Новини для українців всього свту

Sunday, Jul. 3, 2022

Жертовність у давньому Львові

Автор:

|

Травень 19, 2022

|

Рубрика:

Жертовність у давньому Львові
Середньовічний Львів

Жертовність, меценатство, загалом харитативна діяльність є одним із наріжних каменів європейських цінностей, колискою яких у давнину був Львів. Жертовність громадян давнього Львова від найбагатших до найбідніших була повсюдним явищем і ґрунтувалася на міцній вірі Христовій, найголовнішій духовній засаді європейськості. Святе Письмо, ця Книга книг, була основою основ звичаїв, побутової моралі, світосприйняття, усіх засад життя середньовічного європейця, громадянина полісу. Погортавши документи минувшини, ми знайдемо такі приклади високої моралі, людяності, справжньої шляхетності та непохитної честі, які годі відшукати у наші, як ми вважаємо, цивілізовані часи.
Святе Письмо проникало в усі закутки душі середньовічної людини, нагадувало їй, що життя у цьому світі є хистким, примарним, скороминучим, що вкрай нерозумно «складати собі скарби на землі, де нищить їх міль та іржа», що людина завбачлива передовсім повинна «шукати Царства Божого і правди його, а все решта додасться їй». І як той мудрий чоловік, котрий, дізнавшись, що у полі захований великий скарб, продає свій дім, все своє майно, і купує цю ділянку, так і усі помисли кожної людини повинні бути спрямовані на осягнення Божої Благодаті, бо це найвища духовна цінність, набагато важливіша від усього матеріального на цій Землі. Звідси й численні приклади жертовності, доброчинності, опіки над бідними, хворими, немічними, каліками, сиротами, удовами, якими буквально рясніють ті часи.
З німцями у Львові були пов’язані майже всі європейські цивілізаційні новації, й ось 1377 року вони на гроші жертводавців, здебільшого купців, заснували в місті перший шпиталь святої Єлизавети, забезпечивши його належним фондом на утримання старих і немічних. А 1406-го райця Леонард подарував цьому шпиталеві свій дім і все нерухоме майно на утримання убогих і хворих.
Пожертви на храми у стародавньому Львові були річчю абсолютно звичною і при складанні заповіту, і за життя. Деколи парафіяни офірували на це все своє майно. 1485 року донька багатого містянина Мейзеля на будівництво і покриття Катедри «пожертвувала всі свої гроші у райців складені, і 50 гривень, також перли усі свої більші й менші і срібла усілякі».
Засновниця костелу святої Софії Софія Ганзльова прославилася як одна з найвизначніших у Львові кінця XVI ст. меценаток-добродійок Церкви й бідних людей. Вона допомагала нужденним, вдовам, сиротам, витягувала боржників із в’язниці. Офірувавши всі свої статки шпиталю Святого Духа, останні десять років свого життя провела в монастирській келії.
Харитативна діяльність у ті часи стосувалася не лише церкви, а й освіти. 1564-го Львівська міська рада утримувала своїм коштом одного чи двох юнаків у Краківській академії, які відзначилися успіхами у навчанні, видаючи на них щороку по десять золотих. 1616 року о. Адам Лаврентій Лоєцький фундував стипендію з відсотків від суми 1,7 тис. золотих для двох убогих львівських юнаків, які б могли присвятити себе науці в Краківській академії. Священники тоді не були надто заможними, про що свідчить запис про те, що окрім своєї основної діяльності, «о. Симон заробляв іще кравецтвом».
Львівська Латинська катедра бачила у своїй історії неодноразові приклади справжньої жертовності своїх архиєпископів. Бернардин (помер 1539-го), як свідчить хроніка, за життя «власним коштом вкрив Катедру після пожежі та наказав вилити великий дзвін на вежу собору». 1669 року Ян Лавровський власним коштом фундував для Катедри великий орган, а 1835-го орган оплатили коштом Якуба Бема.
Та найбільшим жертводавцем Латинської катедри у Львові був Вацлав Єронім Сєраковський, який вступив на свою посаду 1760 року і отримав храм у вельми жалюгідному стані. Готичний костел XV ст. хилився до занепаду, дах був пошкоджений, дерево прогнило, дощі та вітри через склепіння проникали досередини, надмірна вологість нищила стіни. Міська влада і попередники Сєраковського не надто опікувалися Катедрою, що занепадала. І тоді архієпископ замислив грандіозний план реконструкції храму у стилі бароко, і для цієї мети впродовж наступних 20 літ свого життя віддавав усе, що тільки можна було віддати.
Реконструкція вимагала талановитих майстрів, цінних матеріалів і, звісно, великих коштів. Вацлав Сєраковський спрямував панщину своїх столових маєтків, кошти від заповітів, пожертви деканів, усі прибутки зі своїх сіл Оброшина, Ставчан, Рясної Польської і Руської. Коли закінчилися гроші, аристократ спустошив пивниці та розпродав усю свою львівську винну колекцію. Та коштів усе одно бракувало. Тоді архиєпископ виставив на продаж свої парадні соболині хутра, одне з яких коштувало неймовірну на той час суму — 2 тис. золотих. Мало було надії, що знайдеться заможна особа, яка змогла б дозволити собі їх купити, але покупець знайшовся.
Гроші витрачали на будівництво нового храму, неначе у прірву. Тоді Сєраковський згадав про свою улюблену золоту, оздоблену коштовним камінням табакерку, за нею з молотка пішов особливо дорогий для нього подарунок видатного письменника і діяча церкви Іґнація Красіцького — золотий перстень із гравірованим оніксом. Останнім пішло продали столове срібло архієпископа. Та будівництво вимагало все нових і нових коштів. Найповажніша особа у місті, сенатор, другий у королівстві церковний діяч після глави Католицької церкви — оббивав пороги усіх можливих лихварів, аби взяти кредит, але ці двері були зачинені — ніхто не хотів давати йому нових кредитів, доки не були погашені старі.
Становище врятувала шляхетна вірменка — дружина президента нації та знаменитого купця Августиновича. На надані нею під чесне слово, без будь-якої застави гроші реконструкція Катедри просунулася й урешті була успішно завершена. Майже одночасно зі завершенням головного храму міста завершився й земний шлях Вацлава Єроніма Сєраковського. Згідно з його заповітом, архиєпископа поховали у Катедрі, де є його нагробок, а 15 грудня 1780 року його серце спочило у львівському костелі Марії Сніжної на Галицькому передмісті.
Люди, які виросли в радянську тоталітарну епоху, до початку 1990-х рр. ніколи не чули слова «хоспіс», бо в «найгуманнішій державі світу» СРСР не було ні невиліковно хворих, ні пандусів, ні сурдоперекладу. Та й у сучасній Україні ставлення до людей з особливими потребами, м’яко кажучи, дуже далеке від ідеалу. А в «темному Середньовіччі», починаючи з ранніх середніх віків, вже були хоспіси, і невиліковна, приречена на смерть фатальною хворобою людина, могла там по-людському завершити своє життя в оточенні чуйних ченців, які виконували функцію медиків. У стародавньому Львова кожна конфесія мала такі шпиталі і ченців, які опікувалися невиліковно хворими.
Львівський райця Ян-Антоній Лукевич на початку XIX ст. весь свій спадок заповів костелу святої Софії для опіки над дівчатками-сиротами і надання їм при одруженні посагу з цих грошей.
Польський магнат українського походження Володимир Дідушицький 1880-го подарував місту найбагатший у Східній Європі Львівський природничий музей, будівлю для якого й усі експонати придбали на його гроші. На додачу граф забезпечив фінансування музею на багато років наперед. Палац графів Дідушицьких на вул. Курковій до приходу радянський військ до Львова був відчинений щодня для публічного огляду колекції образотворчого мистецтва, розміщеної у його залах, також львів’яни могли безкоштовно користуватися величезною і цінною бібліотекою палацу.
Михайло Тепфер, власник ресторану на вул. Шевській, був меценатом, фінансово підтримував молодих малярів і письменників, а від’їжджаючи до Кракова, подарував Львівській галереї мистецтв свою велику колекцію образотворчого мистецтва, яку збирав протягом усього свого життя.
Андрей Шептицький на початку XX ст. подарував українському народові Національний музей, та рідко хто згадує, що розкішний палац Дуніковських купили для музею на графський спадок митрополита. Він також купив у польського художника Яна Стики велику віллу з майстернею і подарував її українському художникові Олексі Новаківському. Особистий вклад найвизначнішого українського митрополита в розвиток української культури і мистецтва насправді неоціненний. Перелік шляхетних і жертовних людей австрійського періоду Львова невичерпний, і це були не лише магнати і графи.
Та й у міжвоєнний період у Львові харитативна діяльність була розвинута надзвичайно потужно. Зокрема, лічниця митрополита Шептицького надавала безкоштовне лікування не лише бідним українцям, а й євреям і полякам. Існувала величезна кількість усіляких фондів опіки над бідними, хворими, сиротами, удовами. Активну роботу провадив фонд, діяльність якого у наші часи здалася б дивною, це був фонд опіки над молодими дівчатами, які з навколишніх сіл приїжджали до Львова, аби знайти роботу служниці, прибиральниці чи швачки. З фонду виділяли кошти на безкоштовні відвідини цими дівчатами кіно, театрів, музеїв, бібліотек, для них організовували різноманітні лекції та курси. Тогочасне суспільство турбувалося не лише про те, аби ці дівчата часом не схибили на якусь морально слизьку стежку, а й про те, щоби освітній і культурний рівень був на належному рівні навіть і найбідніших верств.
Наше сучасне прагнення до Європи неодмінно передбачає опанування нами європейських цінностей, однією з основ яких є харитативна діяльність, причому не «про людське око» і задля суспільного резонансу, а в такому обсязі, як це було в стародавньому Львові і як це є в цивілізованому світі.
Раніше «Міст» повідомляв про жертовність і героїзм крилатої піхоти.

Ілько Лемко, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply