Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 23, 2021

До 120-ї річниці від дня смерти Олександра Кониського

Автор:

|

Грудень 30, 2020

|

Рубрика:

До 120-ї річниці від дня смерти Олександра Кониського
Олександр Кониський

Український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч, жертвенний патріот Олександр Кониський (1836-1900) був палким захисником і організатором української школи, творцем національної публіцистики та періодики. Йому належить ідея створення Всеукраїнської спільної організації та громадсько-політичної спілки, яка б об’єднала всіх свідомих українців. На фоні сьогоднішнього стану та різноманіття олігархічних партій в Україні, ця ідея вказує на геніальність передбачення Кониського. Якби його сучасники підтримали цю ідею, то і сучасна Україна могла виглядати цілковито іншою країною.
Високою оцінкою творчости та діяльности Кониського була заборона 1920 р. більшовицьким режимом згадувати першого автора біографії Т. Шевченка у 2-х томах, яка не втратила своєї актуальности й до сьогодні. Можливо, що на комуністів страх наводила «Молитва за Україну» Кониського, до якої Микола Лисенко написав музику
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осяни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.

Вже одного цього вірша вистачало, щоб комуністичний режим заборонив аж до часів «перебудови» не тільки творчість, а й саме прізвище видатного сина України. Адже комуністам ішлося не про «вільні народи», як твердила пропаґанда, а про знищення волі, за яку поплатилося життям так багато борців України й інших народів царської і комуністичної імперії. Тому й не дивно, що імперська політика була спрямована на викорінення з пам’яті українців, і всіх, хто прагнув та жертвував життям і талантом зберегти волю народу, яку нищила евроазійська імперія.
Кониський вірив, що саме наука і знання зможуть зміцнити «любов до краю», який споконвічний ворог оголосив своїм. Московська імперія не мала чим приваблювати захоплені величезні території Європи й Азії, тож Петро І розпочав знищувати українські вольності, переписувати історію Руси-України та фальшиво видавати її за історію Московської імперії.
Через 360 років московський «недоцар» Путін повторив вчинок своїх попередників — окупацією Донбасу та Криму звів нанівець гарантії свого попередника на кремлівському троні, і свого власного (під Договором про дружбу і визнання територіальної цілісности України).
Відновлення незалежности історичної української держави тривало багато століть, шлях був довгий і коштував десятки мільйонів життів русинів-українців. Тепер Україна — визнана у світі держава, згідно з кордонами на час розпаду комуністичної імперії.
Зазнавши століттями кріпацтва поміщиків, а потім і колгоспного комуністів, українці не були здатні створити національний уряд Незалежної України 1991 року. Звільнених дисидентів, головним чином шестидесятників, було досить, щоб формувати владу, але пильне «око» КДБ успішно розділило «Народний рух України», який міг повести країну цілковито іншим шляхом, ніж це зробили комуністи та колишні комсомольці.
Пригадуються слова відомого дипломата Володимира Василенка: «Ми йдемо з рабського суспільства. Раби не можуть одразу стати вільними. Момент їхнього звільнення ще нічого не означає, тому що вони в душі ще залишаються рабами». Слова п. Василенка цілковито підтвердив 30-річний шлях незалежности, коли комуністичні номенклатурники успішно використали комуністичні методи нищення опозиції підступним розбратом («Народний рух»), вбивствами (Чорновіл, патріарх Володимир, Кирпа та багато інших). Одночасно діяли майбутні олігархи, котрі довели світові, що здатні одну з найбагатших країн Європи перетворити на жебраків світу впродовж короткого часу.
Чи не найбільшою наругою над українцями стала купівля «українських» олігархів Ахметова, Коломойського, Пінчука та десяток інших не лише мільйонних помешкань, хат, королівських палаців, але й мільярдних заводів та іншої нерухомости на різних континентах. Декотрі махлярі засновували банки, а потім вивозили капітал та оголошували банкрутство, залишається безкарним. За накрадені гроші олігархи, практично, знищили судову систему в Україні, позаяк за гроші змогли купувати не тільки суддів нижчих інстанцій, але й Конституційного суду.
З ново. українською владою величезна корупція не зменшилася, а збільшилася. Театралізовані передвиборчі обіцянки Зеленського про «посадки», які мали викорінювати корупцію, «заглохли», «нові обличчя» показали людям тільки на перших п’ять місяців, а потім їх поміняли на «віддані кадри» «95 кварталу», його працівників і друзів, а «фахівців» запозичили з часів Кравчука й Януковича. Тепер Україна нагадує роман М. Гоголя «Мертві душі» з тією різницею, що в романі герой скуповує мертві душі, а олігархи «скуповують» голоси голодних і наївних виборців.
Саме після спільного «відпочинку» Зеленського з його тодішнім помічником Єрмаком в Омані розпочалися великі зміни не лише в Офісі президента, а й в уряді та генеральній прокуратурі. Чи випадково саме тоді до Оману приватно прилетів соратник Путіна Патрушев, а наступного дня той самий літаком повернув Зеленського до України?
Зараз Зеленський щедро роздає державні нагороди не лише діячам культури, багатодітним матерям, а й військовим, для котрих було б більшою нагородою поповнення воюючого війська (замість скорочення), придбання модерної зброї, новинками українських танків, ракет, літаків, які з незрозумілих причин не замовляє уряд в українського виробника.
Варто визнати, що ефективно працювати державним службовцям перешкоджає не стільки брак досвіду, скільки навмисний саботаж. Це видно по рішеннях генеральної прокурорки, міністра оборони, судилищах над патріотами України, поведінці представників України у Тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України в Мінську (Білорусь), безпомічність при боротьбі з Сovid-19, нецільове використання та розкрадання коштів, призначених на боротьбу з пандемією та багато іншого.
Тож, як ніколи, можемо оцінити діяльність Олександра Кониського, котрий був юристом, а також українським письменником, котрий уболівав за свою країну та за її мову. Його громадську діяльність можна порівнювати не зі сучасними «політиками» в Україні а швидше з волонтерами
Звісно, Кониський мав ту чи іншу уяву про заможних українських підприємців, котрі жили ідеями розбудови рідного краю, щоб покращити життя усіх. Українським олігархам варто було б ознайомитись з історією розвитку промисловости та меценатства у ХІХ ст. Брати Симиренки, Яхненки, Алчевські, Галан, Чикаленко, Терещенко, Бродський та десятки інших провадили успішний бізнес і водночас допомагали розвиткові рідної української культури та мови.
Якщо приглянутись до діяльности хоч частини цих підприємців, то було б гріхом співставляти їх зі сучасним олігархатом в Україні. Якщо українська підприємницька еліта ХІХ ст. спрямовувала свою діяльність на промисловий розвиток та економічний ріст краю, то олігархія, що виникла на основі так званого спільного соціалістичного майна і завдяки всіляким законним і незаконним шляхам, від самого початку свого збагачення, збільшувала свої статки, часто, завдяки корупції. Українські підприємці ХІХ ст. збагачували себе і українських робітників, своїм коштом, працею і неймовірним патріотизмом в умовах царської імперії.
Останнє 30-літнє «поневіряння» в ідеологічному й економічному розумінні показало саме відсутність національного характеру розвитку української держави. До прикладу, вистачає приглянутись до новостворених країн, яку пізніше здобули незалежність (словаки, словенці, хорвати й інші), але в економічному й ідеологічному розумінні обігнали Україну.
Саме тут у пригоді мала б стати ініціатива Кониського: об’єднати всі українські патріотичні організації в одну політичну партію. При сучасному розпорошенні різних організацій неможливо вести мову про ідеологічний напрямок, який повинна мати провідна політична сила. Її основою повинна стати програма, яка б вміщувала притягнення до відповідальности скоробагатьків, таких, якими є українські олігархи. Програма повинна вміщувати конфіскацію за доведене незаконне збагачення, а не «штрафи» у тисячах, чи й мільйонах, за накрадені мільярди. Програма повинна вміщувати і ставлення до п’ятої колони й її олігархів, які не тільки недотримуються українського законодавства щодо аґресора, але й вивозять капітал, щоб інвестувати на території аґресора (як це планують Медведведчук і Козак із підвісною дорогою до Росії). Програму національного розвитку економіки може створити тільки партія, яка керуватиметься національними інтересами, а не інтересами ворога.
Практичний досвід варто брати в Ірландії, Фінляндії, Хорватії, Ізраїлю, які свою незалежність вибороли саме за допомоги національної ідеології, яка допомагала у збройній боротьбі. Зростання національного суверенітету та добробуту у цих країнах є найкращим підтвердженням того, що боротися за незалежність вигідно.
Українська незалежність обійшлася українцям у десятки мільйонів жертв, але суверенітет і відновлення цілісности та непорушности кордонів вимагає і далі жертв у боротьбі зі споконвічним ворогом. Сподіваймося, що досвід боротьби з гібридним і явним ворогом незалежности дасть нарешті плоди. Надії «більшости» на виборах до Верховної Ради України 2019-го, вибори до місцевого самоврядування 2020 року не виправдалися, а театр «сміху» перетворився на театр «плачу». Все зводиться до одного запитання: чи здатні нащадки української еліти ХІХ-ХХ ст. повторити підприємницьку, реформаторську й ідейну діяльність, патріотизм у ХХІ ст.?

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply