Новини для українців всього свту

Sunday, May. 9, 2021

До 100-річча Михайла Шмайди — українського письменника Словаччини

Автор:

|

Листопад 15, 2020

|

Рубрика:

До 100-річча Михайла Шмайди — українського письменника Словаччини
Юлія Зубенко та Михайло Шмайда. Німеччина, 1992 р.

Попри брак університетської освіти, письменницький талант довів його до найвищої оцінки не лише серед співвітчизників. Михайло Шмайда народився 2 листопада 1920 року в с. Красний Брід, на Лабірщині (Східна Словаччина). Його доля нагадує багатьох, хто в дитячому віці втратили батька, а багатодітну родину потрібно було допровадити до повноліття. І тут Михайло був великим помічником для матері, котрій прийшлося без чоловіка обробляти землю, щоб виростити четверо діточок.
Після закінчення горожанської школи, Михайло не мав можливости піти вчитися, бо мама потребувала чоловічої робочої сили, зрештою, і фінансово це було неможливо.
1939-го Чехо-Словаччина розпалася, а з нею — і зв’язки Пряшівщини з Ужгородом, де можна було здобути освіту і русинам. А потім постала Словацька фашистська держава, потім розпочалася Друга світова війна і Шмайда опинився на примусовій праці в Німеччині.
Новий етап у житті Михайла настав після 1945 року, коли він поміняв працю інспектора культури на працівника заснованого Музею української культури. Збирання та записування усного народного фольклору в українських селах вплинуло на творчий характер Шмайди. Часом він публікував свої оповідання, чи коротку прозу в «українській пресі Пряшівщини», яку з 1945-го тут видавали російською мовою, навіть органом Української Народної Ради Пряшівщини, що існувала в 1945-1951 рр.
1948-го Шмайда дебютував у часописі «Колокольчик-Дзвіночок», потім друкувався в журналах «Дружно вперед», «Дукля». Відомий український поет Ігор Качуровський порівнював декотрі новели Шмайди з творами Ч. Діккенса та О. Генрі, що є свідченням постійного росту письменницьких здібностей Шмайди.
Українську літературну мову на Пряшівщині запровадили у школах щойно після 1951 року, попри на те, що на це не було ні підручників, ні вчителів. Педагогічні кадри складалися, в основному, з російської еміґрації та російських ґімназій Пряшівщини. Оскільки Михайло Шмайда не був під впливом русофілів Пряшівщини, то йому завжди літературна українська була ближчою, ніж російська, далека від лемківського діалекту його рідного села. Самоук, котрий «наважився» взятися за художню прозу без глибокого вивчення «принципів соціалістичного реалізму», без «розуміння керівної ролі комуністичної партії», що ставало і в Чехо-Словаччині головним і керівним «принципом», видає 1953-го свою першу повість «Паразити». У ній автор зобразив село так, як він сам його знав і бачив — до і після війни: воно було поділене на два табори.
Подорожі та записи фольклору дали Шмайді багато матеріалу для художнього зображення побаченого і навіть ним самим пережитого. Так з’явилася збірка оповідань «В’язка ключів» (1954), яка складається переважно зі соціально спрямованих і відносно вдалих психологічних і сатиричних малюнків-оповідань. Їхні побудова, мова, стиль, драматична напруга, психологічне проникнення в душу окремих персонажів, критичне зображення, є доказом того, що письменник зробив виразний крок вперед у художньому осмисленні та зображенні окремих проблем.
Варто зазначити, що поява кожного нового твору Шмайди привертала увагу читачів певною часткою новизни, якої бракувало у тогочасній літературі. Тому наступний успіх письменника, якого він зазнав із романом «Тріщать криги» (1957), був цілковито закономірним. У ньому автор спробував уже панорамно зобразити гострі соціальні, моральні, політичні і конфесійні протиріччя українського села Пряшівщини, коли після комуністичного перевороту 1948-го воно розпочало змінюватися із старого на модерне: ламалися старі традиції мислення, моралі, господарювання, а виникали нові: з труднощами, зі значним протистоянням старих сил і політичних структур, коли мінялися пріоритети життя, політичні партії тощо. Все відбувалося раптово й автор намагається подати події правдиво, використовуючи свій талант. Симпатії письменника були на боці того нового, що народжувалось у селі. Він показав, як різко і болюче відбувався цей процес, коли тріщали старі криги моралі та зароджувалися нові плани.
Роман «Тріщать криги» став найуспішнішим твором Шмайди, то й не дивно, що книгу 1959 року переклали словацькою мовою. Саме цей роман Шмайди був першим і єдиним на таку тему в словацькій і чеській літературах, він навіть став джерелом для написання кіносценарію, але до екранізації не дійшло.
Окрилений успіхом, Михайло задумав створити трилогію «Лемки» і вже 1965-го вийшла перша книга — «Корчмарський слуга». На жаль, планам письменника завадила окупація Чехо-Словаччини 1968 року радянським військом, унаслідок чого був припинений демократичний розвиток країни. Оскільки письменник не підтримав окупацію країни, його звільнили з музею та Спілки словацьких письменників і заборонили публікувати будь-які твори або листи. Цілковито відлучили з українського культурного життя на наступні понад 20 років.
Та все ж, ще до втрати праці та заборони публікуватися, з’явилася повість «Роз’їзди» (1969), що показала життя українського селянина з іншого боку, ніж його показували досі. Повість подає картини, які зміни в українське село принесла зі собою побудова Металургійного комбінату у східнословацькому місті Кошице.
Робітників щотижня автобусами завозили на будівництво і щосуботи привозили додому. Літературний критик М. Роман, зазначає: «Вони протягом тижня були робітниками, а в суботу-неділю — селянами. Місто ламало, іноді навіть калічило їх психіку, їх почуття, мораль, національну свідомість; вони довго не втрачали своєї селянської моралі та ще не прийняли міську, чи робітничу… Насправді чимало наших людей, селян, внаслідок індустріалізації краю втратило, чи загубило свою русько-українську національну ідентичність, стали словаками».
Зміни, які відбулися з Михайлом Шмайдою-письменником за період його відсутности в українській літературі Словаччини (1968-1993), читач знайде у психологічній повісті «Росколота душа» (2004), яку можна вважати вершиною його творчости. Вона є незвичайним твором не тільки у творчому доробку письменника, але й в українській літературі Пряшівщини. Літературні критики підкреслюють не лише тематику твору, але й глибокий психологізм, філософську та гуманістичну позицію автора, шукання правди, справедливости, добра, шукання відповіді на різні питання життя і світу загалом; захист людей, котрі шукають свободу слова, руху, віру в Бога; засудження тоталітарного режиму, захоплення красою карпатської природи, рідним словом, звичаями тощо.
Автор вдало обрав головного героя повісти «Росколота душа» Віктора Барнашевича, сина греко-католицького священника, котрого тоталітарний режим заслав із підбескидського села до Чехії, де він був змушений працювати й жити з худобою. Цей твір Михайла Шмайди є доказом того, що талант людини можна «пригальмувати», затримати, але він дозріє, якщо людину не знищили.
Твори і діяльність Шмайди оцінили міжнародними нагородами — Літературною премією ім. Богдана Нестора Лепкого, Премією мистецтва Європейського Союзу (перший член Спілки словацьких письменників) та Державним орденом «Прібінов кріж» від президента Словаччини (перший русин-українець, нагороджений таким орденом). 2015 року в Мюнхені вийшла його остання книга «Балади». 96-річний Михайло Шмайда відійшов у кращий світ 30 квітня 2017-го у Братиславі.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply