Новини для українців всього свту

Wednesday, Jan. 19, 2022

140 років тому народився один із творців української літературної мови

Автор:

|

Січень 14, 2022

|

Рубрика:

140 років тому народився один із творців української літературної мови
Іван Огієнко

Усіх українців не вдалося асимілювати тому, що серед них не переводилася «сіль землі» — інтелігенти, які повсякчас будили співвітчизників від летаргічного сну.

Цілитель душ
Іван Огієнко народився шостою дитиною в бідній селянській родині в Брусилові на Житомирщині. За словами мистецтвознавця Дмитра Степовика, «кожен день із його довгого життя був днем бджоли, яка від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика».
Коли йому було два роки, залишився без батька. Тому змалку заробляв у поміщицькому фільварку. Перший фах здобув у школі, в якій не брали грошей за освіту, — військово-фельдшерській. 80-кілометрову дорогу до неї долав пішки. Редагував у ній разом із Юхимом Придворовим (майбутнім поетом Дем’яном Бєдним) рукописний місячник «Моя библиотека». Навчання у школі відробляв помічником лікаря в психоневрологічному відділенні військового шпиталю, розпочавши, відтак, зцілення душ, яким займався відтоді впродовж усього життя.

На сторожі слова
Склавши екстерном іспити в гімназії, навчався на медичному факультеті Київського університету, з якого був звільнений через несплату за навчання. Заробивши репетиторством потрібну суму, поновився й виборов Кирило-Мефодіївську стипендію. Але закінчив із відзнакою інший факультет — історико-філологічний. Згодом пояснив: «1899 року в Києві проходив Археологічний з’їзд, де вченим було дозволено читати реферати на всіх слов’янських мовах, крім української».
На відкритті 1903-го в Полтаві пам’ятника засновнику сучасної української літератури Іванові Котляревському теж не дозволяли привітань мовою, якою він творив. Отже, не достатньо було Тарасу Шевченку присвятив свої життя й творчість співвітчизникам, поклявшись: «Я на сторожі коло них поставлю слово».
Була потреба й в наступному захисникові цього слова. Ним став Огієнко, який твердив: «Хто зраджує й кидає свою рідну мову та переходить на чужу, той легко зрадить і батьківській вірі, і церкві, і в кінці стане безвірним і бездушним перекидьком»; «І поки житиме мова — житиме й народ як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом».

«Патентований» патріот
Із 1905 року спілкувався та друкувався лише українською й після того, як через це йому відмовили після захисту дисертації в посаді викладача університету. Його приват-доцентом став лише після двох років боротьби за це прогресивної громадськості.
Тим часом ділився знаннями в школах, культурно-просвітницькому товаристві «Просвіта» й київському Науковому товаристві ім. Шевченка. Був неофіційним редактором, перекладачем і коректором перших шести томів його «Записок». Про тематику його тодішніх публікацій у пресі промовисто «говорять» їхні заголовки «Вчімося рідної мови» й «Народ бідує».
1912 року російський націоналіст Сергій Щоголєв доносив у книзі «Український рух як сучасний етап південноросійського сепаратизму»: «Огієнко — патентований українець».
Тож не дивно, що саме він першим, не питаючи дозволу, розпочав після повалення самодержавства 1917-го читати в університеті курс «Історії української мови». По суті, самотужки замінив тоді українцям філологічний університет. Наполягаючи, що «без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації — нема державності», написав і видав у 1917-1918 рр. десятки книг, покликаних відродити рідну мову серед усіх категорій українців.

Головний міністр
Перше видання його «Української культури» вийшло стотисячним накладом. Друге — для вояків — мільйонним! Стількома ж примірниками — граматика «Українське писання». Тоді ж надруковані його «Вчимося рідної мови», «Рідна мова в українській школі», «Рідне писання», «Українська граматика для навчання в народних школах», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатися української мови», «Краткий курс українського язика», «Граматика малої Лесі» (буквар для найменших) та інші праці.
1918-го Огієнко став засновником і ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету. А після призначення 1919 року міністром освіти Української Народної Республіки підготував закон про державну мову й очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису, затвердивши їх для обов’язкового вжитку в усій Україні. У 1919-1920 рр. був міністром віросповідань УНР.
А 22 січня 1919-го — головним уповноваженим урочистого оголошення на Софіївському майдані в Києві Універсалу про Злуку УНР і ЗУНР в єдину Соборну Україну. Коли ж керівництво УНР залишило межі України, саме Огієнко залишився на її теренах у Кам’янці-Подільському не лише єдиним міністром, а й головним уповноваженим уряду.

Оберіг усього рідного
Не склав духовної зброї й в еміґрації, навіть попри матеріальну скруту. Зокрема, заснував у таборі інтернованих вояків армії УНР у Польщі гімназію, народний університет, пресове бюро, бюро біженців, відділення Українського Червоного Хреста та видавництво «Українська Автокефальна Церква», яке друкувало молитовники, тексти церковних відправ і праці Огієнка, за які йому дякували в листах із-за океану: «Ці книги піднесли нас на дусі та заохотили до подальшої щирої роботи. Українці в Америці читають їх із найбільшим заінтерсуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це знак, що наша побіда не за горами».
Викладав у Львові ньому завдяки сприянню глави греко-католицької церкви Андрея Шептицького українську мову в учительській семінарії до звільнення з неї за проповідування національної ідеї. Відтак заснував і видавав у Варшаві часописи «Наша культура» та «Рідна мова», у якому наполегливо реалізовував своє гасло «Для одного народу — одна літературна мова!»
Сприяв цьому, уклавши й видавши «Український правописний словник», «Історичний словник української мови», «Словник мови Шевченка», «Український стилістичний словник» і багато інших. Чеський університет у Брно удостоїв Огієнка за його внесок у дослідження слов’янської культури ступенем доктора філософії.

Духовний пастир
Посаду професора богословського факультету Варшавського університету він втратив за спротив полонізації православних студентів та наполягання на українізації Автокефальної православної церкви в Польщі. Нагоду реалізувати своє кредо «служба народові — це служба Богові» отримав, висвятившись у 1940-му під іменем Іларіон на архиєпископа Холмського та Підляського Автокефальної православної церкви в Польщі.
Серед тих, хто першим привітав його з цим, був митрополит Андрій Шептицький. Пам’ятаючи заклик Огієнка «не нападайте на галичан-уніатів, ведіть із ними лагідне співжиття, це наші браття», глава Української греко-католицької церкви писав йому 21 жовтня 1941 року: «Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру Святого Володимира і митрополита (у 1051-1088 рр.) Іларіона. Прохаю Ваше Високопреосвященство про молитви до себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію назвати приязню».
Владика Іларіон запевнив: «З повною любов’ю як батько їх рідний ставлюся й до греко-католиків, бо національно ми один народ, одні в нас мрії, одні завдання, яких ми ніколи не сповнимо, коли будемо розбиті та розварені. Тому за з’єданання всіх господу помолімось!».
1944-го був висвячений на митрополита Української автокефальної православної церкви. 1944-го перетворив богословський факультет Манітобського університету на Колегію ім. святого апостола Андрія.

Бібліофіл
1951 року став митрополитом Вінніпезьким і главою Української Греко-Православної Церкви у Канаді. 1962-го завершив ще один свій подвиг — понад 30-річну працю над українським перекладом Біблії, поширений в Україні лише 1988-го — з нагоди 1000-ліття Хрещення Русі. Замовлення на цю титанічну працю отримав 1936 року від Британського біблійного товариства.
Помер 29 березня 1972-го у Вінніпезі. 1997 рік (у якому відзначали 115-ту річницю від дня народження митрополита Іларіона й 25-ту — від дня його смерті) ЮНЕСКО оголосило клопотаннями української діаспори «Роком Івана Огієнка».
Натомість в Україні шану йому почали віддавати щойно після відновлення незалежності. Зокрема, створили Фундацію ім. митрополита Іларіона, діячі літератури й мистецтва, науки і освіти, громадської, політичної та церковної сфери удостоюються багатогалузевою премією імені Івана Огієнка, його однодумці гуртуються у Всеукраїнське товариство ім. Івана Огієнка, Кам’янець-Подільському національному університету присвоїли його ім’я.
Як повідомляв «Міст», народ, який має Святе Письмо рідною мовою, не може бути знищений.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online