Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 24, 2022

Як у Львові КДБ заарештувало колядників

Автор:

|

Січень 05, 2022

|

Рубрика:

Як у Львові КДБ заарештувало колядників
Євген Сверстюк, Іван Гудзь, Алла Горська, Ольга Концевич, Іван Світичний, Галина Возна, В’ячеслав Чорновіл, Ірина Желевко, матір Євгена Концевича, Євген Концевич і Надія Світлична

Запроторений 1975 року до табору суворого режиму «Зеківський генерал» (так його прозвав письменник Михайло Хейфец) В’ячеслав Чорновіл ініціював відзначення Дня українського політв’язня, приуроченого до масового арешту 1972-го дисидентів.

«Терпіти не будемо»
12-14 січня 1972 року Комітет державної безпеки (КДБ) УРСР розпочав операцію «Блок», заарештувавши в Києві поетів Василя Стуса й Івана Коваленка, літературного критика Івана Світличного, філософа Євгена Сверстюка, математика та публіциста Леоніда Плюща, багатолітнього в’язня сталінських таборів Данила Шумука, лікаря Миколу Плахотнюка, інженера-економіста Зіновія Антонюка та реставратора Олеся Сергієнка. А у Львові — публіциста й літературного критика В’ячеслава Чорновола, журналіста Михайла Осадчого, вчителя Івана Геля, килимарку Стефанію Шабатуру та поетесу Ірину Стасів-Калинець.
Схоплених у Львові прозвали «Арештованою колядою». Бо влаштували за тиждень до арештів вертеп, аби скерувати зібрані колядою гроші на випуск підпільного «Українського вісника», допомогу політв’язням та їхнім рідним.
20 січня кадебісти схопили ще й священника Василя Романюка (у 1993-1995 рр. — глава Української православної церкви Київського патріархату Володимир). Загалом 1972-го в Україні заарештували 100 опонентів комуністичного режиму.
Бо, за словами історика Володимира Лук’янюка, «голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко звернув увагу вищого політичного керівництва республіки на зростання кількості осіб, які займаються виготовленням і розповсюдженням ворожих за змістом листівок, анонімних листів і позацензурних творів». Дисидент Василь Овсієнко згадував: «Нікітченко мав розмову зі Світличним і сказав: «Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо». Вирішили зупинити видання «Українського вісника» (позацензурний суспільно-політичний часопис. — Ред.), але вже було пізно».
КДБ УРСР розпочав улітку 1971 року розробку спецоперації під кодовою назвою «Блок» для нейтралізації найактивніших пов’язаних між собою «націоналістичних елементів» в УРСР, причетних до нелегального розповсюдження «антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів» самвидаву. В останній декаді грудня 1971-го новий керівник українського КДБ Віталій Федорчук рапортував першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту про підготовку «операції з розкриття зв’язку націоналістичного підпілля в Україні зі закордонними українськими центрами».
Але позаяк 26 травня 1972 року Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КПУ, то не виключено, що спецоперація «Блок» потрібна була ще причиною замінити цього висуванця Микити Хрущова на креатуру Леоніда Брежнєва — Володимира Щербицького. Шелест нотував у щоденнику: «Федорчук займає екстремістську позицію, виявляє надто велику активність і сміливість. Безумовно, робить це все не самостійно, а із санкції й за підтримки Москви».

Залякували тортурами
Безпосереднім приводом для арештів стало затримання 4 січня того року на станції Чоп громадянина Бельгії українського походження Ярослава Добоша, який намагався вивезти за кордон фотокопію «Словника рим української мови» політв’язня Святослава Караванського. Перед тим зустрічався в Києві з дисидентами, чим зацікавив КДБ.
Кадебісти примусили його зізнатися, що прибув «для виконання завдання закордонного антирадянського центру бандерівців ОУН». Після каяття на телебаченні та в пресі був відпущений у Бельгію.
Журналіст Вахтанг Кіпіані, який розмовляв із Добошем за кілька місяців до його смерті 2015 року, переповів: «Коли він сидів у СІЗО (слідчий ізолятор. — Ред.) на Луб’янці в Москві, до нього допустили консула Бельгії й той сказав, що в них немає жодних можливостей впливу на СРСР, порадив казати все, що від нього хочуть почути. Планувалося, що після виїзду Ярослава за кордон він спростує свої слова. Так і зробив».
Заарештованих дисидентів теж залякували розстрілом, тортурами та переслідуванням їхніх близьких. Історик Володимир Лук’янюк розповів, що не витримав натиску і зголосився дати свідчення про свою «злочинну діяльність» дисидент Леонід Селезненко.
Зі сторінок газет переконували в лояльності до влади поет Микола Холодний та онука Івана Франка — Зиновія. З проханням про помилування, визнавши свою діяльність «політично шкідливою», звернувся до влади літературознавець Іван Дзюба. Але, як запевнив правозахисник Борис Захаров, не дав жодних свідчень проти своїх друзів.
За словами Лук’янюка, виявлення нових підозрюваних, оперативне стеження та неперервні арешти, які тривали до 1975 року, створили гнітючу атмосферу в Україні. Хто не свідчив проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільнялися з роботи, виганяли з університетів. Їм закривали будь-які можливості службового чи творчого росту. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися.
Інші писали пасквілі на своїх нещодавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок». Писали оди на честь душителів своєї Батьківщини (поети Іван Драч і Дмитро Павличко). Окремі спивалися чи накладали на себе руки (Григір Тютюнник). Найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміґрацію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська та Валерій Шевчук) або еміґрували до Росії (Лесь Танюк і Павло Мовчан).

Судили за вільне слово
Улітку й восени 1972 року відбулися судові процеси над заарештованими дисидентами. Зокрема, Львівський обласний суд звинуватив їх у «виготовленні, розповсюдженні, зберіганні літератури наклепницького характеру, участі у вертепах, ворожому ставленні до радянської соціалістичної системи, ініціативі створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої» (ув’язненої дружини Святослава Караванського).
Історик Любов Крупник наголосила: «Прикметно, що притягнутим у справі «Блоку» було інкриміновано не шпигунство чи зраду Батьківщини, а антирадянську аґітацію та пропаґанду, тобто судили фактично за поширення вільного слова, інформації».
За даними правозахисниці Людмили Алексєєвої, яка дійшла висновку, що «арешти виглядали як частина широко задуманого плану з викорінення самосвідомості українців», 89 дисидентів засудили за ст. 62 (антирадянська агітація і пропаґанда) Кримінального кодексу УРСР.
55 засуджених були зі Заходу України (13 — зі Львова), 48 — із Центру й Сходу (28 — із Києва). До спеціальних психіатричних лікарень запроторили тих, кого легше було оголосити божевільними, ніж злочинцями, — Миколу Плахотнюка, Леоніда Плюща, Василя Рубана й Бориса Ковгара (був підісланий до дисидентів, але перейшов на їхній бік, за що кадебісти йому помстилися).
Більшість засуджених отримали від п’яти до семи років ув’язнення в таборах суворого режиму й три роки заслання. Максимальний термін одержав Іван Гель — десять років суворого режиму та п’ять — заслання. Бо для нього це вже був другий вирок.
Історик Володимир В’ятрович пояснив: «Хвиля репресій 1972-го мала поставити остаточну крапку в існуванні руху опору в Україні, тому була особливо масштабною, а вироки засудженим — особливо жорстокими. Але сподівання КДБ на те, що раптові масові арешти викличуть розгубленість і приголомшеність у середовищі дисидентів, не виправдовувалися».
Науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові Марія Гриців доповнила: «Головною метою січневих репресій 1972 року була нейтралізація інтелектуальної еліти дисиденства, брутальна розправа з найактивнішими лідерами й залякування решти. Однак, уже в другій половині 1970-х рр. рух опору відновився з новою силою, і основним інструментом боротьби зі системою став відкритий захист прав людини членами Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод».
Причому вже в березні 1972-го львів’яни Михайло Косів, Ярослав Кендзьор та Атена Пашко підготували й поширили новий, шостий номер самвидавного часопису «Український вісник», редактор якого В’ячеслав Чорновіл вже три місяці перебував у в’язниці, а кияни Євген Пронюк, Василь Лісовий і Василь Овсієнко — спецвипуск УВ. За словами п. В’ятровича, «таким чином вони намагалися не лише відвести від затриманих звинувачення у виготовленні цього видання, але й підхопити їхню ініціативу й інформувати громадськість про нову хвилю репресій».
Як повідомляв «Міст», колядники прийшли в «Українське село» в Савт-Рівері.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online