Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 24, 2022

27 листопада — День пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій

Автор:

|

Листопад 27, 2021

|

Рубрика:

27 листопада — День пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій
Біля пам’ятника жертвам голодоморів

Спогади про жахливе минуле — «вакцина» від такого ж майбутнього.

Відбирали, щоб убити
У Російській Федерації (РФ), намагаючись реанімувати СРСР, наполягають, що в тій держав нібито все було гаразд. Зокрема — Голодомору начебто не було. Міністерство зовнішніх справ РФ, визнаючи, що «масовий голод початку 1930-х справді був багато в чому зумовлений політикою керівництва СРСР», стверджувало: «Проводилася вона не за національною ознакою».
Російські засоби масової інформації (ЗМІ) запевняють, що хліб відбирали в українців їхні співвітчизники —функціонери сільських рад і колгоспів. Депутат нижньої палати парламенту (Державної думи) РФ Наталія Нарочницька заявила, що «ті реґіони УРСР, в яких населення сповідувало російський світогляд, морили голодом ті, хто перед тим проводили українізацію». Відтак, Кирило Фролов, завідувач відділом України Інституту країн Співдружності Незалежних Держав, цинічно закликав домагатися визнання «геноциду росіян українцями».
Але автори «Конспективних нарисів історії КПРС» визнали 1957 року, що в 1932-го «хлібозаготовкам в Україні допомагали» 50 тис. комуністів і 150 тис. комсомольців із Росії. А «уряд» УРСР щойно за наказом керівника уряду СРСР В’ячеслава Молотова розпочав карати «натуральними штрафами» українських селян, які не здали стільки зерна, скільки вимагали в Москві. Тобто конфіскувати не лише його, а й іншу їжу, яку, за спогадами тих, хто пережив Голодомор, знищували у них на очах.
Натомість те збіжжя, яке псувалося просто неба, бо його не встигали вивозити з України, охороняли від селян, розстрілюючи їх із кулеметів. Усі ці факти засвідчують, що українських селян цинічно карали голодом за те, що не виконали фантастичних вимог — здати 400 млн пудів зерна (більше третини від запланованого всім республікам СРСР).

«І всі ідуть в Росію»
Коли Путін запевняв, що «не менш страшним голод був для Кубані, Саратовської, Самарської губерній, Мордовії та Казахстану», то суперечив висновку Міжнародної комісії з розслідування Голодомору в Україні, яка встановила: «Відсутні або присутні в малій кількості факти про те, що території з російською більшістю страждали від голоду. Дивно, що Білорусь, яка межує з Україною й має дуже схожі спільні умови, голоду не переживала».
Коли Путін перераховував реґіони РФ, у яких селян також морили голодом, то недоговорював те, що довели в книзі «Українці в світі» дослідники Володимир Трощинський та Анатолій Шевченко: «Значною мірою саме завдяки зусиллям і трудовим навичкам хліборобів-українців величезні площі пустих земель на Північному Кавказі (передусім — Кубані. — Ред.), Нижньому Поволжі (Саратовській і Самарській губерніях та Мордовії. — Ред.), Південному Уралі (а той вклинюється у Казахстан. — Ред.), на Півдні Західного Сибіру та на Далекому Сході вже в ХІХ ст. стали районами товарного виробництва зерна. Проживання часто в цілковито українських за складом населення селах і в районах, де українці становили значний відсоток або й більшість населення, уповільнювало природний для діаспори процес асиміляції».
Натомість у тих реґіонах Росії, в яких українці компактно не проживали, конфіскували лише зерно, залишаючи селянам іншу їжу. І якби там теж був голод, то українці не намагалися привезти звідти своїм дітям хоч трохи хліба.
Жителі Фастова на Київщині запитували у квітні 1932-го в листі до ЦК ВКП (б), який історики знайшли в Центральному партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС: «Чому у Воронежі, Аннівці, Москві, Кубані, Тифлисі, Криму — є хліб дешевий, скільки завгодно і який завгодно, а в Україні немає?».
А в листі з Бориспільського району Київщини писали: «У Росії пуд хліба 10 крб., а в Україні — 80 крб. — і немає. І всі ідуть в Росію». Із Чернігівщини повідомляли: «Зараз, коли не 3/4, так половина України їде в Росію, Білорусію за хлібом, бо там є».
Навіть комуніст із Києва Смірнов просив: «Виїдьте самі в село й подивіться на село не в Росії, а ось тут, в Україні, хоч би Київській області. Боляче дивитися на тих нещасних дітей і жінок, які пропадають із голоду, сподіваючись, що з Москви батько привезе один-два буханця хліба, бо всі їдуть у Москву, Ленінград, Мінськ за хлібом».
У тому ж архіві історики встановили, що факт масового паломництва українців по хліб до Росії не раз визнавав у т. ч. Сталін. У червні 1932 року він писав своєму соратнику Кагановичу, що «кілька десятків тисяч українських колгоспників усе ще роз’їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і ниттям».
А 22 січня 1933-го запевняв у директиві партійним і державним органам, що та міґрація організована «ворогами радянської влади, есерами й аґентами Польщі з метою агітації селян у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти радянської влади». Бо, як визнала 22 січня 1930 року московська газета «Пролетарська правда», одним зі завдань колективізації в УРСР було «знищення соціальної бази українського націоналізму — приватного землеволодіння».

Катували, бо втрачали
Після того, як Сталін наказав чекістам припинити ту міґрацію, за даними історика Станіслава Кульчицького, упродовж місяця в Україну повернули 320 тис. шукачів хліба. А ще 30 тис. відправили до концтаборів.
Архіви засвідчують, що тільки Україну й Кубань, у якій більше двох третин населення були українцями, оточили військами, не випускаючи звідти нікого. І що лише в Україні й на Кубані 50 тис. комуністів і 150 тис. комсомольців із Росії ламали лопати й інший реманент і руйнували печі селян, аби не мали чим вирощувати їжу та готувати її.
Відтак, із 1926-го по 1939 рік українців поменшало в СРСР на 15 %, а росіян побільшало на 20 %. Те, що цей підсумок був запланований більшовиками, засвідчив чекіст № 1 в Україні Балицький, запевняючи в ході Голодомору: «Етнографічний матеріал буде змінено».
Цю лаконічну обіцянку розтлумачив Сержіо Ґраденіґо, консул Італії в Харкові: «Результатом теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то ж і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням».
Усі ці, за словами історика Олександра Палія, «докази навмисності організації Голодомору в Україні — цвяхи в язик адептам СРСР». Те, що він не розвалився ще у 1930-х завдяки Голодомору, визнав Сталін, коли писав 11 серпня 1932-го Кагановичу: «У двох областях України до 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах справа полягає, як стверджують, не ліпше. Якщо не візьмемося одразу ж за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити».
Так Сталін підписав мільйонам українців смертний вирок — план хлібозаготівлі, нереальний тому, що селяни не мали для його виконання часу та сил. Бо після того, як їх загнали до колгоспів, де «заробітною платою» були символічні трудодні — галочки у відомостях, хлібороби могли з останніх сил прогодувати себе й свої сім’ї лише тим, що їм залишили на мізерних присадибних ділянках.
Та навіть від виснажених українців очікували повторення прецеденту 1919 року. Бо коли комуністи й тоді вигребли з Україні всі продукти, то повстання у ній розвалило фронт Червоної армії з денікінською та погнала експропріаторів аж під Москву.
Британський історик Роберт Конквест констатував: «Селян знищили не тому, що були селянами, а тому, що були українцями. Це була війна сталінського режиму на тотальне духовне й фізичне винищення української нації. Сталін розумів, що лише масовий терор проти самого тіла нації — селянства — зможе упокорити Україну».

Замість епілогу
Книга Конквеста про Голодомор, зі слів філософа Євгена Сверстюка, «мала вплив і приголомшливий, і опритомнюючий» — уже невдовзі після її публікації в Україні 90 % учасників референдуму 1991-го голосували за її незалежність від СРСР. Тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук зізнався іншому досліднику голодомору Джеймсові Мейсу, що саме його книга про голодомор українців «зіграла велику роль у перетворенні «солдата партії» на президента незалежної України, а УРСР — на самостійну державу.
Історик Юрій Шаповал стверджує, що українці повинні пам’ятати про Голодомор тому, що «йдеться не про якісь там події ХХ ст., йдеться фактично про майбутнє». Тобто пам’ять про те, що геноцид був наслідком несвободи, врятує від реанімації СРСР у будь-якій його іпостасі.
Як повідомляв «Міст», Голодомор мав знищити усіх українців.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply