33 роки він провів у радянських концтаборах. Останні сидів у таборі №17 поблизу селища Явас на заході Мордовії. Тут збирали найстарших і найслабших в’язнів. Їм уже не давали непосильної роботи — вони шили, виготовляли футляри для телевізорів і радіопри­ймачів. Сороку перевели сюди, коли йому був 51 рік. Мав прізвисько «патріарх політв’язнів».

1947 року у Воркуті Михайло Сорока створив та очолив підпільну організацію «ОУН-Північ». Її ще називали «Заполярним проводом Організації українських націоналістів». Він казав, що до життя в будь-якій ситуації потрібно пристосовуватися й шукати шлях, як у цій ситуації розвиватися. Члени «ОУН-Північ» організовували в таборах святкування релігійних свят, улаштовували літературні вечори до річниць Лесі Українки, Тараса Шевченка. Мали свого медика. Коли хтось із них поранився чи захворів — інші виконували роботу за нього, ділилися своїми пайками. Через цивільних і підкуплених конвоїрів вели листування між таборами. Організація поширювалася й за рахунок того, що політв’язнів часто переводили з табору в табір. Налагодили зв’язок із центральним проводом ОУН.

На початку 1950-х «ОУН-Північ» викрили. Її керівникам дали нові терміни. Михайло Сорока потрапив у «Степлаг» у Казахстані. Там у травні-червні 1954 року був одним з організаторів найвідомішого в ГУЛАГу Кенґірського повстання в’язнів. Написав гімн повстанців «В степах гарячих Казахстану…»

«Сорока — то був велетень, і кагебісти через то особливо хотіли його зламати, — згадував Василь Пірус, який разом із ним сидів. — На допити тягали всіх, усім пропонували розкаятися й стати на «праведний шлях». Але з ним зробили по-інакшому. Десь у першій половині 1960-х приїхали троє в цивільному й забрали з собою. Дали мешти, костюм, краватку, капелюх і повезли в Україну. А він там не був уже майже 15 років. Коли повернувся, розказував, що його водили по Львову й Києву, як цигани — ведмедя. Показували, які там гарні магазини, що все можна купити. Показали сина, але не дали побалакати. Казали, що знімуть строк, якщо розкається. Тоді всім давали стандартну заяву написати: «Я бандіт такой-то. Роділса тогда-то. В таком-то году вступіл в банду ОУН-УПА. Убівал дєтєй і старіков, насіловал женщин, ґрабіл. Обязуюсь стать прімєрним совєтскім чєловєком».

Сорока відмовився. Його повернули в табір. Після того він почав жалітися: «Серце мені зрушилося, як побачив рабів у своїй країні. Усі вже мирні, в страху, своєї тіні бояться. По магазинах написи російські, народ вже починає по-російськи клептати». Певно, через те зрушення й мав перший інфаркт. А другого не пережив. Увечері ми з хлопцями зібралися й те місце за бараком, де він помер, перекопали й посіяли фіалки. Михайло квіти любив, то так його вирішили пошанувати, бо ж якогось пам’ятника чи хреста не поставиш. Але й того не дали: якийсь стукач доніс адміністрації, і на ранок те місце було перетоптане, а зверху насипали купу сміття».

В останні роки життя «патріарх політв’язнів» багато читав. У табірній бібліотеці брав твори Сенеки, Канта, Ніцше. Писав мемуари. Більшість того написаного пропала. По смерті Михайла Сороки, коли його син Богдан приїхав у табір, то йому майже нічого не віддали.

 Олексій Гай