Черкащині. У вересні 1850-го йому пощастило стати гостем у свого знайомого офіцера в с. Кирилівка. Весело прожив у Кирилівці три дні. 1851 року полк повернувся у м. Уральськ казахського краю, розташованого біля річки Урал. Там зустрічався з людьми, зокрема, офіцерами, котрі служили на Сирдар’ї, теперішньої області у складі Узбекистану, й особисто знали Тараса Шевченка. Від них Микита Федорович дізнався трохи більше про Шевченка, ніж у Звенигородці. Дізнався про славетного поета та маляра, кріпака поміщика Павла Енгельґардта, відданого в солдати і засланого кудись в Оренбург. А в Уральську Савичев довідався, що Шевченко перебуває в складі гарнізону Новопетровського укріплення, до якого, за історичними даними, прибув 17 жовтня 1850-го. Про переведення його туди сам поет писав Варварі Рєпніній у листі, і просив її надсилати свої листи на адресу Антона Маєвського (12 січня 1851 р.). Розпочати зараз же літературну і малярську діяльність Шевченко ніяк там не міг. Минув якийсь час. Перший комендант укріплення Маєвський, за спогадами самого Шевченка, був «людиною доброю», тож сприяв поету-художнику писати та малювати, бувати в нього вдома та навіть вчити його дітей. Навесні 1852 року один майор, квартирований в Уральську, запросив Савичева поїхати з ним до Новопетровська. Дорогою туди їхнім розмовам не було кінця. 1 травня зупинилися в місті Гур’єв, де довелося чекати на пароплав із Астрахані до Новопетровська. Коли пароплав приплив, його довгий гудок побудив усіх із ранішнього сну. Новопетровськ освітили перші промінчики сонця, на які було приємно дивитися з покладу.
Новопетровське укріплення Шевченко встиг намалювати кілька разів, зокрема, в середині 1850-х рр. В одній із його квартир гості замешкали разом. Перед усім пішли відрекомендуватися комендантові, вже згаданому підполковнику Маєвському, у котрого саме були моряки та кілька місцевих офіцерів. «Подамо сніданок. Покличте Шевченка», — звелів комендант. Про те, що його не було у другій половині будинку, де навчав дітей Маєвського, всі присутні дізналися від сторожа. Після сніданку, в товаристві прапорщика Володимира Михайлова, знайомого з Шевченком із часів його заслання на Мангишлак, він піднявся показати Савичеву довгі будівлі-казарми з низькими нарами по обидва боки. Він використав нагоду передати привезені з собою листи з Уральська Шевченкові від польських засланців і петрашевця Олександра Ханисова, із котрим поет познайомився 1850-го в Орській фортеці. Пройшлися земляною підлогою, змоченою для прохолоди, і в кінці казарми зустрілися з Тарасом, що лежав на нарах із книжкою в руках. «Шевченку, я привів людину, що хоче бачити тебе», — промовив Михайлов. Під час побачення Савичев передав Кобзареві вітання від уральських знайомих, й одночасно листи.
День був спекотний, тож домовилися побачити себе після п’ятої години, щоб пройтися полем поза валами укріплення. Микита подався відвідати майже голомозого, середнього зросту, рябуватого на обличчі поета у казармі, і застав його лежачим з книжкою. Поки Шевченко одягався, звернув увагу на книжки, що лежали на полиці. Серед небагатьох, були історичні драми Вільяма Шекспіра у перекладі російського письменника Миколи Кетчера. Вийшовши за ворота укріплення, спустилися вниз, майже до берега синього Каспію і посідали на землю. Микита розповідав поетові про доволі нудне життя його знайомих та про побут в Україні, а найбільше — у Звенигородці та Кирилівці. «О, Кирилівка, це моя батьківщина», — раптово зізнався Тарас. — Кажи, як там жив і що робив». Савичев узявся розповідати про панотця Кирила, гуляння в день його іменин, коли три козаки створили музичний гурт, а паничі з попівнами танцювали до втоми та про дещо інше. Так було мило слухати Шевченкові про далекий йому рідний край, рідне село його дитинства, лишень жалівся, що в Кирилівці не зустрівся із старшим на три роки братом Миколою. «Ні не запізнався, бо ж мені тоді не було відомо, що і ти, Тарасе, походиш із тих місцевостей. У Кирилівці я носився спомином про одне величезне дерево, єдине в городі, з якого ми палками збивали останні груші», — розповідав Савичев Шевченкові, котрий інколи переривав його різними запитаннями. А вже як смеркалося, пішли до укріплення. Йдучи попри квартири ротного командира, той побачив їх і запросив до себе. Гамір офіцерів не втихав. До розмови з ними долучилися Шевченко та Савичев. Останній побачив як шанобливо ставилися присутні до Тараса та навіть люб’язно, хоч не дуже балакучого. Від побаченого зробив собі висновок, наскільки поета любили усі, навіть солдати, котрі вбачали у Шевченка культурну людину, співчували за його прикре становище в мурах твердині. За їхнє людське ставлення до нього, безкорисливо, якщо солдати хотіли, пробував їх вчити грамоти, потай навчав їх азбуки. Солдатам це було корисно, з ними жив по-братському і не відмежовувався від них. Разом усі в гурті творили приємну атмосферу. Ставали близькими один одному по духу людьми. Декого з них змальовував, були для художника натурщиками, як, наприклад, Людвік Турно та Броніслав Залеський, про що свідчить картина «Шевченко серед товаришів» (сепія, липень-серпень, 1851).
За домовленостями, наступного дня обидва приятелі зустрілися після обідньої пори і пішли на одне улюблене місце Шевченка. Посідавши серед камінних уламків, на яких опиралися зовнішні стіни укріплення, Микита знову оповідав про його перебування в Україні. В задумі слухав поет, а коли замовк оповідач, мовчав і Тарас. Був тоді прекрасний травневий вечір, повівав легкий західний вітер, що доносив до обох звуки хвиль Каспійського моря. Довшу мовчанку перервав поет, декламуючи свій власний вірш українською мовою, в якому згадував про Бога та море, вочевидь, написаного 1850 року в Оренбурзі. Зустрічалися Тарас із Микитою в саду Маєвського, котрий поблизу фортеці насадив всілякі дерева. Тут Шевченко докладно розповідав про своє життя як маляра в Петербурзі, своє знайомство з Василем Штернберґом, також малярем, з яким була найтісніша дружба, називаючи його «правдивою душею». Іншими днями Савичев ходив самотнім, найчастіше до Разуманового саду. У цій місцевості він зробив кілька шкіців, і незабаром, подав їх на розгляд Шевченкові. Без зайвих зауважень той пообіцяв маляреві-аматору показати свої праці наступного дня.
Микита Федорович не міг дочекатися того дня. Й ось нарешті вони зустрілися в тому Разумановому саду, названому прізвищем якогось багатія, зовсім невідомого історії. Свій портфель Тарас Григорович не поспішав відкривати, але коли вже розгорнув, очі Савичева напружено дивилися на малюнок із трьома фігурами на ньому, зображені усередині киргизької кибітки. Шевченка на картині впізнав сидячого за столом у білій сорочці з олівцем у правій руці та пильно спрямованим поглядом на постать чоловіка, котрий стояв у центрі кибитки наполовину оголеним у шкіряних киргизьких шароварах, спиною до глядача, і дивився на аркуш із рисунком цигана, зробленим під час каратоузької експедиції. Рисунок «Шевченко серед товаришів» намальований сепією на кольоровому папері, а відблиски висвітлені китайськими білилами. Інші композиції Шевченка, які тоді побачив Савичев, були присвячені знедоленим товаришам по солдатській казармі та щоденними злиднями казахів. Ще у портфелі художника зберігалися роботи «Намети експедиції», «Місячна ніч серед гір», «Гори в далині», «Кладовище Агаспеяр» і ряд інших етюдів різних місцевостей. Микита Федорович попросив Шевченка подарувати йому один із етюдів на пам’ять, але той сказав: «Ходімо до Федора Юхимовича, на квартирі якого намалюю тобі портрет». Портрет Савичева Шевченко виконав олівцем у червні 1852-го. Наступного дня Шевченко і Савичев пішли малювати разом.
Як повідомляв «Міст», надії на лакейську розсудливість Тараса не справдилися.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online